Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 24)

Зараз комп’ютер обробляв особисті файли і по­рівнював відбитки пальців із контрольним зразком. Фоулі лишалося нетерпляче перебирати пальцями і чекати на звістку від наземної команди. Магма уже заспокоїлася. Дуже незвично. Незвично і навряд чи випадково.

Підозріливі думки перервав знайомий голос.

— Пошук завершено, — сказав комп’ютер тоном Фоулі. Так, трохи пихатий, то й що? — Триста сорок шість варіантів виключено. Лишилося сорок мож­ливих.

Сорок. Непогано. Їх можна легко допитати. От іще одна можливість використати ретаймер. Та був іще один спосіб звузити коло пошуків.

— Комп’ютере, перевір персонал третього рівня.

До третього рівня належали всі, хто мав доступ до утилізаційних плавильних печей.

— Перевіряю.

Звісно, комп’ютер виконував команди лише тих ельфів, на розпізнавання голосу яких його було за­програмовано. Щоб перестрахуватися, Фоулі закоду­вав свої особисті дані та інші важливі файли на комп’ютерній мові, яка походила від давньої кентаврської.

Усі кентаври були трохи параноїками, і не без під­став, адже їх лишилося менше сотні. Людям удалося

перебити всіх їхніх родичів-єдинорогів. Під землею лишилося шість кентаврів, які вміли читати кентаврською, і лише один, хто зміг би розшифрувати комп’ютерний діалект.

Кентаврська мова була однією з найстаріших пи­семних мов. Вона існувала вже понад десять тисячо­літь. Тоді люди вперше почали полювати на міфіч­них істот. Перші слова «Сувою Капали», єдиного вцілілого манускрипта кентаврською, гласив:

«Слухайте попередження мудрих:

На землі починається ера людей.

Тож ховайтеся, ельфи,

Знайдіть собі притулок під землею».

Кентаври славилися своїм інтелектом, а не пое­зією. Але Фоулі відчував, що ці слова сьогодні так само актуальні, як і кілька століть тому.

По скляній перегородці постукав Каджон. Техніч­но Каджон не мав доступу до командного пункту, але Фоулі його пускав. Не міг утриматися, щоб не підколоти колишнього командира. Після невдалої спроби усунути Рута з поста командира Рекона

Каджона повернули до лейтенантів. Якби родина в нього була не така впливова, його б і зовсім вики­нули. Можливо, це було б на краще. Принаймні, не доводилося б вислуховувати знущання Фоулі.

— Потрібно, щоб ти підписав кілька електронних форм, — сказав лейтенант, не підводячи очей.

— Жодних проблем, командире, — гмикнув кен­тавр. — Як там змови й інтриги? Ніякої революції сьогодні вдень не заплановано?

— Просто підпиши форми, — протягнув цифрову ручку Каджон. Рука в нього тремтіла.

«Цікаво, — подумав Фоулі. — Ця розбита мушля колись була одним із поважних ельфів у ЛЕП».

— Ні, серйозно, Каджоне. Ти відмінно справля­єшся з доставкою форм на підпис.

В очах у лейтенанта промайнула підозра.

— Дякую, сер.

Губи Фоулі розтягнулися в посмішці.

— На здоров’я. І така опухла голова тобі ні до чого.

Каджонова рука потяглася до нещасного лоба. Слова кентавра зачепили за живе.

— Ой. Болісна тема. Вибач.

У глибині Каджонових очей спалахнула іскра. Фоулі мав би насторожитися. Але його увагу відвер­нув сигнал комп’ютера.

— Список завершено.

— Вибачте, командире. Важливі справи. Пов’яза­но з комп’ютером, тож ви не зрозумієте.

Фоулі повернувся до плазмового екрана. Дове­деться лейтенанту почекати підпису. Мабуть, то одне із замовлень на частини транспортерів.

Теленькнув дзвіночок. От воно! Частини тран­спортерів! Зрадник серед співробітників! Той, хто затаїв образу. У Фоулі аж лоб намок від поту. Це ж очевидно.

Він подивився на плазмовий екран, щоб побачити те, що і так уже знав. На моніторі було лише два імені. Першого, Бома Арбля, можна було відразу виключи­ти. Офіцер Служби Вилову загинув під час перегонів до ядра землі. Друге ім’я мало не вистрибувало з екра­на. Лейтенант Брайар Каджон. Понизили і відправи­ли до служби утилізації майже в той самий час, коли Холлі перевели до старого термінала. Сходиться.

Фоулі зрозумів, що коли він за десять секунд не підтвердить повідомлення, комп’ютер прочитає ім’я вголос. Тож, ніби нічого не сталося, натиснув «вида­лити».

— Знаєте, Брайаре, — сказав він, — усі ті слова про вашу голову — то ж просто жарт. Так я намагаюся виразити співчуття. Власне, в мене є мазь...

У кентаврову потилицю уперлося щось холодне і металеве. Фоулі передивився багато детективів і чу­дово знав, що то таке.

— Лиши свою мазь собі, віслюче, — засичав йому на вухо Каджон. — Мені здається, незабаром і з твоєю головою щось скоїться.

Потяг хімзаводу «Маяк», північ Росії

Перше, що відчув Артеміс, — ритмічне постукуван­ня, пульсація вздовж хребта. «Я у спа-салоні у Блекроку, — подумав він. — Ірина масажує мені спину. Саме те, що потрібно. Особливо після тієї пригоди з потягом... Потяг!»

Він явно іще у вагоні потяга хімзаводу «Маяк». Його підкидало і торсало, тому що потяг мчав по рейках. Артеміс насилу розплющив очі, приготував­шись до неймовірного болю. Але з подивом зрозу­мів, що з ним усе гаразд. Навіть більше, ніж гаразд. Пречудово, якщо чесно. Мабуть, через магію. Певне, Холлі зцілила численні подряпини і синці, поки він лежав непритомний.

Усі інші такими бадьорими не були. Особливо ка­пітан Шорт, яка іще не отямилася. Рут накрив свого офіцера шубою.

— Отямився, еге ж? — сказав він, навіть не гля­нувши на хлопця. — Не знаю, як ти взагалі зміг за­снути після того, що накоїв.

— Накоїв? Але ж я вас урятував... Принаймні, до­поміг.

— Так, допоміг, Фауле. Допоміг і собі, відібравши у Холлі магію, поки вона була непритомна.

Артеміс застогнав. Мабуть, це сталося, коли вони впали. Магія якось перетекла до нього.

— Здається, я розумію, що сталося. То був...

Рут застережливо підняв палець:

— Нічого не кажи. Великий Артеміс Фаул нічого випадково не робить.

Артеміс підвівся на коліна.

— Із нею ж не може статися нічого серйозного. Просто перевтома?

Раптом обличчя Рута опинилося за сантиметр від нього, і було воно таким червоним, що на ньому можна було яєчню смажити.

— Нічого серйозного! — просичав командир із такою люттю, що важко було розібрати слова. — Ні­чого серйозного! Вона втратила вказівного пальця на правій руці! Відрізало дверима. Її кар’єру закінче­но. І через тебе у Холлі не вистачило магії, щоб зупи­нити кровотечу. У неї зовсім не лишилося сил. Вона порожня.

— Втратила палець? — приголомшено повторив Артеміс.

— Не сказати, щоб утратила, — поправився ко­мандир, помахавши під носом у хлопця відрізаним пальцем, — Потрапив мені в око, коли відскочив.

Око в Рута уже почало наливатися синім.

— Якщо ми негайно повернемося, ваші хірурги зможуть пришити його на місце?

Рут покачав головою.

— Якби ж ми могли повернутися. Щось мені під­казує, що ситуація під землею зовсім не така, як під час нашого від’їзду. Якщо гобліни послали по нас

команду снайперів, можеш не сумніватися, внизу щось коїться.

Артеміс розгубився. Холлі врятувала їм усім жит­тя, а він так їй відплатив. І хоча особисто його не можна було звинувачувати в тому, що сталося з Хол­лі, все це відбулося тоді, коли рятували його батька. Він має сплатити борг.

— Скільки? — кинув хлопець.

— Що?