Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 25)

— Скільки минуло?

— Не знаю. Хвилина.

— Тоді ми маємо час.

— Час для чого? — не зрозумів командир.

— Щоб урятувати палець.

Рут потер поранене плече — згадку про подорож уздовж потяга.

— Цікаво, як ми це зробимо? Магії в мене ледь вистачить на месмер.

Артеміс заплющив очі. Зосередься.

— А Ритуал? Має ж щось бути.

Магія народу походить від землі. Щоб відновити сили, їм доводиться час від часу проводити особли­вий ритуал.

— Як можна тут провести Ритуал?

Артеміс замислився. Минулого року, готуючись до викрадення, він запам’ятав значні частини Книги Народу.

Твій дар походить від землі.

Їй маєш бути вдячний ти.

Візьми зернятко.

І коли зійдуться дуб, повний місяць

І вода, що повертає, Ти сховай зернятко Неподалік.

Дар поверни у землю.

Артеміс перекотився по підлозі та взявся обшуку­вати комбінезон Холлі.

У Рута мало серце не зупинилося.

— Заради бога, Хлопче Бруду! Що ти робиш?

Артеміс навіть не обернувся.

— Минулого року Холлі втекла, бо в неї був жо­лудь.

Командирові вдалося опанувати себе.

— П’ять секунд, Фауле. Говори швидше.

— Такий офіцер, як Холлі, не забуде того, що ста­лося. Я майже певен...

Рут зітхнув.

— Чудова думка, Хлопчику Бруду. Але жолуді ма­ють бути свіжопідібраними. Якби не блокада часу, годі нічого б не спрацювало. Максимум два дні. Чув, що Фоулі з Холлі подавали прохання на розробку спеціального контейнера для жолудів, але Рада від­мовила. Вирішили, що то нісенітниці.

Для командира то була довга промова. Він не звик пояснювати свої вчинки. Але в глибині душі у нього теплилася надія. Може... Холлі ніколи не вагалася, коли доводилося трохи порушувати правила.

Артеміс розстебнув блискавку туніки капітана Шорт. На її шиї на золотому ланцюжку висіло два мі­ніатюрних предмети. Примірник Книги, ельфійської Біблії. Артеміс пам’ятав, що торкатися його без дозво­лу власника аж ніяк не можна. Був і ще один предмет. Маленька плексигласова сфера, наповнена землею.

— Це проти правил, — зауважив Рут, але не сказа­ти, щоб він дуже засмутився.

Холлі поворушилася, повертаючись до тями.

— Гей, командире, що у вас з оком?

Артеміс не звернув на неї уваги і розбив сферу об підлогу вагона. На долоні опинилася купка землі із жолудем.

— Лишається його закопати.

Командир перекинув Холлі через плече. Артеміс намагався не дивитися на те місце, де в неї був указівний палець.

— Тож час сходити з потяга.

Артеміс подивився на арктичний пейзаж за вік­нами. Зійти з потяга не так легко, як здавалося.

Батлер причаївся біля люка, не зводячи очей із гоблінів.

— Приємно бачити, що ти в формі, — сухо заува­жив Артеміс.

Охоронець посміхнувся.

— Я теж радий вас бачити, Артемісе.

— Ну? Що ти там бачиш? — перервав обмін лю­б’язностями Рут.

Батлер опустив свою руку на плече молодого ха­зяїна. Поговорити можна було і пізніше.

— Гобліни зникли. Цікаво. Двоє опустилися, щоб перевірити, як у нас справи, а третій вистрілив їм у спину.

Рут кивнув.

— Боротьба за владу. Гобліни — вороги самим собі. А зараз нам потрібно вистрибнути з потяга.

— Десь через півкліку ще один поворот, — сказав Батлер. — Найкращий для нас варіант.

— Тож сходимо? — спитав Артеміс.

Батлер вишкірився.

— Сходимо — це дуже м’яко сказано.

Артеміс простогнав. Отже, доведеться знову біга­ти і стрибати.

Командний пункт

Мозок у Фоулі шкварчав, як слимак в олії. У нього ще лишався вибір, адже Каджон його не підстрелив. А от коли вистрілить, варіантів уже не буде. Магії у кентаврів не було. Ані краплинки. Розраховували лише на мозок. Ну і на те, що зможуть затоптати во­рога копитами. Але у Фоулі було таке відчуття, що Брайар так просто його не прикінчить. Захоче по­знущатися наостанок.

— Гей, Фоулі, — сказав лейтенант. — Чому б тобі не увімкнути інтерком? Подивишся, що відбувається.

Фоулі і так здогадувався, що відбувається.

— Не хвилюйся, Брайаре. А то смикнешся нена­роком.

Каджон розреготався. Він значно повеселішав.

— Брайаре? Тож ми тепер на ти? Ти навіть не уяв­ляєш, у яку халепу ти вскочив.

Фоулі вже уявляв. За тонованим склом техніки ЛЕП прилипли до моніторів, намагаючись вичисли­ти зрадника. Вони навіть не підозрювали, яка драма відбувається за кілька метрів від них. Фоулі їх бачив і чув, а вони його — ні.

І винуватити кентавр міг лише себе. Саме він на­поліг, щоб командний пункт збудували за такими параноїдальними стандартами. Титанова кабінка з куленепробивними вікнами. І не було в цій ка­бінці жодного кабелю, навіть з оптичного волокна, який би поєднував пункт із зовнішнім світом.

Абсолютно непідступний. Хіба що відчинити две­рі, щоб кинути в обличчя ворогу кілька образ. Фоулі застогнав. Мама завжди казала, що язик — його во­рог. Та не все ще втрачено. У нього ще лишилося кілька козирів у рукаві. Плазмова підлога наприклад.

— Тож заради чого це все, Каджоне? — запитав кентавр, піднімаючи копита з плитки. — І, будь лас­ка, не кажи, що ти хочеш управляти світом.

Каджон посміхався. То була його зоряна мить.

— Не одразу. Можна почати з підземних жителів.