Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 6)

Рука Холлі потяглася до електричного кийка.

— Мені байдуже, скільки йому років. Один удар оцим, і він спатиме, як немовлятко.

Фоулі кивнув у бік входу.

— На твоєму б місці я би економив батарейки. Вони іще знадобляться.

Холлі простежила за його поглядом. Через оточе­ну зону прямував командир Джуліус Рут. Чим біль­ше він бачив, тим червонішим ставало його обличчя. Саме через це його і прозвали Буряком.

— Командире, — почала Холлі, — ви маєте це побачити.

Та Рут на неї так глянув, що вона прикусила язика.

— Про що ти собі думала?

— Прошу, сер?

— Не розказуй байок. Я все бачив. Дивився відео, отримане з твого шолома.

— О...

— О нічого не виражає, капітане! — сивий йор­жик Рута аж тремтів від емоцій. — Вашим завданням було спостерігати. Кілька загонів спеціально навче­них солдатів були готові летіти до тебе за першим покликом. Та ні, капітан Шорт вирішила боротися з Б’ва Келл сама.

— Моя людина була внизу, сер. Я не мала вибору.

— А що той Вербіл там робив, до речі?

Холлі вперше опустила очі.

— Я послала його перевірити термал, сер. Як ви­магають правила.

Рут кивнув.

— Я вже поговорив із медиками. З Вербілом усе буде гаразд, та літати він більше не буде. Звісно, на тебе чекає трибунал.

— Так, сер. Зрозуміло.

— Переконаний, що це лише формальність. Але ж ти знаєш Раду.

Холлі дуже добре знала Раду. Вона стане першим офіцером ЛЕП в історії, стосовно якого водночас проводитимуться два розслідування.

— Отже, що я тут почув про Клас А?

Уся контрабанда підлягала класифікації. Клас А означав небезпечні людські технології. Джерела живлення, наприклад.

— Сюди, сер.

Холлі провела його далі, до самого підйомника. Тут уже звели намет. Вона відкинула запону.

— Самі бачите. Це серйозно.

Рут оглянув докази. Вантажний відсік транспор­тера був забитий батарейками ААА. Холлі взяла одну пачку.

— Мікропальчикові батарейки, — сказала вона. - Дуже поширене джерело живлення у людей. Кустар­ні, неефективні, ведуть до екологічної катастрофи. Перед нами дванадцять ящиків. Хто знає, скільки їх уже в тунелі.

Рута це не вразило.

— Вибач, що не плачу від страху. Отже, кілька гоблінів вирішили погратися в людські відеоігри. То й що?

Фоулі помітив гоблінський «Софтноуз».

— О, ні! — сказав він, перевіряючи зброю.

— Саме так, — погодилася Холлі.

Командирові не сподобалося, що його вилучили з розмови.

— О, ні? Сподіваюся, ви просто занадто мелодра­матичні.

— Ні, шефе, — незвично похмуро відповів кен­тавр. — Це дуже серйозно. Б’ва Келл використовують людські батарейки для живлення старих лазерів «Софтноузів». Батареї і на шість пострілів не виста­чить. Та дайте кожному гобліну пакунок батарейок, і пострілів буде багато.

— Лазери «Софтноузи»? їх заборонили ще кілька десятиліть тому. Хіба їх не переробили?

Фоулі кивнув.

— Мали. Мій підрозділ спостерігав за тим, як їх розтоплювали. Та стежили ми за ними не дуже уваж­но. Вони ж працювали від сонячного акумулятора, який і десяти років не протримався б. Мабуть, хтось поцупив кілька.

— Трохи! Глянь лише, скільки тут батарейок. Нам іще гоблінів із «Софтноузами» не вистачало.

Технічно «Софтноуз» працював так: на бластер чіпляли інгібітор, який дозволяв лазеру зменшувати швидкість, отже той пронизував ціль. Спочатку його виготовили для шахт, але жадібні виробники зброї дуже швидко зрозуміли, як іще ним можна скорис­татися.

«Софтноузи» дуже швидко заборонили, з тієї при­чини, що ця зброя вбивала, а не вводила в непритомний стан. Час від часу «Софтноузи» опинялися в руках якогось бандюка. Але цього разу все було не схоже на містечкову бучу. Схоже, хтось планував серйозну справу.

— Знаєте, що найгірше в цій ситуації?

— Ні, — удавано спокійно сказав Рут. — Розкажи нам, будь ласка, що ж тут найгірше?

Фоулі повернув гвинтівку.

— То, як «Софтноуз» пристосувався до людських батарейок. Дуже винахідливо. Гобліни до такого б ніколи не додумалися.

— Але навіщо переробляти «Софтноуз»? — спи­тав командир. — Чом би просто не взяти старі соняч­ні батареї?

— Такі батареї уже справжній раритет. За них можна просити стільки золота, скільки вони важать. Антиквари використовують їх для різноманітних старовинних гаджетів. І не можна побудувати фа­брику з виготовлення сонячних батарей, щоб мої сенсори не зафіксували випромінювання.

Рут запалив свою улюблену грибкову сигару.

— Скажи, що це і все. Просто скажи, що більше нічого поганого немає.

Холлі помітила біля ангара якийсь спалах. Рут пе­рехопив її погляд і покрокував до шахти. Командир заліз у транспортер.

— Що це в біса таке, Фоулі?

Кентавр провів рукою по обшивці транспортера.

— Дивовижно. Неймовірно. Вони зібрали його з брухту. Повірити не можу, що ця штука може віді­рватися від землі.

Командир закусив сигару.

— Коли перестанеш демонструвати захоплення гоблінами, Фоулі, поясниш, звідки Б’ва Келл дістали цю штуку. Мені здавалося, що всі транспортери, які Виходять з експлуатації, знищуються.

— І я так думав. Сам відправив деякі з них в остан­ню подорож. Цей транспортер працював на Е1, доки капітан Шорт не підірвала його минулого року. Па­м’ятаю, як сам виписував ордер на утилізацію.

Рут кинув на Холлі сердитий погляд.

— Отже, тепер на додачу до лазерів маємо час­тини транспортерів, що уникли утилізації. Дізнайся, як цей транспортер сюди потрапив. Розбери його на гвинтики. Хочу, щоб кожний кабель перевірили на відбитки і ДНК. Прогоніть через комп’ютер усі серійні номери. Пошукайте, чи немає в них чогось спільного.

Фоулі кивнув.

— Слушна думка. Подумаю, кому доручити.

— Ні, Фоулі. Займися сам. Це дуже важливо. Тож нехай твої теорії змови кілька днів відпочинуть. І знайди мені ельфа, хто все це продає.

— Але, Джуліусе, — обурився кентавр, — Це ж ро­бота для дрібноти.

Рут зробив крок до Фоулі.

— По-перше, не називай мене Джуліусом, цивіль­ний. По-друге, я 6 сказав, що це робота для віслюків.