Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 44)

— Довго ми тут не протримаємось,— сказала Холлі, схилившись над панеллю контролю.— У цьо­го транспортера немає захисту.

— Довго і не потрібно,— відповів Артеміс.— Лі­тай по периметру, немов шукаєш прихований тран­спортер.

Холлі ввела в комп’ютер кілька координат.

— Ти геній, тобі видніше.

Артеміс повернувся до Батлера, що сидів, схрес­тивши ноги, в проході.

— Ну, старий друже, можеш зробити так, щоб Опал подивилася в наш бік?

— Можу,— кивнув Батлер, підповз до бокового виходу. Натиснув кулаком кнопку, і двері від’їхали.

Транспортер трохи качнуло, і він знову вирів­нявся.

Батлер відкрив сумку зі зброєю і набрав жменю металевих м’ячиків із тенісний м’ячик завбільшки. Висмикнув з одного запобіжник і великим пальцем натиснув на кнопку під ним. Кнопка опустилася і почала підніматися до вихідного стану.

— Через десять секунд вона зрівняється з поверх­нею. Система замкнеться.

— Дякую за лекцію,— сухо сказав Артеміс.— Хоча зараз для неї зовсім не час.

Батлер посміхнувся і підкинув металевий м’ячик у повітря. Через п’ять секунд той вибухнув, на землі під ним утворився маленький кратер. Від кратера побігли тріщини, немов червона квітка утворилася.

— Б’юся об заклад, Опал зараз дивиться,— сказав Батлер, піднімаючи наступну гранату.

— Переконаний, що інші теж скоро дивитимуть­ся. Вибухи не довго можна ігнорувати. Ми тут від­носно ізольовані. Найближче село миль за десять звідси. Якщо пощастить, матимемо десять хвилин. Наступний квадрат, Холлі. Але не наближайся над­то, ми ж не хочемо їх сполохати.

На п’ятнадцять метрів нижче Мульч Діггумс че­кав у своїй саморобній печерці і спостерігав за кін­цем стрижня-батареї. Щойно той припинив вібрува­ти, гном поліз угору. Телескопічний стрижень був теплим на дотик, підігрітий енергією, яку передавав до акумулятора в транспортер. Мульч скористався такою допомогою і підтягувався вгору, переставля­ючи руки. Глина, яку він ковтав, була нещільною, на­повненою повітрям завдяки вібраціям стрижня, тож Мульч радів додатковій порції кисню. Він перетво­рював його на газ, і така реактивна тяга допомагала просуватися вгору.

Мульч прискорився, прокачуючи повітря і глину через складні переплетіння травної системи. Опал недовго відволікатиметься на транспортер, скоро здогадається, що то диверсія. Стрижень товстішав, і зовсім скоро гном опинився біля резинового кіль­ця на дні транспортера, який стояв на трьох висув­них ніжках, здіймаючись на півметра над землею. Коли транспортер летів, гумове кільце прикривало­ся металевою панеллю, але зараз корабель стояв, і датчики були вимкнені.

Мульч виліз із тунелю і стулив щелепи. На нього чекає ювелірна робота. Потрібно захистити зуби. Гуму гномам вживати не радили, тож ковтати її було не варто. Наполовину перетравлена гума могла за­блокувати кишки не гірше за бочку клею.

Кусати було незручно. Нема за що схопитися. Мульч притулився щокою до стрижня і підповз уго­ру, щоб можна було схопити кільце передніми зуба­ми. Він угризся в гуму, обережно рухаючи щелепами по колу, доки верхній зуб не зробив дірку. Тоді він зціпив зуби і потягнув. Гума розірвалася сантиметрів на десять. Тепер Мульч зміг захопити кільце ротом. Він відривав шматки гуми і негайно їх випльовував.

Не минуло і хвилини, як Мульч прорвав тридцятисантиметрову дірку. Якраз щоб пролізти. Той, хто не був знайомий із гномами, міг би об заклад поби­тись, що Мульчеве кремезне відгодоване тіло аж ніяк не протиснеться крізь такий маленький проріз, але вони б утратили свої гроші. Гноми кілька тися­чоліть вилазили з-під завалів, тож розвинули здіб­ність пролізати і не через такі малі шпарини.

Мульч утягнув живіт і проліз крізь гумове кільце головою вперед. Він з радістю втік від вранішнього сонця. Ось іще одна річ, що не подобається гномам. Через кілька хвилин на сонці шкіра у гномів черво­ніє, як у вареного лобстера. Мульч заліз по стрижню прямо в машинний відсік транспортера. Більшу час­тину відсіку займали пласкі батареї і водневий гене­ратор. Над головою був люк, що вів до вантажного відділення. Ланцюжки лампочок тяглися по всьому відсіку, заливаючи його блідо-зеленим світлом. Якби генератор почав випромінювати радіацію, вона б світилася пурпуровим. І хоча живлення на всьому транспортері було вимкнене, лампочки світилися за­вдяки спеціально виведеним гниючим водоростям. Мульч про це, правда, нічого не знав, йому просто здалося, що світло дуже схоже на люмінесцентну гномську слину, і від того, що він знайшов принай­мні хоч щось знайоме, трохи розслабився. Але як ви­явилось, зарано, бо випустив через клапан трохи тунельного газу. Може, ніхто не помітить...

Десь через півхвилини він почув згори голос Опал.

— Хто б там не пускав гази, будь ласка, припи­ніть, або доведеться відповідно покарати.

«Ой!» — Мульчеві стало соромно. Якщо когось звинувачують через те, що ти пускаєш вітри, у гоблі­нів це вважається мало не криміналом. Сила звички мало не змусила Мульча підняти руку і зізнатися, але інстинкт самозбереження виявився сильнішим за совість.

За мить надійшов сигнал. Його важко було про­пустити. Від вибуху транспортер аж похитнуло. Час братися за роботу і довіритися Артемісу, який ска­зав, що майже неможливо не дивитися на вибух.

Мульч прочинив люк над головою. Гном був гото­вий, що на кришці хтось стоятиме, але вантажний відсік був порожній. Мульч відкинув кришку люка і заповз до маленької кімнати. Там було багато ціка­вого. Ящики зі злитками, плексигласові скриньки з людською валютою, античні прикраси на манекенах. Схоже, Опал не збиралася бідувати у своїй новій люд­ській подобі. Мульч схопив сережку з одним діаман­том із найближчого бюсту. Артеміс наказав нічого не брати? То й що? Одна сережка його не затримає.

Мульч кинув діамант завбільшки з голубине яйце до рота і проковтнув. Пізніше вийде, коли поруч ні­кого не буде. А поки полежить у шлунку і вийде іще яскравішим, ніж був.

Підлога здригнулася від наступного вибуху, і це нагадало Мульчеві, що час іти далі. Він підійшов до

дверей відсіку, які були прочинені. За ними розта­шувалося пасажирське відділення, і було воно саме таким розкішним, як його описала Холлі. Мульча мало не вивернуло, коли він побачив стільці, вкриті хутром. Огидно. За пасажирським відділенням міс­тилась кабіна пілота. Видно було, що Опал зі своїми друзями стояли перед лобовим склом і дивилися на вибухи. Вони нічого не говорили і ледь дихали. Саме так, як і сказав Артеміс.

Мульч упав навколішки і поповз по килиму. Те­пер його ніщо не приховувало. Якби хтось із піксі обернувся, його б застукали прямо посеред кімнати, і ховатися можна було б лише за посмішкою.

«Повзи і ні про що не думай,— наказав Мульч сам собі.— Якщо Опал тебе впіймає, вдай, що ти загу­бився, або в тебе амнезія, або ти щойно вийшов із коми. Може, вона поспівчуває, дасть трохи золота і відпустить на всі чотири боки. Ага, мрій».

Під колінами щось рипнуло. Гном завмер, але пік­сі на звук не відреагували. Може, кришка потаємно­го відділення? Мульч обповз це місце. Тільки рипін­ня йому не вистачало.

На стільці лежали дві бомби, саме на рівні Муль­чевого носа. Він навіть не повірив. Прямо тут, на від­стані метра. Ця частина плану також залежала від вдачі. Якби якийсь із братів Брілл тримав бомби під пахвами, чи коли б зарядів було більше, ніж він зміг унести, їм би довелося іти на транспортер Опал тараном і сподіватися, що це допоможе її зупинити. Але от вони, бомбочки, так і просяться, щоб їх укра­ли. Часто під час крадіжки Мульч вигадував голоси, якими могли б розмовляти ті предмети, що він хотів поцупити. Так, це трошки божевільно, але він багато часу проводив на самоті, а поговорити з кимось хоті­лося.

«Ну, містере красавчику,— сказала одна із бомб фальцетом з придихом.— Я чекаю. Мені тут не подо­бається. Будь ласка, врятуй мене».

«Добре, мем,— подумав Мульч і витяг торбу.— Беру вас із собою, але довго йти не доведеться».

«І мене,— сказала інша.— Я теж хочу з вами».

«Не хвилюйтеся, міс. Там, куди ми підемо, місця вистачить усім».

Коли через хвилину Мульч вилазив через розірва­ну гуму, бомб на стільці уже не було. На їхньому міс­ці лежав маленький комунікатор.

Три піксі тихесенько сиділи в кабіні пілота. Одна була зосереджена на транспортному засобі за двісті метрів від них. Двоє інших щосили намагалися не випустити гази і не думати про те, як би не випусти­ти гази.

Бокові двері вантажного транспортера були від­чинені, щось виблиснуло в ранішньому світлі і поле­тіло до землі. Через кілька секунд почувся вибух, транспортер Опал захитався на ресорах.

Брати Брілл охнули і відразу ж отримали по вухах від Опал.

Вона не хвилювалася. Їх шукали. Стріляли в піть­мі. Може, через тридцять хвилин буде досить світло, щоб побачити корабель неозброєним оком, але до того часу вони майже не виділялися на тлі навко­лишнього пейзажу, дякувати корпусу із особливого сплаву і камуфляжній фользі. Фаул, мабуть, здога­дався, що вони тут, бо дуже близько тут до зонду. Звісно, було б добре їх підірвати, але плазмовий по­стріл допоможе сканерам Фоулі їх засікти і перетво­рить корабель на чудову мішень.

Опал витягла цифровий блокнот і ручку і на­шкрябала записку:

«Зберігайте спокій. Навіть якщо один заряд по­трапить у нас, корпус він не проб’є».