Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 3)

По звірився з аркушем.

— Хіба? У мене склалося враження, що його не­має вже понад два роки. Тож суд офіційно визнав його мертвим.

У голосі Артеміса емоцій не було, проте серце не­самовито калатало.

— Мені байдуже, що визнав суд або Червоний Хрест. Він живий, і я його знайду.

По нашкрябав щось іще у своєму блокноті.

— А якщо ваш батько повернеться, що тоді? — за­питав він. — Ви станете таким, як і він? Оберете зло­чинну стежку? А може, уже обрали?

— Мій батько не злочинець, — заявив Артеміс. — Він уклав усі наші гроші в цілком законну справу. Усе, що стосується Мурманська, абсолютно чисте.

— Ви не відповіли на питання, Артемісе, — заува­жив По.

Але Артемісу вже набридло. Час зіграти в неве­личку гру.

— Та ви що, лікарю? — вдавано обурився хло­пець. — Це дуже особиста справа. Ви ж нічого не зна­єте, а я, може, страждаю від депресії?

— Можливо, — погодився По. Йому здалося, що справа рушила з місця.

Артеміс сховав обличчя в долонях.

— Усе через маму, лікарю.

— Вашу маму? — поквапив його По, стримуючи радість.

Від Артеміса в цьому році відмовилося вже з пів­десятка психологів. Якщо чесно, він і сам збирався відступитися. Та зараз...

— Мама... вона...

По мало не зіскочив зі свого підробленого вікторіанського стільця.

— Ваша мама, так?

— Вона змушує мене відвідувати дурних психоте­рапевтів, хоча всі вони не більше, ніж шарлатани з дипломом.

По зітхнув.

— Дуже добре, Артемісе. Нехай буде по-вашому, але ви ніколи не знайдете спокій, доки втікатимете від проблем.

Від подальших нотацій Артеміса врятував дзво­ник мобільного. Захищена лінія. Номер мала лише одна людина. Хлопець витяг телефон із кишені, на­тиснув на кнопку:

— Так?

Пролунав голос Батлера.

— Артемісе. Це я.

— Звісно. Я зараз трохи зайнятий.

— Маємо повідомлення.

— Так. Звідки?

— Точно не знаю. Але воно стосується «Зірки Фа­улів».

Артеміса немов струмом ударило.

— Ти де?

— Головний вхід.

— Добре. Уже йду.

Лікар По протер окуляри.

— Наша зустріч іще не закінчилася, юначе. Сьогод­ні ми зробили крок уперед, навіть якщо ви не хочете цього визнавати. Якщо ви зараз підете, мені доведеть­ся повідомити декана.

Але Артеміс навіть не почув. Подумки він уже був в іншому місці. Його охопило знайоме відчуття. Щось починається. Він це відчуває.

ГЛАВА 2: ПРИГОДИ ЧІКСА

Західне узбережжя, Небесне місто, ельфи

ТРАДИЦІЙНЕ уявлення про ле­преконів — маленьке чортенятко в зеле­ному костюмчику. У ельфів свої стерео­типи. Народ як правило уявляє офіцерів

Легітимної Ельфійської Поліції лютими гномами або кремезними ельфами, яких забирають прямо з команд по кранчболу в коледжі.

Капітан Холлі Шорт не відповідала жодному образу. Власне, вона була останньою істотою, яку б ви обрали до лав ЛЕП. Якби вас попросили здогадатися про її професію, ви б подивилися на її котячу грацію та ре­льєфні мускули і припустили б, що вона гімнастка або професійний спелеолог. Але якби придивилися краще, то на гарненькому обличчі побачили б очі, в яких сяяла така рішучість, що ними можна було б запалити свічку за десять кроків. А практичний склад розуму дозволив їй стати одним із найповажніших офіцерів ЛЕП.

Звісно, технічно Холлі більше не мала відношен­ня до Рекону. Після того як Артеміс Фаул викрав її та вимагав викуп, її перебування першою жінкою- офіцером у ЛЕПРеконі переглядалось. Єдина при­чина, чому вона ще не сиділа вдома і не поливала папороті, — те, що командир Рут пригрозив, що від­мовиться від свого значка, якщо Холлі попросять вийти у відставку. Рут знав, навіть попри сумніви Служби Безпеки, що викрадення Холлі було не її провиною, і лише кмітливість Шорт допомогла їй зберегти життя.

Але члени Ради не дуже цікавилися збереженням життя. Вони більше переймалися через утрату ель­фійського золота. І якщо їм вірити, Холлі обійшлася Рекону в кругленьку суму. Холлі була готова летіти на поверхню і трусити Артеміса Фаула за грудки, аж поки він не поверне золото, але то було неможливо: Книга, ельфійська Біблія, попереджала: коли вже людині довелося відділити ельфа від золота, то зо­лото мало лишатися в людини.

Тож замість того, щоб відібрати у Холлі значок, Служба Безпеки вирішила, що вона працюватиме на некваліфікованих роботах — там, де не зможе запо­діяти ніякої шкоди. Наприклад, у поліцейському надзорі. Холлі перевели до відділу таможні та акци­зів, запхали до транспортеру і відправили на скеляс­ту поверхню наглядати за підйомниками. Робота — не бий лежачого.

Легітимна Ельфійська Поліція дуже серйозно ста­вилася до контрабанди. І зовсім не через нелегально провезений товар, той був досить невинним, — со­нячні окуляри, DVD, кавоварки для капучіно та інше. Проблема полягала в тому, як цей товар добу­вали.

На контрабандному ринку царювала гоблінська Тріада Б’ва Келл, і під час своїх екскурсій на поверхню вони поводилися дуже нахабно. Ходили плітки, що гобліни навіть сконструювали власний тран­спортер, щоб зробити бізнес іще більш прибутко­вим.

Проблема в тому, що гобліни були істотами тупу­ватими. Тож якщо хтось із них хоч раз забуде про захист, наступного ранку фото гоблінів показувати­муть в усіх новинах світу. І тоді ельфійський світ, останню вільну від Людей Бруду зону на планеті, ви­криють. Коли це станеться, сюди неодмінно завіта­ють люди, з усім своїм брудом, бурінням свердловин та експлуатацією.

Це означало, що бідолахи, яких внесли до чорного списку, мали місяцями стирчати на посту, отже Холлі опинилася на скелястому клаптику землі, куди транспортери майже не прибували.

Е37 виявився підйомником у центрі Парижа у Франції. Європейська столиця вважалася територією високого ризику, тож отримати сюди візу було майже неможливо. Тільки у справах ЛЕП. Уже кілька десятиліть тут не бачили жодного цивільного, але чергування мало відбуватися двадцять чотири годи­ни сім днів на тиждень, що означало шість офіцерів на восьмигодинних змінах.

Напарником Холлі був Чікс Вербіл. Як і більшість ельфів, Чікс уважав себе божим зеленошкірим по­дарунком усім жінкам, тож більшість часу нічого не робив, а намагався справити враження на Холлі.

— Маєте сьогодні чудовий вигляд, капітане, — зу­стрів він її сьогодні ввечері. — Щось зробили з во­лоссям?

Холлі збільшила різкість на екрані. Що можна зробити з каштановим йоржиком на голові?

— Зосередьтеся, рядовий. Будь-якої секунди ми можемо опинитися під вогнем.

— Сумніваюся, капітане. Тут тихо, як у труні. Мені подобається така робота. Ніякого пилу і бруду. Сидиш собі, спостерігаєш.

Холлі подивилася вниз. Вербіл мав рацію. Після того як підйомник закрили, жвавий район перетво­рився на місто привидів. Коли-не-коли забрідав сюди троль у пошуках їжі. А коли починають наві­дуватися тролі — то певна ознака того, що тут майже пустеля.

— Лише ви і я, кепе. А ніч іще зовсім юна.

— Припиніть, Вербіле. Думайте про роботу. Хіба вам не вистачає того, що у вас найнижче звання?

— Так, Холлі. Вибачте, хотів сказати: «Так, сер».

Ельфи. Усі вони однакові. Дайте їм пару крил, і кожен буде вважати себе надзвичайним.

Холлі закусила губу. На цей пост витрачається чи­мала купа золота платників податків. Може, началь­ство колись сюди і зазирне, та навряд чи. Ідеальне місто для того, щоб тримати незручних офіцерів по­далі.

Незважаючи на все це, Холлі була рішуче настро­єна виконувати свої обов’язки якнайкраще. Більше трибунал на неї нічого не зможе навішати, вона про це подбає.

Холлі вивела на екран щоденний контрольний список. Датчики для пневматичних затискачів виді­лено зеленим. Газу більше ніж достатньо, щоб про­триматися чотири довгих нудних тижні.

Наступним у списку — термальне сканування.

— Чіксе, політай. Перевіримо, як працює термал.

Вербіл посміхнувся. Ельфи обожнюють літати.