Ю. Несбё – Безтурботний (страница 9)

— Ти що, зайнялася гімнастикою? — голосно запитав він.

— Це ти про коня? — прокричала з кухні Анна.

— Мені завжди здавалося, що це чоловічий прилад.

— Так, точно. Впевнений, Харрі, що не будеш пива?

— Абсолютно впевнений! — крикнув він у відповідь. — Ну а якщо серйозно, навіщо він тобі?

Почувши її голос, який пролунав просто в нього за спиною, Харрі здригнувся від несподіванки.

— А я взагалі полюбляю робити те, що роблять чоловіки.

Харрі обернувся. Вона зняла із себе светр і стояла в дверях,

обпершись рукою об одвірок. Харрі ледве стримав захоплений вигук.

— Я купила його в Гімнастичній спілці Осло. Це буде мій шедевр, ось побачиш. Я влаштую інсталяцію, атракціон. Зовсім як «Контакт» — ти його напевно пам’ятаєш.

— Ти маєш на увазі поставлену на стіл коробку із занавіскою, куди треба просувати руки? А всередині було сховано муляжі рук, які можна потискувати.

— Або гладити. А ще загравати з ними. Або відштовхнути. Вмонтовані в них термоелементи постійно підтримували температуру тіла. У цьому й була вся фішка, вірно? А народ думав, що хтось ховається під столом. Ходімо, я тобі ще дещо покажу.

Він рушив за нею до дальньої кімнати. Анна розсунула двері, схопила Харрі за руку й потягла його за собою в темряву. Коли врешті спалахнуло світло, Харрі завмер, дивлячись на його джерело. Це був позолочений торшер у вигляді жіночої фігури. В одній руці жінка тримала терези, в іншій — меч. Світильники були розташовані на кінчику меча, на терезах і на голові в жінки. Роззирнувшись, Харрі побачив, що світло кожного з них спрямоване на одну з картин. Дві картини висіли на стіні, а третя, очевидно ще не закінчена, стояла на мольберті, у лівому нижньому куті якого була закріплена палітра, заляпана жовтою й коричневою фарбою.

— Що за картини? — поцікавився Харрі.

— Портрети, хіба не бачиш?

— Точно. Це очі? — вказав він. — А рот тут?

Анна схилила голову набік: 4

— Якщо тобі так хочеться, то так. Узагалі-то це троє чоловіків.

— Я кого-небудь знаю?

Перш ніж відповісти, Анна деякий час у задумі дивилася на Харрі.

— Ні, не думаю, Харрі, щоб ти був знайомий із ким-небудь з них. Проте можеш познайомитись. Якщо справді цього хочеш.

Харрі спробував уважніше роздивитися картини.

— Скажи мені, що ти бачиш?

— Бачу свого сусіда з фінськими саньми. Хлопця, що вийшов із підсобки майстерні, коли я збирався йти. Бачу офіціанта з «М». А також Пера Столе Льоннінґа[7].

Вона всміхнулась.

— А тобі не доводилося чути, що сітківка ока повертає сприйманий нею предмет, так що в мозок надходить дзеркальне його відображення? І якщо хочеш побачити речі такими, які вони є насправді, треба дивитися на них у дзеркало. Якби ти так і зробив, то побачив би на цих картинах зовсім інших людей. — В очах її сяяло торжество, і Харрі не зважився заперечити, що на сітківці ока зображення предметів справді виявляється перевернутим, однак зовсім не так, як у дзеркалі, а догори ногами. — Це буде моїм останнім шедевром, Харрі. Завдяки цьому я залишу пам’ять про себе.

— Завдяки цим портретам?

— Ні, це лише частина всього шедевра. Він іще не завершений. Але обов’язково буде готовий, почекай.

— Хм. Хоч назва в нього є?

— Немезида, — тихо, ледве не пошепки, відповіла вона.

Харрі здивовано подивився на неї; їхні погляди зустрілися.

— Ну знаєш, так звали богиню.

Частину її обличчя ховала тінь. Харрі відвернувся. Він і так уже все роздивився. Спина, зігнута як у танці в очікуванні руки партнера, одна нога виставлена трохи вперед, нібито вона ніяк не може вирішити: зробити їй крок назустріч чи піти. Груди, що важко здіймались і опускалися, худа шия з напруженою, набубнявілою веною — йому навіть здавалося, він бачить, як вона пульсує. Харрі відчув, як його накриває гаряча хвиля; голова трохи паморочилась. Що там вона сказала? «Не варто було тобі тоді так легко здаватися». Може, і справді?

— Харрі…

— Мені треба йти, — насилу видушив він.

Він через голову стягнув із неї плаття, і вона, сміючись, кинулася навзнак на білі простирадла. Яскраве бірюзове світло, проникаючи між стовбурами хитких пальм із заставки на екрані ноутбука, що стояв на письмовому столі, залишало химерні блиски на вискалених пичках чортів і демонів, уплетених у фантастичний візерунок різьбленої спинки ліжка. Вони лукаво поглядали на те, як вона розстібала його пасок. Анна якось розповідала йому, що це ліжко її бабусі. Воно стояло на одному й тому ж місці ось уже майже вісімдесят років. Покусуючи його мочку, вона спершу шепотіла якісь лагідні слова незнайомою мовою, потім одразу змовкла, осідлала його й почала шалену скачку, супроводжуючи її несамовитими криками, сміхом і благаннями, зверненими до якихось невідомих вищих сил. А він пристрасно жадав лиш одного — щоб шалений цей гін усе тривав і тривав. Однак раптово, коли він уже був на грані оргазму, Анна завмерла, стйснула його обличчя долонями і прошепотіла:

— Мій навіки?

— Дідька лисого! — жартівливо проричав він, рвонувся, перекинув її на спину й тепер уже сам опинився зверху. Дерев’яні демони весело підморгували йому.

— Мій навіки?

— Так, — простогнав він і кінчив.

Обливаючись потом, але однаково безсилі відірватись одне від одного, вони довго лежали поверх ковдри, не розтискаючи обіймів і заливаючись щасливим сміхом. Трохи заспокоївшись, Анна повідала, що це ліжко було подароване бабусі одним іспанським аристократом.

— Після концерту, який вона давала в Севільї тисяча дев’ятсот одинадцятого року, — уточнила вона, злегка підвівши голову, щоб Харрі зручніше було піднести до її губів припалену сигарету.

Ліжко ж прибуло в Осло через три місяці з пароплавом «Елеонора». Випадково — а може, й не зовсім, — однак доля розпорядилася так, що першим — але аж ніяк не кращим — коханцем бабусі у цьому ліжку став капітан судна Еспер як-його-там. За розповідями бабусі, саме нестримна палкість цього самого Еспера призвела до того, що кінь на спинці ліжка позбувся голови. В пориві пристрасті капітан Еспер попросту відірвав її.

Анна чмихнула, Харрі також посміхнувся. Коли цигарку було викурено, вони знову кохали одне одного з такою несамовитістю, що іспанський матрац і рама ліжка під ними ходили ходором, видаючи тріск і жалібний скрип. Харрі навіть на мить здалося, що вони і справді на борту корабля, за штурвалом якого нікого немає: хоч як дивно, його це зовсім не бентежило.

Він подумав, що вже й не пам’ятає, коли останнього разу йому траплялося засинати на ліжку бабусі Анни, а вже тверезим і поготів.

Харрі повернувся на бік на вузькому ліжку з металевою сіткою. Дисплей радіобудильника на нічному столику показував 3.21. Він вилаявся вголос. Заплющивши очі, дочекався, поки думки знову повернуться до Анни й того літа на білих простирадлах у бабусиному ліжку. Так, він постійно бував п’яним, однак ті ночі, що запам’яталися йому, були прекрасні й суціль забарвлені в рожеві тони, як еротичні листівки. Навіть фразу, що підводила риску під тим літом, — хоча, по суті, це був заяложений вислів, — він вимовив цілком щиро із справжньою теплотою: «Ти заслуговуєш на когось ліпшого, ніж я».

На той час він пив уже так сильно, що бачив цьому лиш одне завершення. І якось у рідкісний момент просвітлення вирішив: нізащо не потягне її за собою. Вона проклинала його своєю незрозумілою мовою й навіть заприсяглася, що одного чудового дня зробить із ним те ж саме — відніме в нього найдорожче, єдине, що він по-справжньому любить.

Усе це було сім років тому і тривало шість тижнів. Пізніше він зустрічав її всього двічі. Одного разу в барі, куди вона з’явилася вся в сльозах і відразу ж попросила його знайти собі інше місце, що він, власне, і зробив. Іншого разу — на виставці, куди Харрі прийшов із Сестринцем. Він обіцяв їй зателефонувати, але так і не дотримав слова.

Харрі знову глянув скоса на годинник. 3.32. Чорт забирай, коли це тільки він устиг стати таким делікатним? Мучить совість через те, що поцілував на ніч свою колишню пасію? Намагаючись дихати глибоко й рівно, Харрі спробував сконцентрувати думки на можливих маршрутах відходу з Бугстадвеєн через Індастрі-гате. Вдалося. Ні. Знову вдалося. І все ж таки він і досі відчував її аромат. Солодку вагу її тіла. У вухах звучав ледь хрипкуватий наполегливий голос.

6

Чилі

Перші промені сонця, переваливши через вершину Екеберзького кряжу, проникли під наполовину прочинені жалюзі кімнати нарад забійного відділу й уперто намагалися вклинитись у вузенькі щілинки між повіками, сліплячи й без того хворобливо примружені очі Харрі. У торці довгого столу, заклавши руки за спину, широко розставивши ноги і злегка розхитуючись на каблуках, стояв Руне Іварссон. Позаду нього височів великий планшет із відривними аркушами паперу; на першому з них великими червоними літерами було написано: «Ласкаво просимо». Насилу стримавши позіх при перших словах начальника відділу, Харрі мляво подумав, що Іварссон, очевидно, підгледів це на якомусь із незліченних семінарів або на презентації, які він справно відвідував.

— Доброго ранку всім. Ми, вісім осіб, які сидять за цим столом, становимо слідчу групу у справі про пограбування, що сталося у п’ятницю на Бугстадвеєн.

— Убивство, — пробурчав Харрі.

— Що-що?

Харрі спробував сісти трохи пряміше, проте, хоч як він повертався, кляте сонце продовжувало сліпити очі.