Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 4)

— Роджер, капітане, — сказав він і причепив до грудей пластинку термоскана.

Холлі відкрила спуск у шахту, і Вербіл дуже швид­ко зник у тіні. Пластинка на грудях пронизувала простір унизу чутливими до тепла променями. Хол­лі увімкнула на комп’ютері програму термоскана. Екран сповнився неясними зображеннями різних відтінків сірого. Можна було помітити будь-яку живу істоту, хоча б вона і сховалася за товстим ша­ром скелястої породи. Але нічого не було видно, крім кількох зачарованих жаб і тролячого заду, що потрохи відповзав геть з екрана.

Із колонок пролунав голос Вербіла.

— Гей, капітане! Може, мені трохи нижче спусти­тися?

Портативні сканери мали один недолік. Чим біль­ше ти віддалявся, тим слабкішими ставали промені.

— Добре, Чіксе. Іще трохи. Обережно.

— Не хвилюйтеся, Холлі. Заради вас Чікс лишить­ся цілим.

Холлі набрала повітря, щоб суворо відповісти, але слова так і не злетіли з язика. Екран. Там щось руха­лося.

— Чіксе, бачиш?

— Так, капітане. Бачу, але не знаю, що я бачу.

Холлі збільшила секцію монітора. На другому рів­ні рухалися дві істоти. І були ці істоти сірими.

— Чіксе, утримуй позицію. Продовжую сканувати.

Сірі? Як може сіре рухатися? Сіре — мертве. Не має тепла. Холодне як крига. Проте...

Холлі включила зв’язок із Поліцейською Плазою. Фоулі, ЛЕПівський технік-чарівник, уже побачив відеозображення на своїх моніторах.

— Фоулі, бачиш?

— Так, Холлі, — відповів кентавр. — Зараз лише виведу на головний екран.

— Що скажеш про ці тіні? Сіре, що рухається? Ні­коли такого не бачила.

— Я теж. — Він помовчав, чути було лише клацан­ня клавіатури. — Можу запропонувати два пояснен­ня. Перше — збої в роботі обладнання. Фантомні зображення з іншої системи. Як перешкоди по радіо.

— А друге?

— Таке дурне, що навіть і казати не хочеться.

— Зроби мені ласку, Фоулі, скажи.

— Ну, як би дивно це не звучало, хтось знайшов спосіб подолати мою систему.

Холлі зблідла. Якщо Фоулі визнає таку можли­вість, то це правда. Вона відключилась, повернулася до рядового Вербіла.

— Чіксе! Вибирайся звідти. Піднімайся! Піднімайся!

Та ельф думав лише про те, щоб справити вра­ження на симпатичного капітана, і не розумів сер­йозності ситуації.

— Розслабся, Холлі. Я ельф. Ніхто не може скрив­дити ельфа.

Саме цієї миті із шахти вилетів реактивний сна­ряд і залишив чималу дірку у Вербіловому крилі.

Холлі сунула «Нейтрино-2000» в кобуру, прокри­чала в мікрофон шолома наказ:

— Код чотирнадцять. Повторюю, код чотирна­дцять. Ельф унизу. Ельф унизу. Нас обстрілюють. Е37. Пришліть медиків і групу підтримки.

Холлі вистрибнула через люк, спустилася на під­логу тунелю. Пірнула за статую Фронда, першого

ельфійського короля. Чікс лежав на купі каміння. Справи в нього були кепські. Збоку шолом було по­шкоджено гострим уламком стіни, тож жоден канал комунікації не працював.

Швидко на допомогу, або він не жилець на цьому світі. У виду ельфів, до якого належав Чікс, обмежені цілющі здібності. Вони можуть вивести бородавку, але зцілити рани вже не в змозі.

— З’єдную тебе з командиром, — сказав у вухо го­лос Фоулі. — Лишайся на зв’язку.

— Капітане Шорт, залишайся на місці, доки не прибуде група підтримки.

— Не можу, командире. Чікса поранено. Маю ле­тіти до нього.

— Холлі, капітан Кельп підніметься з хвилини на хвилину. Лишайся на місці. Повторюю. Лишайся на місці.

За візором шолома Холлі аж зуби стиснула від розпачу. Вона і так за крок від того, щоб її викинули з лав ЛЕП, а тепер іще і це. Щоб урятувати Чікса, до­ведеться порушити наказ.

Рут відчув, що вона вагається.

— Холлі, послухай мене. Чим би вони там не стрі­ляли, Вербілове крило пробите. Твій жилет не міцні­ший за крило. Тож сиди і чекай на капітана Кельна.

Капітан Кельп. Найвідданіший офіцер ЛЕП. Про­славився тим, що на випускній церемонії обрав собі ім’я Трабл, що означає «неприємності». Та не було такого офіцера, кому б Холлі довірила прикривати свою спину, коли вона виходитиме за двері.

— Вибачте, сер. Не можу чекати. Чіксові пробило крило. Ви знаєте, що це означає.

Підстрелити ельфа — це не пташку підстрелити. Крила у них — особливий орган, там проходять кіль­ка важливих артерій. Така дірка означає, що снаряд пробив щонайменше три з них.

Командир Рут зітхнув. Немов прокотилася хвиля перешкод.

— Гаразд, Холлі. Але будь обережною. Не хочу сьогодні втрачати людей.

Холлі витягла з кобури «Нейтрино-2000», перевела регулятор на три. Проти снайперів вона не має жодно­го шансу. Але якщо це гобліни з тріади Б’ва Келл, з та­кими настройками після першого ж пострілу вони втратять свідомість щонайменше на вісім годин.

Вона підігнула ноги і вискочила з-поза статуї. Од­разу ж пролунали постріли, і від скульптури посипа­лися скалки.

Холлі кинулася до постраждалого товариша, на­вколо голови, немов бджоли, крутилися кулі. Влас­не, в такій ситуації останнє, що можна зробити — перетягувати пораненого. Але навколо свистіли кулі, тож вибору не лишалося. Холлі схопила рядового за еполети і потягла за іржавий транспортер.

Чікс уже довгенько тут лежав. Він слабо посміх­нувся:

— Ви прийшли по мене, кеп. Я знав, що ви при­йдете.

Холлі спробувала опанувати голос, щоб він не звучав дуже схвильовано.

— Звісно, я прийшла, Чіксе. Не можна залишати товаришів у біді.

— Так і знав, що ви перед мною не встоїте, — ви­дихнув Чікс. — Так і знав. — І він заплющив очі. По­шкодження дуже велике. Дуже.

Холлі зосередилася на рані. «Зцілися», — подума­ла вона, і магічна сила розгорнулася всередині, не­мов мільйони голок вп’ялися в неї. Енергія текла по руках, стікала по пальцях. Холлі приклала долоні до Вербілової рани. Від кінчиків пальців до пошко­дженої шкіри побігли синенькі вогники. Іскорки танцювали навкруги рани, зцілюючи розірвані тка­нини і відновлюючи розірвані судини. Дихання в ельфа заспокоїлося, на щоки повернувся здоровий зелений рум’янець.

Холлі зітхнула. Чікс у небезпеці. Може, він більше і не літатиме, але житиме. Вона відтягла непритом­ного рядового вбік, намагаючись не зачепити пора­нене крило. Тепер до таємничих сірих тіней. Холлі перевела регулятор зброї на чотири і без вагань по­бігла до виходу з шахти.

Першого же дня в Академії ЛЕП великий волоха­тий гном із плечима, як у троля-бика, пришпилював кожного кадета до стіни і попереджав, щоб вони ніколи не лізли до незахищених будівель під час об­стрілу. І казав він це так, що не зрозуміти було не­можливо. Повторював щодня, аби ці слова викарбо­вувалися в мозку кожного кадета. І саме це капітан Холлі Шорт, офіцер ЛЕПу, збиралася зробити.

Вона пробігла через двері термінала, сховалася за реєстраційною стійкою. Менше ніж чотири століття тому тут вирувало життя. Туристи стояли в черзі за візами на поверхню землі. Париж колись був дуже популярним. Але, як завжди і буває, люди захопили європейську столицю собі. Єдине місце, де ельфи почувалися у безпеці в Парижі, — Диснейленд. Тут піхто не звертав уваги на дивних створінь. Навіть із зеленою шкірою.

Холлі активувала на шоломі фільтр із датчиками руху і просканувала будівлю через кварцову панель. Якби щось ворухнулося, комп’ютер шолома автома­тично позначив би рухому точку помаранчевим три­кутником. Вона підвела голову, саме вчасно, щоб по ­бачити дві постаті, що бігли галереєю туди, де стояли транспортери. Дійсно, то були гобліни. Щоб швидше бігти, вони навіть опустилися на всі чотири кінців­ки. За ними волочився візок. Одягнені вони були у щось на кшталт костюмів із фольги, доповнених шоломами, явно для того, щоб обдурити термальні сенсори. Дуже винахідливо. Занадто винахідливо для гоблінів.

Холлі кинулася бігти паралельно з гоблінами, але поверхом нижче. Навколо на іржавих рейках бовталися старі рекламні плакати. «Двотижневий тур на сонцестояння. Двадцять золотих грамів. Діти до де­сяти років мандрують безкоштовно».

Вона проскочила під турнікетом, кинулася до зони контролю і дьюті-фрі. Тепер гобліни спускали­ся. Чоботи і рукавиці торохтіли по неробочому еска­латору. Один так поспішав, що навіть загубив свій шолом. Був він завеликий для гобліна, понад метр на зріст. Очі без повік закотилися під лоба від паніки, роздвоєний язик раз у раз вискакував із рота, щоб зволожити зіниці.

Капітан Шорт на бігу зробила кілька пострілів. Один зачепив спину найближчого гобліна. Холлі мало не завила від розчарування. Дуже далеко від нервового центру. Так не мало бути. Усе через цей костюм. Він проводив заряди «Нейтрино». Заряд розподілився по матеріалу костюма, немов брижі на воді. Гоблін підстрибнув на добрі два метри і непри­томний упав біля підніжжя ескалатора. Візок ли­шився без догляду, покотився і врізався в стрічку конвеєра. Звідти викотилися кілька сотень малень­ких циліндричних штучок і розлетілися вусібіч.

Гоблін номер два випустив із десяток куль у бік Холлі. Промахнувся. Частково через те, що руки в нього тремтіли від напруги. А частково і тому, що постріли з коліна є влучними лише в кіно. Холлі спробувала зробити знімок зброї за допомогою ка­мери шолома, щоб пропустити через комп’ютер, але рівень вібрації був дуже високий.

Погоня тривала. Вони пробігли повз трубопровід і опинилися в залі відправлення. Холлі з подивом почула гудіння докових комп’ютерів. Тут не мало бути електрики. Офіцери ЛЕП уже давно демонтува­ли генератори. Навіщо тут струм?