Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 26)

— Чому?

У Каджонових очах спалахнуло божевілля.

— Чому? І ти питаєш мене чому? Я ж був перли­ною Ради! Через п’ятдесят років я став би її голо­вою! Аж тут з’явився Артеміс Фаул. За один день усі мої мрії розбилися. Мене скалічили і скинули! І все через тебе, Фоулі. Через вас із Рутом! Тож єдиний шанс повернути моє життя в нормальне русло — знищити вас обох. Тебе звинуватять в організації гоблінських нападів, а Джуліус із ганьбою загине. А як бонус я отримаю Артеміса Фаула. Я про таке навіть і не мріяв.

Фоулі хмикнув.

— Ти справді вважаєш, що можеш перемогти ЛЕП оберемком «Софтноузів»?

— Перемогти ЛЕП? Навіщо це мені? Я тепер ге­рой. Буду ним. А ти перетворишся на злодія.

— Це ми іще побачимо, бабуїне, — сказав Фоулі та натиснув на кнопку, що передавала інфрачервоний сигнал до приймача в підлозі. За десять п’ятих се­кунди потаємна плазмова мембрана нагріється. Іще через півсекунди по плазмі, немов пожежа, пробі­жить розряд нейтрино і вразить кожного, хто стоїть ногами на підлозі. Теоретично.

Каджон задоволено захихикав.

— Марно. Плазмова плитка не працює.

Фоулі збентежився. На мить. Потім обережно опустив копита і натиснув на іншу кнопку. Та активувала лазер, що наводився на голос. Власне, першо­го, хто заговорить, підстрелить. Кентавр затамував подих.

— Ані плазмової плитки, — продовжив Каджон, — ані голосового лазера. Ти програв, Фоулі. Чомусь мене це не дивує. Я завжди знав, що ти дурний ві­слюк. — Лейтенант сів на стілець і закинув ноги на панель управління. — Тож ти уже здогадався?

Фоулі замислився. Хто це може бути? Хто може подолати його на власному полі? Точно не Каджон. Повний кретин у техніці. Ні, була лише одна особа, здатна розгадати кентаврів шифр і деактивувати всі пристрої безпеки.

— Опал Кобой, — похмуро сказав він.

Каджон попестив його по голові.

— Правильно. Опал поставила жучки, коли онов­лювала ваше обладнання. Коли ти люб’язно попра­цював із документами перед камерою, розшифрува­ти код і перепрограмувати обладнання було дуже легко. І найцікавіше те, що Рада за все сплатила. Опал включила жучки до рахунку. Зараз Б’ва Келл готуються до нападу на місто. Зброя ЛЕП і комуніка­ції не працюють, і у всьому звинуватять тебе, мій ко­питний друже. Врешті-решт, ти ж зачинився в ко­мандному пункті прямо в розпал кризи.

— Ніхто не повірить! — заперечив Фоулі.

— Повірять. Особливо коли ти вимкнеш систему охорони ЛЕП, включаючи ДНК-гармати.

— Цього я не зроблю.

Каджон покрутив у руці чорний матовий пульт.

— Боюся, вирішувати це не тобі. Опал трохи втрутилася у вашу операцію і внесла кілька змін.

Фоулі закляк.

— Ти хочеш сказати?..

— Саме так, — кивнув Каджон. — Нічого не спра­цює, аж поки я не натисну кнопку.

Він натиснув кнопку. І навіть якби у Фоулі була реакція ельфа, він не встиг би прибрати копита з плитки до того, як у нього вдарив плазмовий роз­ряд і вибив зі стільця.

Полярне коло

Батлер наказав усім триматися за його пасок. Кожен мав узятися за окрему ланку. Хитаючись від сильно­го вітру, вони, немов юрба п’яничок, пішли до две­рей вагона.

«Нічого, крім фізики, — повторював Артеміс. — Якщо послабити силу тяжіння, ми не розіб’ємося об арктичну кригу».

Незважаючи на залізну логіку, коли Рут викинув групу в ніч, Артеміс затамував подих. Пізніше він ба­гато разів подумки прокручував цей епізод і розумів, що дуже перелякався.

Повітряний потік перекинув їх через шпали пря­мо у сніговий замет. Антигравітаційний пасок Бат­лер увімкнув за секунду до удару, інакше б вони під­стрибнули, як перша людина на Місяці.

Рут відстебнувся першим і кинувся розгрібати сніг, аж поки пальці не зашкребли кригу.

— Марно, — сказав він. — Кригу я не розламаю.

За спиною в нього пролунало клацання.

— Відійдіть, — наказав Батлер і прицілився з піс­толета.

Рут послухався і прикрив очі рукою. Шматочки льоду можуть так само позбавити очей, як і шес­тидюймові цвяхи. Батлер висадив повну обойму, і у змерзлій землі з’явилося заглиблення. І без того пошарпану групу заліпило мокрим снігом.

Дим іще не розсіявся, а Рут уже схилився над ям­кою. Він поквапив Батлера — лишалися секунди, час Холлі минав. Вони мусять устигнути провести Риту­ал. Скоро буде вже запізно.

Яма була уже чимала, командир зістрибнув униз, зачерпнув розколотий лід. Серед білого з’явилася коричнева пляма.

— Є! — зрадів він. — Земля!

Батлер опустив слабку Холлі в яму. Вона була схо­жа на ляльку. Маленька і безсила. Рут уклав неле­гальний жолудь до пальців капітана і засунув їх у хо­лодну землю. Зняв із пояса моток скотчу і закріпив пальці так, як було потрібно.

Ельф і двоє людей стояли навколо Холлі та чекали.

— Може не спрацювати, — нервував Рут. — Ми ще ніколи не працювали з консервованими жолудями. Це все Фоулі. Його штучки. Хоча вони спрацьову­ють. Як правило.

Артеміс поклав руку йому на плече. Це все, що він міг зробити. Утішати хлопець не вмів.

П’ять секунд. Десять. Нічого.

Потім...

— Дивіться! — вигукнув Артеміс. — Іскра!

Маленька блакитна іскорка ліниво поповзла по руці Холлі, закружляла навколо вени. Перетнула грудну клітку, побігла до гострого підборіддя і зник­ла між очима.

— Відійдіть, — порадив Рут. — Я бачив, як у Тульсі ельф зцілився за дві хвилини. Зруйнувало цілий порт. Навіть не уявляю, що може статися за чотири.

Вони відступили до краю ями, і вчасно. Із землі потяглися інші іскри. Вони попрямували до руки Холлі й до інших частин тіла, які потребували допо­моги. Пірнали до рани на пальці, немов маленькі плазмові торпеди, аж скотч плавився.

Холлі сіла і незграбно змахнула руками, як лялька. Ноги в неї засмикалися, немов хотіли влучити в не­видимого ворога. Голосові зв’язки видали такий про­низливий звук, що аж крига навколо потріскалася.

— Це нормально? — прошепотів Артеміс, ніби Холлі могла його почути.

— Так, — відповів командир. — Мозок перевіряє систему. Це тобі не подряпини і синці лікувати.

Із кожної пори на тілі Холлі повалив пар, виганя­ючи радіацію. Вона здригнулася і знову впала в кри­жане місиво.

Не дуже приємне видовище. Вода перетворилася на пару, і капітан ЛЕП зник у тумані. Видно було лише її ліву руку, і то пальці майже неможливо було розгледіти.

Раптом Холлі перестала рухатися. Рука завмерла, випала з туману. Арктична ніч знову стала тихою.

Вони підійшли ближче, ступили в туман. Артеміс хотів побачити, що там відбувається, але було трош­ки моторошно.

Батлер набрав у легені повітря і розігнав туман. Усе тихо. Холлі лежить і не рухається.

Артеміс придивився до її темного силуету.

— Здається, вона прокидається...

Договорити йому не дала Холлі. Вона сіла. На віях і волоссі повисли бурульки. Груди її розпирало, не­мов вона наковталася повітря.

Артеміс схопив її за плечі, вперше за все життя втративши контроль над своїми почуттями.

— Холлі! Холлі, поговори зі мною. Твій палець? Усе гаразд?

Холлі поворушила пальцями, стиснула їх у кулак.

— Здається, так, — сказала вона і вдарила Артемі­са прямо поміж очима.

Приголомшеного хлопця відкинуло в замет уже вчетверте протягом дня.

Холлі підморгнула здивованому Батлерові.

— Тепер ми квити, — сказала вона.