Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 13)

— Холлі! Двері!

Холлі швидко обернулася і побачила, як почали зачинятися двері. Ще трохи, і вони будуть повністю відрізані від ЛЕП, а їхня доля цілком залежатиме від Опал Кобой.

Холлі прицілилася в магнітні ролики на верхній планці дверей, зробила один за одним кілька пострі­лів із «Нейтрино». Двері смикнулися, але не зупи­нилися. Двоє роликів вилетіли, але рушійна сила масивної плити все одно тримала їх на місці. З лихо­вісним гуркотом двері зачинилися.

— Нарешті ми одні,— сказала Опал голосом не­винної студентки-ельфійки на першому побаченні.

Рут наставив зброю на прилад, прилаштований до грудей Скалена, немов це могло хоч якось зашкоди­ти Кобой.

— Чого ти хочеш? — запитав він.

— Ти знаєш, чого я хочу,— відповіла Опал.— Пи­тання в тому, як мені це отримати? Який вид помсти задовольнить мене більше? Звісно, ви обидва помре­те, але цього недостатньо. Мені хочеться, аби ви страждали, як я, скомпрометовані та знехтувані. Принаймні, хтось один. Іншого принесу в жертву. Байдуже кого.

Рут відступив до бластових дверей, помахав ру­кою Холлі, щоб та підійшла.

— Варіанти? — прошепотів він, повернувшись спиною до приладу Кобой.

Холлі підняла візора, витерла з лоба піт. Шолом був обладнаний кондиціонером, але іноді піт не мав жодного відношення до температури.

— Треба вибиратися,— відповіла вона.— Шахта.

Рут кивнув.

— Згоден. Піднімемося вгору, щоб вийти поза межі дії блокатора сигналів Кобой і викличемо ма­йора Кельпа.

— А Скален? Він замесмеризований до безтями і сам про себе не подбає. Якщо ми втечемо, Опал прибере його як свідка.

Така вже злодійська логіка. Ті, хто воліють підко­рити світ, не гидують і тим, щоб прибрати зі свого шляху собі подібних.

Рут аж загарчав.

— Мало того, що ми через гобліна вскочили в таку халепу, так тепер іще і спасати його! Беремо Скалена із собою. Стрільни кілька разів в оту коро­бочку у нього на грудях, і коли вона перестане дзиж­чати, я перекину генерала через плече, і поліземо до Е37.

— Зрозуміло,— сказала Холлі, переводячи на­стройки зброї на мінімум.

Частина заряду потрапить і до Скалена, але за­вдасть шкоди не більше, ніж пересушені на кілька хвилин зіниці.

— Не звертай уваги на піксі. Що б вона там не го­ворила, роби свою справу.

— Так, сер.

Рут кілька разів глибоко вдихнув. Холлі навіть за­спокоїлася, коли побачила, що командир хвилюєть­ся не менше за неї.

— Гаразд. Починаємо.

Обидва ельфи повернулися і швидко кинулися до непритомного гобліна.

— Ми придумали якийсь планчик? — глузливо запитала Кобой з маленького екрана.— Щось гені­альне, сподіваюсь. Щось таке, чого я не передбачи­ла?

Похмура Холлі намагалася не прислухатися до її слів, але вони все одно проникали в мозок. Щось ге­ніальне? Навряд чи. Просто зараз це єдиний варіант. Щось таке, що Кобой не передбачила? Сумнівно. Опал могла цілий рік до цього готуватися. Чи не ста­неться так, що вони робитимуть саме те, що їй по­трібно?

— Сер...— почала Холлі, але Рут уже зайняв по­зицію біля Скалена.

Холлі випустила в маленький екран шість зарядів. Усі шість потрапили в піксельне зображення Кобой. Її обличчя зникло за шквалом перешкод. Між мета­левими частинами проскочили іскри, з динаміків повалив кислотний дим.

Рут затримався на мить, чекаючи, коли розподі­литься заряд, і схопив Скалена за плечі.

Нічого не сталося.

«Я помилялася,— подумала Холлі, видихнувши. Вона навіть і не усвідомлювала, що затримала по­дих.— Я помилялася, дякувати богам. Опал не має плану». Але це було не так, і Холлі сама тому не ві­рила.

Коробочка на грудях у Скалена була прикріплена окто-ланцюгами. Таку систему з восьми телеско­пічних кабелів часто використовували в ЛЕП, щоб утримувати небезпечних злочинців. Замикати і від­микати замок можна було дистанційно, і коли лан­цюги були вже замкнуті, відімкнути їх можна було або з пульта, або точильником. Щойно Рут нахилив­ся, окто-ланцюги клацнули і захлеснулися навколо командира, звільнивши Скалена. Коробочка опини­лися на грудях Рута.

На зворотному боці приладу з’явилося обличчя Кобой.

— Командире Рут,— сказала вона, аж задихаю­чись від люті,— схоже, тепер ти жертва.

— Дарвіт! — вилаявся Рут і стукнув прилад руко­яткою пістолета.

Кабелі стиснулися ще більше, і Рут уже ледь міг дихати. Холлі почула, як хруснуло кілька ребер. Ко­мандир ледь утримався на ногах. На його торсі за­танцювали магічні сині іскорки, автоматично зцілю­ючи переламані кістки.

Холлі кинулася на допомогу, але не встигла навіть добігти до командира, як прилад гарячково запікав. Чим ближче вона підходила, тим голосніше він пікав.

— Не підходь,— гаркнув Рут.— Не підходь. Це спусковий механізм.

Холлі зупинилася і у відчаї ударила кулаком пові­тря. Рут має рацію. Вона вже чула про спускові механізми наближення. Гноми використовують їх у шах­тах. Закладають у тунель вибухівку, активують спусковий механізм і кидають із небезпечної відста­ні камінь.

На екрані знову з’явилося обличчя Опал.

— Послухайся Джуліуса, капітане Шорт,— пора­дила піксі.— Саме зараз варто бути дуже обережни­ми. Твій командир має слушність: сигнал, який ти чуєш,— дійсно спусковий механізм. Підійдеш за­близько, і його рознесе на шматки вибуховим гелем, що міститься всередині металевої коробки.

— Припини читати лекції та скажи, що тобі по­трібно,— рикнув Рут.

— Ну ж бо, командире! Терпіння. Твоїм хвилю­ванням скоро край. Власне, вони вже скінчилися, тож чому б тобі просто не почекати, доки сплинуть твої останні секунди?

Холлі обійшла командира, намагаючись не при­скорювати пікання таймера, стала спиною до шахти.

— Вихід існує, командире,— сказала вона.— Мені просто потрібно подумати. Хвилину, щоб усе обмір­кувати.

— Дозволь мені допомогти усе обміркувати,— глузливо сказала Кобой, і лють спотворила її дитяче личко.— Твої приятелі зараз намагаються пробити­ся сюди з допомогою лазерів, але, звісно, вони не встигнуть. І б’юся об заклад, що мій старий одно­кашник Фоулі прилип до відеоекрана. Що ж він там бачить? Бачить свою приятельку Холлі Шорт, яка наставила пістолета на свого командира. Навіщо вона це зробила?

— Фоулі про все здогадається,— сказав Рут. — Він уже тебе перемагав.

Опал зміцнила хватку опто-кабелів, змусивши ко­мандира впасти на коліна.

— Може, і здогадається. Якщо матиме час. Але вам не пощастило, час майже вийшов.

На Рутових грудях засвітилися цифри. Усього дві.

Шість і нуль. Шістдесят секунд.

— Одна хвилина життя, командире. Як почува­єшся?

Цифри ожили.

Цокання, пікання і знущання Опал впивалися в мозок Холлі.

— Вимкни, Кобой. Вимкни або, присягаюся, я...

Опал розреготалася. Регіт луною прокотився по тунелю, немов звідти неслося скреготіння гарпій.

— А то що? Що саме ти зробиш? Помреш поруч із командиром?

Знову хруст. Іще кілька ребер зламалося. Блакитні іскорки закрутилися по тілу Рута, немов зірки в ура­гані.

— Іди,— прогарчав він.— Холлі, я наказую тобі покинути мене.

— З усією до вас повагою, командире,— не можу. Це іще не кінець.

— Сорок вісім,— радісно проспівала Опал.— Со­рок сім.

— Холлі! Іди!

— Я б послухалася на твоєму місці,— сказала Ко­бой.— На кону інші життя. Рут уже мертвий, чому б не врятувати того, кого ще можна?

Холлі застогнала. Ще одне невідоме у такому складному рівнянні.

— Кого я можу врятувати? Хто в небезпеці?