Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 11)

— Доповідай, майоре,— наказав Рут.

Кельп махнув рукою на вхід.

— Увійти можна, вийти — ні. Усі допоміжні вихо­ди уже давно обвалилися, тож якщо Скален там, йому доведеться пройти повз нас, щоб дістатися дому.

— А ми переконані, що він там?

— Ні,— зізнався майор Кельп.— Упіймали його сигнал. Але хто б там не допоміг йому втекти, він міг зробити розтин на голові генерала і витягти переда­вач. Точно нам відомо тільки те, що хтось із нами грається. Я послав двох найкращих реконівських крилатих ельфів, і вони повернулися ось із чим.— І Трабл передав їм звукову пластину.

Такі пластини, розміром із ніготь великого паль­ця, використовували для того, щоб записувати при­вітання із днем народження. Ця пластина була у ви­гляді іменинного торта. Рут стиснув її пальцями. Тепло тіла активує мікрочіп.

Із крихітної колонки залунав шиплячий голос, що через дешевий матеріал був іще більш рептильним.

— Руте,— сказав голос.— Я говоритиму з тобою. Розкажу тобі велику таємницю. Приведи жінку, Хол­лі Шорт. Її одну, більше нікого. Прийде хтось іще, і загине багато. Мої друзі про це подбають...

Повідомлення закінчилося традиційною мело­дією, що так не пасувала до змісту.

Рут вилаявся.

— Гобліни. Обожнюють драму.

— Це пастка, командире,— не вагаючись сказала Холлі.— Минулого року саме ми були в лабораторії Кобой. Гобліни вважають, що саме ми винні в пораз­ці повстання. Якщо ми туди підемо, хтозна, що на нас там чекатиме.

Рут схвально кивнув.

— Ти вже і думаєш, як майор. Ризикувати не мож­на. Які у нас варіанти, Трабле?

— Якщо ви туди не підете, загине багато. Якщо підете, загинете ви.

— Не дуже великий вибір. Чи не можете розпові­сти чогось більш приємного?

Трабл опустив візор і звірився з міні-екраном на плексигласі.

— Нам удалося повернути до робочого стану ска­нери безпеки терміналу і провести термальне скану­вання. Знайшли одне джерело тепла на вході в ту­нель, тож Скален один, якщо це він. Що б він там не робив, у нього немає ніякої відомої нам зброї чи ви­бухової речовини. Лише кілька батончиків із жуків і стара добра аш два о.

— Виверження магми очікується? — запитала Холлі.

Трабл провів указівним пальцем по подушечці на лівій рукавичці — прокрутив інформацію на моніторі.

— Найближчі два місяці нічого. Цей підйомник пульсуючий. Тож Скален не планує вас підсмажити.

Щоки у Рута розжеврілися, як вугілля.

— Дарвіт! — знову не втримався він,— Я думав, що з гоблінами ми покінчили. У мене така спокуса послати туди оперативника і вважати, що Скален блефує.

— Я б саме це і порадив,— погодився Трабл.— У нього там немає нічого такого, що б вам зашкоди­ло. Дайте мені п’ять ельфів, і ми запхаємо Скалена до фургона так швидко, що він навіть не встигне второпати, що його заарештували.

— Я так розумію, що чіп, який має навіяти сон, не працює? — запитала Холлі.

Трабл знизав плечима.

— Мусимо визнати, що ні. Він не функціонував, доки ми сюди не приїхали, а тут на нас уже чекала пластина. Скален знав, що ми прийдемо. Навіть по­відомлення залишив.

Рут стукнув кулаком по долоні.

— Я мушу йти. Всередині безпосередньої небезпе­ки немає, і ми не маємо підстав припустити, що Ска­лен не винайшов спосіб, як утілити свої погрози в життя. Власне, вибору в мене немає. Я не можу на­казати вам іти зі мною, капітане Шорт.

У Холлі шлунок у вузол зав’язався, але вона про­ковтнула страх. Командир має рацію. Іншого вибору немає. Отаке воно, життя офіцера ЛЕП. Захищати Народ.

— Наказувати не потрібно, командире. Я йду до­бровільно.

— Добре. А тепер, Трабле, пропусти транспортер Фоулі через барикади. Піти-то ми підемо, але ж ми не можемо йти неозброєними.

У Фоулі в міні-транспортері було більше зброї, ніж в арсеналі людської поліції будь-якої країни. Ко­жен сантиметр стіни мав чи то якийсь кабель, чи гвинтівку, що бовталася на гачку. Кентавр сидів по­середині і налаштовував «Нейтрино». Кинув його Холлі, щойно вона зазирнула.

Вона спритно піймала пістолета.

— Гей, обережніше!

Фоулі гмикнув.

— Не хвилюйся. Спусковий гачок іще не закодо­вано. Ніхто не може стріляти із нього, доки ком­п’ютер не зареєструє його як власника. Навіть якщо зброя потрапить до лап гоблінів, скористатися нею вони не зможуть. Моя остання розробка. Після по­встання Б’ва Келл мені здалося, що настав час обно­вити нашу систему захисту.

Холлі обхопила рукоятку пістолета. Червоний вогник сканера пробіг по всій довжині пластикової ручки і змінився на зелений.

— Ну от. Тепер ти власник. Віднині «Нейтри- но-3000» належить одній-єдиній жінці.

Холлі зважила прозорий пістолет у руці.

— Занадто легкий. Мені більше «2000» подоба­ється.

Фоулі вивів на настінний монітор технічні харак­теристики моделі.

— Легкий, але ти до нього звикнеш. Іще один плюс — немає металевих частин. Живиться кінети­кою, рухами твого тіла, завдяки ядерному акумуля­тору. Звісно, підключається до системи наведення шолома. Корпус напрочуд міцний. Я б сказав, що це крута штука.

Фоулі передав Рутові більшу модель.

— Кожен постріл реєструється на комп’ютері ЛЕП, тож ми можемо визначити, хто стріляв, коли стріляв і в якому напрямку. Це збереже міжнародній комісії багато комп’ютерного часу,— підморгнув він Холлі.— Тобі це має сподобатись.

Холлі покосилася на кентавра. Вона добре знала ту міжнародну комісію. Вони вже провели щодо неї дна розгляди і не відмовилися б від третього. Коли є щось гарне у підвищенні, так це можливість поба­чити вираз їхніх облич, коли командир пришпилить майорські жолуді їй на лацкан.

Рут підкинув пістолета в руці.

— Так, тепер можемо стріляти. А якщо нас підстрелять?

— Не підстрелять,— відмахнувся Фоулі.— Я хак­нув сканери терміналу і підключив ще кілька своїх сенсорів. Там немає нічого такого, що б вам зашко­дило. В найгіршому випадку перечепитесь та вивихнете ногу.

У Рута аж шия почервоніла.

— Фоулі, чи не нагадати тобі, що твої сенсори вже колись обдурили? В цьому самому терміналі, якщо мені не зраджує пам’ять.

— Добре, добре. Не хвилюйтеся, командире,— крізь зуби відповів Фоулі.— Минулий рік я не забув. Як я міг, коли Холлі кожні п’ять хвилин мені про це нагадує?

Кентавр поставив на лавку дві закритих валізи. Він набрав код на замках, кришки відкинулися.

— Реконівські костюми наступного покоління. Хотів показати на конференції наступного місяця, але якщо сам командир береться до справи, беріть їх уже сьогодні.

Холлі витягла костюм із валізки. Той блиснув і набув того ж кольору, що і стіни транспортера.

— Тканина, власне, вироблена із камуфляжної фольги, тож ви весь час будете віртуально сховани­ми. І захист умикати не потрібно буде,— пояснив Фоулі.— Звісно, цю функцію можна вимкнути. В костюм убудовані крила. Вони мають спеціальну систему, що гасить усі звуки,— абсолютно нова кон­цепція. Живляться від батареї на паску, і кожне кри­ло має сонячну міні-батарею на випадок польотів над землею. Костюми мають компенсатори тиску, які дозволяють переходити із одного середовища в інше без будь-яких незручностей.

Рут підняв другий костюм.

— Вони ж коштують силу-силенну грошей.

Фоулі кивнув.

— Навіть не уявляєте скільки. Половина мого бю­джету за минулий рік пішла на розробку цих костю­мів. Але старих костюмів вони ще років із п’ять не замінять. Ці два — єдині діючі моделі, що ми маємо, тож я буду дуже вдячний, якщо ви їх повернете. Вони протиударні, вогнетривкі, невидимі для рада­рів і безперервно надсилають діагностичну інформа­цію до Поліцейської Плази. Ті шоломи, що ми зараз маємо, надсилають нам важливу інформацію, але повий костюм додає ще один потік, з якого ми мо­жемо дізнатися, чи не заблоковані ваші артерії, чи не зламані кістки і навіть чи не пересохла шкіра. Така собі літаюча клініка. На грудях навіть є куленепробивна пластина, на випадок, якщо у вас стрілятимуть люди.

Холлі піднесла костюм до зеленого плазмового екрана. Камуфляжна фольга відразу ж стала смараг­довою.

— Мені подобається,— сказала вона,— Зеле­ний — мій колір.

Трабл Кельп наказав принести кілька прожекто­рів, що лишилися після зйомок, і спрямувати світло на нижній рівень порту. Яскраве світло вихоплюва­ло кожну порошинку, що танцювала в повітрі, і від цього все стало схожим на підводний світ. Командир Рут і капітан Шорт увійшли до приміщення. Візори опущені, зброя напоготові.

— Що скажете про костюм? — запитала Холлі, ав­томатично спостерігаючи за різноманітними дис­плеями з внутрішнього боку візора.

У стажерів ЛЕП часто виникають труднощі, бо по­трібно розвивати подвійне фокусування та дивитися і на територію, і на екрани шолома. Дуже часто спра­ва закінчувалася так званою «повною вазою», тобто офіцерів ЛЕП просто нудило у власний шолом.