Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 45)

Блокнот узяв Мервелл.

«Може, нам час летіти. Скоро тут будуть Люди Бруду».

Опал написала у відповідь:

«Любий Мервелле, будь ласка, не починай дума­ти — мозок пошкодиш. Зачекаємо, доки вони не по­летять звідси. На такій відстані вони почують наші двигуни».

Транспортер знову здригнувся від вибуху. З лоба Опал скотилася краплинка поту. Смішно, вона ж ні­коли не потіє. Тим паче перед підлеглими. Через п’ять хвилин сюди набіжить повно людей, така вже їхня природа. Тож вона зачекає іще п’ять хвилин і спробує пролетіти повз транспортер ЛЕП, а якщо не зможе, доведеться їх підірвати і виступити проти надзвуко­вого транспортера, який з’явиться для перевірки.

Із ЛЕПівського транспортера вилетіло іще кілька гранат, але тепер вони були далі, і замаскований кора­бель Опал навіть не похитнувся від ударної хвилі. Ви­бухи тривали ще дві чи три хвилини, нічим не загро­жуючи Опал і братам Брілл, і вантажний транспортер несподівано зачинив двері й опустився в підйомник.

— Гм-м,— сказала Опал.— Дивно.

— Може, у них бомби скінчилися? — припустив Мерв, хоча і знав, що Опал покарає його за те, що він висловив власну думку.

— Ти так думаєш, Мервелле? У них скінчилася вибухівка, тож вони вирішили дати нам спокій. Ти дійсно вважаєш, що таке може бути, імбецильне ти створіння? У тебе зовсім лобних долей немає?

— Я просто виступаю адвокатом диявола,— кво­ло пробурмотів Мерв.

Опал піднялася зі стільця і помахала на братів рукою.

— Замовкніть. Мені потрібно хвилинку пого­ворити з собою,— І вона почала ходити по кабіні пі­лота.— Що відбувається? Вони вистежили нас до підйомника, влаштували феєрверк, а тоді полетіли геть. Отак просто. Чому? Чому? — Вона потерла скроні.— Думай.— Раптом вона пригадала.— Учора.

В Е1 украли транспортер. Ми чули на поліцейській частоті. Хто його вкрав?

Скант знизав плечима.

— Не знаю. Якийсь гном. Це важливо?

— Так. Гном. А чи не було у справі з Артемісом Фаулом якогось гнома? І чи не ходили чутки, що саме гном допомагав Джуліусу потрапити до «Лабо­раторій Кобой»?

— Чутки. Жодних доказів.

Опал повернулася до Сканта.

— Може, це тому що той гном розумний, на відмі­ну від тебе? Може, він не хоче, щоб його спіймали? — За мить піксі уже зібрала всі факти докупи.— Отже, вони мають гнома-злодія, транспортер і вибухівку. Шорт має знати, що ці жалюгідні гранати не пошко­дять нашого корпусу, тож навіщо їх кидати? Хіба...

Вона немов отримала удар під шлунок.

— О, ні,— простогнала вона.— Вони нас відволі­кали. А ми сиділи, як дурні, і дивилися на ліхтарики. А в цей час...

Вона відштовхнула Сканта і кинулася в пасажир­ський відсік.

— Бомби! — закричала Опал.— Де вони?

Скант підійшов до стільця.

— Не хвилюйтеся, міс Кобой, вони прямо...— Останнє слово застрягло у нього в горлі.— Е-е... вони були прямо тут. На стільці.

Опал схопила маленьку рацію.

— Вони зі мною граються. Скажи, що ти поклав запасний у безпечне місце.

— Ні,— з нещасним виглядом зізнався Скант.— Заряди були разом.

Мерв пройшов повз нього до вантажного відсіку.

— Машинний відсік відчинено! — Він сунув голо­ву в люк. Голос приглушили панелі підлоги.— Гумо­ве кільце навколо стрижня подерли. І лишилися слі­ди. Тут хтось був.

Опал відкинула голову і закричала. Для такої мі­ніатюрної істоти кричати вона могла дуже довго. Урешті-решт вона видихлася.

— Летіть за транспортером,— прохрипіла вона, коли знову набрала в легені повітря.— Я сама скон­струювала ті бомби, і їх не можна знешкодити. Ми все одно можемо їх підірвати. Принаймні, підірвемо наших ворогів.

— Так, міс Кобой,— хором відгукнулися Мерв і Скант.

— Не дивіться на мене! — гримнула Опал.

Брати Брілл кинулися до кабіни пілота, намага­ючись одночасно кланятися, дивитися під ноги, не думати ні про що небезпечне, а найголовніше — не випускати гази.

Мульч чекав на ЛЕПівський транспортер на умов­леному місці. Батлер відчинив двері і за комір затяг­нув гнома всередину.

— Вони в тебе? — нетерпляче запитав Артеміс.

Мульч передав йому торбу.

— Ось вони! І доки ти не спитав, рацію я зали­шив.

— Отже, усе пройшло за планом?

— Абсолютно,— відповів Мульч, навіть і не поду­мавши згадати діамант у шлунку.

— Чудово,— сказав Артеміс і пройшов повз гно­ма до кабіни пілота.

— Летимо,— крикнув він Холлі.

Холлі вже спрямувала транспортер до підйомни­ка, лише утримувала його на гальмах.

— Уже полетіли,— сказала вона, відпустила галь­ма і додала газу.

ЛЕПівський транспортер вискочив Із-поза скелі, як камінь із катапульти.

Артемісові ноги відірвало від підлоги, і він затрі­потів, як прапор на вітрі. Його б уже давно по стіні розмазало, не вхопись він за крісло Холлі.

— Скільки маємо часу? — запитала Холлі, намага­ючись подолати перевантаження, що не давало роз­тулити рота.

Артеміс підтягнувся до пасажирського сидіння.

— Хвилини. Рудне тіло досягне глибини ста шес­ти миль рівно через чверть години. Опал кинеться за нами будь-якої секунди.

Холлі тримала транспортер якнайближче до сті­ни, маневруючи між вежами скель. Нижня частина Е7 була досить рівною, але ця ділянка проходила че­рез кору, тож повторювала всі розломи між плитами.

— Спрацює, Артемісе? — спитала Холлі.

Артеміс подумав.

— У мене було вісім варіантів, і цей — найкра­щий. Але навіть зараз маємо лише шістдесят чотири відсотки шансів на успіх. Найголовніше — відволік­ти Опал, щоб вона не дізналася правду. Довіряю це тобі, Холлі. Впораєшся?

Холлі вчепилася пальцями в кермо.

— Не хвилюйся. Нечасто мені доводиться так по­літати. Опал так намагатиметься нас наздогнати, що більше ні про що не думатиме.

Артеміс подивився крізь лобове скло. Вони летіли прямо вниз, до центру Землі. Швидкість була такою, що їх буквально пришпилило до крісел. Темнота підйомника немов смолою огорнула транспортер, лишивши тільки конус світла від фар. І той конус ви­хоплював на шляху чудернацькі каменисті утворен­ня, що летіли просто на них. Холлі якось удавалося їх оминати, не натискаючи на гальма.

На плазмовому екрані пляма газових аномалій, де був корабель Опал, посунулася вздовж екрана.

— Вони нас переслідують,— прокоментувала Хол­лі, кинувши погляд на екран.

У Артеміса шлунок мало не у вузлик зав’язався від нудоти, хвилювання, втоми й азарту.

— Добре,— сказав він сам собі.— Погоня почалася.

Біля входу в Е7 Мерв учепився в кермо невидимо­го транспортера. Скант стежив за інструментами, а Опал віддавала накази і читала нотації.

— Чи засікли ми сигнали від бомб? — мало не скреготіла вона зубами.

«Її голос дратує дедалі більше»,— подумав Скант, але не дуже голосно.

— Ні,— відповів він,— Нічого. А це означає, що вони в їхньому транспортері. Захист блокує сигнал. Потрібно підібратися ближче, аби я змогла спробу­вати надіслати сигнал детонатора. Може, пощастить.