Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 19)

— Ні,— признався Фоулі.

— Які шанси, що таке може трапитися?

— Десь один на десять мільйонів,— з нещасним виглядом відповів технічний консультант.

Сул підійшов до клавіатури.

— Якщо ти боїшся, кентавре, я сам це зроблю.— Він увів пароль і активував детонатор на шоломі Холлі. На одному з дахів Мюнхена ельфійський шо­лом перетворився на калюжу кислоти. Теоретично, і тіло Холлі також.

— Ну от,— задоволено сказав Сул.— Її немає, і те­пер ми можемо спати трохи спокійніше.

«Але не я,— подумав Фоулі, не в змозі відірватися від екрана.— Не скоро я зможу спати спокійно».

Темпл-Бар, Дублін, Ірландія

Артеміс Фаул прокинувся від жаху. Уві сні дивна чер­воноока істота гострими іклами розірвала йому груди і виїла серце. Хлопець сів на маленькому ліжку, хапа­ючись за серце. Сорочка зашкарубла від засохлої кро­ві, але рани не було. Артеміс зробив кілька глибоких вдихів, підживлюючи мозок киснем.

— Оцініть ситуацію,— завжди казав Батлер.— Якщо ви на незнайомій території, роззирніться на­вкруги до того, як відкривати рота. Десять секунд спостереження можуть урятувати життя.

Артеміс озирнувся, блимаючи очима, немов за­твором фотоапарата. Увібрав у себе усі деталі. Він перебував у маленькій кімнаті, метра три на три. Одна стіна була абсолютно прозорою і, схоже, вихо­дила на набережну Дубліна. Якщо поглянути на міст Міленіум, можна припустити, що він розташований десь у районі Темпл-Бар. Сама кімната була оздоб­лена якимось дивним матеріалом, схожим на сріб­лясто-сіру тканину — тверду, але піддатливу; на не­прозорих стінах висіли кілька плазмових екранів. Кімната була дуже хайтеківською, проте здавалася старомодною, майже покинутою.

У кутку на складаному стільці сиділа згорбившись дівчина. Вона сховала обличчя в долонях, і плечі в неї здригалися від ридань.

Артеміс відкашлявся.

— Чому ви плачете, дівчино?

Дівчина підхопилася, і відразу ж стало очевидно, що то не просте дівчисько. Це була зовсім інша істота.

— Гострі вуха,— на диво спокійно зазначив Арте­міс.— Протези чи справжні?

Холлі мало не посміхнулася крізь сльози.

— Справжній Артеміс Фаул. Завжди шукає пояс­нення. У мене справжні вуха, як тобі добре відомо... було відомо.

Артеміс кілька секунд помовчав, обробляючи ін­формацію, яку отримав у цих небагатьох реченнях.

— Справжні гострі вуха? Ви не людина, ви хтось інший. Може, ельф?

Холлі кивнула.

— Ельф. Ви таких називаєте лепреконами, але це просто моя робота.

— А хіба ельфи розмовляють англійською?

— Ми всіма мовами розмовляємо. Хист до мов — частина нашої магії.

Артеміс розумів, що від такого відкриття голова в нього має йти обертом, але він спокійно сприймав кожне слово. Таке враження, що він уже давно підо­зрював про існування ельфів, і зараз лише отримав підтвердження. Хоча дивно, він навіть не пригадує, щоб хоч раз задумався про існування цих істот.

— І ви заявляєте, що знаєте мене? Особисто чи, може, спостерігали за мною? Здається, ваша техно­логія непогано розвинена.

— Ми вже кілька років знайомі, Артемісе. Ти пі­шов на контакт першим, і відтоді ми не спускаємо з тебе очей.

Артеміс трохи перелякався.

— Я пішов на контакт першим?

— Так. У грудні два роки тому. Ти мене викрав.

— Це твоя помста? Ота бомба? Мої ребра? — В го­лові майнула жахлива думка.— А де Батлер? Він мертвий?

Холлі спробувала відповісти на всі запитання.

— Це не помста, принаймні, не моя. Батлер жи­вий. Мені потрібно було винести тебе звідти до на­ступного замаху на твоє життя.

— Тож ми друзі?

Холлі знизала плечима.

— Можливо. Побачимо.

Усе це трохи бентежило. Навіть генія. Артеміс схрестив ноги в позі лотоса, потер скроні пальцями.

— Краще тобі все розказати,— сказав він, заплю­щуючи очі.— Від самого початку. Не пропускай ні­чого.

Так Холлі і зробила. Розказала Артемісу, як він її викрав, потім в останню мить звільнив. Розказала, як вони подорожували до Арктики, щоб урятувати його батька, і як придушили повстання гоблінів під керівництвом Опал Кобой. З усіма дрібницями по­відомила про операцію в Чикаго, коли довелося по­вертати Сі-Куб, суперкомп’ютер, зроблений Артемісом

з ельфійських приладів. Нарешті, зовсім тихо, вона розказала про загибель командира Рута і таєм­ничий план Опал нацькувати людей і ельфів одне на одного.

Артеміс сидів нерухомо, вбираючи кожне слово. Він трохи нахмурив брови, немов усю цю інформа­цію було дуже важко перетравити. Нарешті, мозок класифікував усі дані, і хлопець розплющив очі.

— Дуже добре,— сказав він.— Я нічого не пам’я­таю, але я вам вірю. Припускаю, що люди мають сусідів-ельфів під землею.

— Отак просто?

— Аж ніяк. Я вислухав усю історію і зіставив з тими фактами, що мені відомі. Єдине інше пояс­нення того, що відбулося, навіть вашої дивної зо­внішності,— заплутана теорія змови за участю ро­сійської мафії та команди пластичних хірургів. А таке навряд чи можливе. Але ваша ельфійська теорія підходить. Вона пояснює навіть те, чого ви не знаєте, капітане Шорт.

— Що саме?

— Після стирання пам’яті я знайшов у себе в очах дзеркальні контактні лінзи. І Батлер теж. Я провів розслідування, і з’ясувалося, що лінзи замовив я сам, хоча нічого про це не пам’ятаю. Підозрюю, що я за­мовив їх, аби обдурити ваш месмер.

Холлі кивнула. Може бути. Ельфи могли замесме­ризувати людей, але для цього потрібно було дивитися їм прямо в очі й говорити особливим голосом. Дзеркальні контактні лінзи можуть допомогти лю­дині зберегти контроль над ситуацією, хоча зали­шиться враження, що вона під месмером.

— Я міг зробити це лише тому, що лишив десь підказку. Таке, що поверне мені спогади про ельфів. Але що саме?

— Навіть не уявляю,— сказала Холлі.— Я споді­валася, спогади повернуться, щойно ти мене поба­чиш.

Артеміс неприємно посміхнувся. Так посміха­ються до малої дитини, яка щойно сказала, що мі­сяць зроблений із сиру.

— Ні, капітане. Я припускаю, що технологія сти­рання пам’яті вашого містера Фоулі — варіант лікар­ських препаратів, з якими експериментують у деяких країнах. Розумієте, мозок — дуже складний інстру­мент. Якщо переконати його, що чогось не відбува­лося, він винайде багато варіантів, аби підтримати цю ілюзію. І ні за що не передумає. Навіть коли свідо­мість і сприймає щось, стирання пам’яті спрямовано на підсвідомість. Тож якою б переконливою ви не були, переконати мою підсвідомість неможливо. Вона може бути переконаною, що ви галюцинація або шпигун. Спогади можуть повернутися лише в тому разі, якщо моя підсвідомість отримає переконливі аргументи, наприклад, коли людина, якій я повністю довіряю, надасть незаперечні докази.

Холлі почала дратуватися. Артеміс може довести до сказу, як ніхто інший. Дитина, яка поводиться з іншими так, немов то вони діти.

— І якій же людині ти повністю довіряєш?

Артеміс уперше після Мюнхена щиро посміх­нувся.

— Собі, звісно.

Мюнхен

Батлер отямився і зрозумів, що з носа тече кров. І крапає вона прямо на капелюх шеф-кухаря готелю. Той стояв з іншими працівниками кухні серед зруй­нованого сарайчика. В кулаку чоловік стискав ніж на випадок, якщо цей здоровило на матраці, який роз­трощив прибудову, божевільний.

— Перепрошую,— ввічливо сказав шеф-кухар, хоча зазвичай увічливість кухарям не властива,— ви живі?

Батлер замислився. Здається, живий. Матрац уря­тував його від дивного снаряду. Артеміс також ви­жив. Охоронець пам’ятав, як билося хлопцеве серце. Але тепер його тут не було.

— Я живий,— простогнав він, з губ закрапала кров, притрушена пилом.— А де хлопець, що зі мною був?

Люди, що зібралися серед руїн, перезирнулися.

— Не було ніякого хлопчика,— нарешті сказав кухар.— Ти сам упав на дах.

Звісно, вони зажадають пояснень, а то й поліцію викличуть.

— Ага, не було хлопчика. Перепрошую, після такого падіння мозок казна-що починає вигаду­вати.

Усі дружно кивнули. Хіба можна звинувачувати цього здорованя, що він трохи не в собі?