Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 20)

— Обіперся на поручні, щоб трохи підсмажитися на осонні, а вони не витримали. На щастя, я вхопив­ся за матрац.

Заяву зустріли цілком зрозумілим скепсисом.

— Схопився за матрац? — озвучив колективну недовіру кухар.

Довелося Батлерові швиденько шукати інше по­яснення, а це не так уже й легко, якщо кров зі всього тіла прилинула до голови.

— Так. Він лежав на балконі. Я хотів відпочити на осонні.

Справа із сонцем була неправдоподібною, врахо­вуючи, що зараз розпал зими. І Батлер зрозумів, що розігнати натовп можна лише одним-єдиним спосо­бом. Радикально, але має спрацювати.

Він поліз у кишеню і дістав блокнот на спіральці.

— Звісно, я подам у суд на готель за отримані по­шкодження. Лише за емоційну травму доведеться сплатити кілька мільйонів євро, не кажучи вже про тілесні ушкодження. Чи можу я розраховувати на вас, добрі люди, як на свідків?

Шеф-кухар зблід. Свідчення проти свого праце­давця — перший крок до безробіття.

— Я... не знаю, сер,— пролепотів він.— Я, власне, нічого не бачив.— Він замовк і принюхався.— Ой, у мене тістечка горять! Пропаде десерт!

Кухар перестрибнув купу побитої черепиці та зник у кухні. Решта поквапилася за ватажком, і за кілька секунд Батлер лишився сам. Він посміхнувся, хоча від цього заболіла потилиця. Погроза притягти до суду відлякує свідків не гірше, ніж рушниця.

Велетенський євразієць вибрався із купи уламків. Йому дійсно пощастило, що його не проштрикнув жоден брус. Матрац значно пом’якшив удар, до то­го ж, дерево виявилося трухлявим і розсипалося на порох.

Батлер зістрибнув на землю, стряхнув з костю­ма пил. Тепер потрібно знайти Артеміса. Здається, хлопця викрав саме той, хто зчинив замах на його життя. Але навіщо вбивати? Навіщо викрадати? Хіба то якийсь відомий ворог, що скористався ситуацією і вирішив помститися.

Батлер повернувся до номера, де все було саме так, як вони і лишили. Навіть натяку не було, що тут стався вибух. Батлер ретельно оглянув кімнату і не знайшов нічого, дивнішого за мертвих комах і паву­ків. Цікаво. Таке враження, що блакитний спалах за­чепив лише живих істот, лишивши будівлю абсо­лютно цілою.

«Блакитний спалах»,— тьохнуло в підсвідомості, але свідома частина не звернула на це уваги.

Батлер швидко спакував речі Артеміса і свої, звіс­но. Зброя і шпигунські штучки залишаться в депо­зитному сейфі аеропорту. Він покинув готель «Крон­скі», не повідомивши про свій від’їзд. Завчасне вибуття викличе підозри, а якщо пощастить, він роз­плутає цю справу ще до того, як школярі повернуть­ся додому.

Охоронець знайшов на парковці «Хаммер» і по­їхав до аеропорту. Якщо Артеміса викрали, викра­дачі зв’яжуться з маєтком Фаулів і вимагатимуть викуп. Якщо Артеміс просто вирішив сховатися від небезпеки, він усе одно поїде додому. Отже, що б не сталося, усі дороги ведуть до маєтку Фаулів, тож туди Батлер і вирушив.

Темпл-Бар, Дублін, Ірландія

Артеміс уже отямився, і гору взяла природна ціка­вість. Він пройшовся по маленькій кімнаті, помацав губчасту поверхню стін.

— Що це за місце? Схованка для шпигунів?

— Саме так,— відповіла Холлі.— Я переховувала­ся тут кілька місяців тому. Банда гномів мала зустрі­тися з перекупниками краденого поблизу. Якщо ди­витися з вулиці, то цю квартирку можна прийняти за хмарку над будівлею. Ми називаємо її «хам».

— Кам? Від слова «камуфляж»?

— Ні, хам, хамелеон.

— А знаєш, хамелеони, власне, не змінюють ко­лір, щоб пристосуватися до оточуючого середовища. Вони змінюють його в залежності від настрою чи температури.

Холлі подивилася на Темпл-Бар. Під ними старо­винними вузенькими вулицями ходили тисячі ту­ристів, музикантів і мешканці району.

— Розкажеш Фоулі. Це він усе називає.

— А-а,— знизав плечима Артеміс.— Фоулі. Він кентавр, чи не так?

— Правильно,— повернулася Холлі до Артемі­са.— Ти так спокійно це сказав. Деякі люди дуже хвилюються, коли дізнаються про нас. У декого на­віть шок буває.

Артеміс посміхнувся.

— Я не належу до більшості.

Холлі знову відвернулася до Дубліна. Сперечати­ся вона не збиралася.

— Отже, розкажіть мені, капітане Шорт. Якщо я являю собою загрозу для Народу, чому ви мене зці­лили?

Холлі притулилася лобом до прозорої стіни хаму.

— Така вже наша природа,— відповіла вона.— І ти мені потрібен, щоб знайти Опал Кобой. Ми вже робили таке раніше, тож можемо зробити ще раз.

Артеміс підійшов до вікна.

— Спершу ви стираєте мою пам’ять, а тепер я вам потрібен?

— Так, Артемісе. Знущайся скільки хочеш. Ти по­трібен могутній ЛЕП.

— Звісно, лишається питання про гонорар.— Арте­міс застебнув піджак, прикриваючи пляму від крові.

Холлі обернулася.

— Гонорар? Ти серйозно?

— Після всього, що ельфи для тебе зробили? Ти хоч раз у житті можеш зробити щось добре?

— Ви, ельфи, явно емоційна раса. Люди більш практичні. Ось факти: ви тікаєте від правосуддя, від геніальної вбивці-піксі. Я єдиний, хто може допо­могти вам вистежити Опал Кобой. На мою думку, це варте кількох злитків золота.

Холлі нахмурилася.

— Ти маєш рацію, Хлопче Бруду. Але ресурсів у мене немає.

Артеміс великодушно розвів руками.

— Я готовий повірити тобі на слово. Якщо ти га­рантуєш мені одну метричну тонну золота з фонду заручників, я придумаю план, як подолати цю Опал Кобой.

Холлі опинилася на самому дні, і вона це знала. Жодних сумнівів, що Артеміс допоможе їй подолати Опал, але якось неправильно було платити тому, хто колись був другом.

— А якщо Кобой переможе?

— Якщо Кобой переможе і вб’є нас обох, можете вважати домовленість анульованою.

— Чудово,— буркнула Холлі.

Вона відійшла від вікна і заходилася перевіряти вміст шафки.

— Знаєш, Артемісе, зараз ти саме такий, яким був, коли ми вперше зустрілися: жадібний Хлопець Бру­ду, якому начхати на все, крім себе. І таким ти хочеш лишитися до кінця свого життя?

Артеміс навіть оком не змигнув, але за спокійною зовнішністю вирували емоції. Звісно, він ризикував, коли просив гонорар; та не попросити було б неро­зумно. Втім, він відчував сором. От вона, нова дурна свідомість! Вона дуже легко активувалась від мами­них слів, а тепер іще ця ельфійка. Потрібно вчитися опановувати емоції.

Холлі закінчила із шафою.

— Ну, містере консультанте, із чого почнемо?

Артеміс не вагався.

— Нас лише двоє, росту ми невисокого. Нам по­трібне підкріплення. Поки ми тут говоримо, Батлер їде до маєтку Фаулів. Мабуть, уже доїхав.

Артеміс увімкнув мобільний, набрав номер Бат­лера. Запис повідомив, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Другої спроби він робити не став, одразу зателефонував до маєтку Фаулів. На третьому гудку увімкнувся автовідповідач. Батьки вже поїха­ли до Вестміта.

— Батлере,— сказав Артеміс.— Сподіваюся, з то­бою все гаразд. Я в порядку. Слухай уважно, що я тобі скажу, і повір, кожне слово — правда...

І Артеміс коротко виклав усі події, що сталися за день.

— Скоро ми приїдемо до маєтку. Пропоную за­пастися всім необхідним і перебратися до безпеч­ного будинку...

Холлі похлопала його по плечу.

— Ми маємо іти звідси. Кобой не дурна. Не зди­вуюся, якщо в неї є запасний план, на випадок, якщо ми виживемо.

Артеміс прикрив телефон рукою.

— Згоден. Саме це я і хочу зробити. Може, ця Ко­бой уже прямує сюди.