Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 46)

Голос у Опал став іще неприємнішим.

— Ні! Ми не можемо їх підірвати, доки транспор­тер не опиниться на глибині сто шість миль. Якщо вибух станеться тут, рудне тіло не змінить напрямку. А що це за дурний комунікатор? Щось з’ясував?

— Нічого,— відгукнувся Скант.— Якщо і є інший, то його вимкнено.

— Ми завжди можемо повернутися до складу Зіто,— сказав Мерв.— Там іще з дюжину таких бомб.

Опал нахилилася через сидіння і заколотила по плечах Мерва своїми крихітними кулачками.

— Ідіоте. Дурню. Недоумку. Ти береш участь у змаганні на дурість? Так? Якщо ми повернемось до Зіто, то коли повернемось, рудне тіло буде уже за­надто глибоко. Не кажучи вже про те, що капітан Шорт представить ЛЕП свою версію подій, і вони почнуть розслідування. Потрібно підлетіти ближче і підірвати. Навіть якщо не проб’ємо вікно для руд­ного тіла, знищимо свідків.

Транспортер Опал був обладнаний датчиками на­ближення, підключеними до навігаційної системи, тож хвилюватися про зіткнення зі стіною тунелю або сталактитами не було потреби.

— Скільки іще потрібно, щоб ми опинилися в зоні дії детонатора? — гримнула Опал. Немов во­рона каркнула.

Мерв швидко підрахував.

— Три хвилини. Не більше.

— Яка тоді буде глибина?

Іще трохи підрахунків.

— Сто п’ятдесят п’ять миль.

Опал наморщила носика.

— Може спрацювати. Припустимо, обидві бом­би у них. Вибух, навіть якщо він буде спрямований не зовсім так, як ми планували, все одно може про­бити стіну. Це наш єдиний варіант. Якщо нічого не вийде, принаймні ми матимемо час щось зміни­ти. Щойно вони досягнуть позначки сто п’ять, ак­тивуй детонатор. Надсилай тривалий сигнал. Може, пощастить.

Мерв відкинув пластикову кришку над кнопкою детонатора. Лишилося кілька секунд.

Таке враження, що нутрощі Артеміса намагалися вискочити через горло.

— Цьому кориту потрібен новий гіроскоп,— ска­зав хлопець.

Холлі ледь помітно кивнула: увага її була прикута до особливо складної частини підйомника.

Артеміс звірився з показаннями на панелі управ­ління.

— Ми на глибині сто п’ять миль. Опал спробує пі­дірвати бомби. Вона швидко наближається.

Із пасажирського відділка з’явилася голова Мульча.

— Оце розгойдування дійсно необхідне? Я добря­че попоїв нещодавно.

— Майже на місці,— кинув Артеміс.— Подорож скоро скінчиться. Передай, щоб Батлер відкрив торбу.

— Гаразд. Ти певен, що Опал зробить саме те, чого нам хочеться?

Артеміс заспокійливо посміхнувся.

— Звісно. Така вже людська натура. А Опал тепер людина, не забув? Ну, Холлі, зупиняйся.

Мерв постукав по екрану.

— Ви не повірите, Оп... міс Кобой.

На губах Опал промайнула ледь помітна посмішка.

— Не кажи. Вони зупинилися.

Мерв здивовано похитав головою.

— Так, зависли на ста двадцяти чотирьох милях. Навіщо їм це робити?

— Немає сенсу шукати пояснення, Мервелле. Просто не відпускай кнопку детонатора і скидай швидкість. Не хочу, щоб ми були дуже близько, коли станеться вибух.

Вона постукала нігтями по комунікатору, якого лишив гном. Усе вирішиться будь-якої миті.

На комунікаторі спалахнув червоний вогник ви­клику, і прилад ледь помітно завібрував. Опал по­сміхнулася і відкрила екран.

На маленькому моніторі з’явилося бліде обличчя Артеміса. Він намагався посміхатися, але видно було, що йому це важко дається.

— Опал, даю тобі один шанс здатися. Ми знешко­дили твої бомби, до того ж, сюди летить ЛЕП. Кра­ще, якщо ти здасися капітанові Шорт, а то тебе нена­роком підстрелить ЛЕПівський транспортер.

Опал зааплодувала.

— Браво, містере Фаул! Яка чудова вигадка. Ну а тепер, чому б не розказати мені всю правду? Ви зрозуміли, що заряди не можна знешкодити? І той факт, що я отримала сигнал вашого комунікатора, означає, що сигнал детонатора скоро проб’ється че­рез ваш захист. Позбавитися від вибухівки ви не мо­жете, бо тоді я її підірву в підйомнику, саме так, як і було заплановано спочатку. А потім просто пальну кількома самонавідними ракетами. А якщо намага­тиметеся втекти, я полечу за вами і знищу ваш за­хист, не встигнете ви і швидкості набрати. Зв’язку з ЛЕП у вас немає. Якби був, ми б перехопили сиг­нал. Тож вам лишається блефувати. Це дуже зво­рушливо. Ви просто вирішили затримати мене, доки не пройде рудне тіло.

— Отже, ти відмовляєшся здатися?

Опал зробила вигляд, що задумалася, постукала по підборіддю наманікюреним нігтем.

— Так. Боротимуся, незважаючи ні на що. І до речі, не дивись прямо на екран, це шкодить моїй шкірі.

Артеміс театрально зітхнув.

— Ну, якщо помирати, то помирати не на голод­ний шлунок.

Не зовсім той коментар, який роблять за лічені секунди до смерті. Навіть для людини.

— Не на голодний шлунок?

— Так,— кивнув Артеміс.— Мульч дещо прихо­пив із вашого транспортера.

Він підняв маленький м’ячик, укритий шокола­дом, помахав ним перед екраном.

— Мої трюфелі? — охнула Опал.— Ви їх викрали. Це огидно.

Артеміс закинув солодощі до рота, почав повіль­но жувати.

— О, божественно. Розумію, чому в клініці тобі їх так не вистачало. Доведеться попрацювати, щоб з’їсти все до того, як ти рознесеш нас на шматочки.

Опал засичала, немов розлючена кішка:

— Убити вас зовсім не важко! — Вона повернула­ся до Мерва: — Маємо сигнал?

— Нічого, міс Кобой. Але вже скоро. Якщо є зв’я­зок, то лишилося зовсім трохи.

На екран утиснулася голова Холлі. Одна щока в неї навіть роздулася від трюфелів.

— Так і тануть у роті, Опал. Остання їжа прирече­ної команди.

Опал мало не проштрикнула екран нігтем.

— Ти вижила двічі, Шорт. Більше у тебе не вийде, гарантую.

Холлі розсміялася.

— Бачила б ти Мульча. Він ці трюфелі як лопатою підгрібає.

Опал зблідла.

— Є сигнал?

Навіть зараз, коли вони могли будь-якої миті злетіти в повітря, вони над нею насміхалися.

— Іще ні. Скоро.