Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 28)

— Із нами ж нічого не скоїться, еге ж, братику?

Трабл підморгнув:

— Звісно, ні. Я ж капітан!

Молодший брат кивнув, і його зуби знов зацо­котіли.

— От і добре. Тепер повертай носа до дверей і, коли я скомандую, біжи. Зрозумів?

Знову кивок. Граб мотав головою, немов дятел за роботою.

— Гаразд, капрале. Готовий. За командою...

Іще одна вогняна куля. Цього разу ближче. Від гу­мової підошви Траблового чобота повалив чорний дим. Капітан висунув носа за стіну. Пролунав постріл, і в нього мало не з'явилася третя ніздря. Від кабінки відірвало вивіску «Фотофініш». Чи, скоріше, «Фот фі­ніш». Замість літери «о» зяяла чимала дірка. Отже, ви­віска лазеропробивна. Та яке то мало значення?

Падаючи, вивіска зачепила плече Трабла. Навіщо їм ті обладунки? Костюми ЛЕП були зроблені зі спе­ціального мікроволокна, що пом’якшувало розряд нейтрино або звукові сплески. Оскільки «Софтноузи»

уже кілька десятиліть не використовували, тож при створенні костюмів про них навіть і не згадува­ли. Лазерний постріл розірве тканину костюма, як рисовий папір.

Він плеснув брата по спині.

— Готовий?

Мабуть, той хотів кивнути, але замість голови гойднулося все тіло.

Трабл підібгав ноги, прикрив спину і груди вивіс­кою. Кілька пострілів вони витримають. Потім він прикриє Граба своїм тілом.

Іще одна куля. Впала точно між ними і торговель­ним центром. За мить в асфальті утворилася пала­юча дірка. Вони мусять бігти. Через вогонь.

— Закрити шолома!

— Навіщо?

— Закрийте, капрале!

Граб підкорився. З братом можна сперечатися, а от із капітаном — ні.

Трабл поклав руку на братову спину і штовхнув. Щосили.

— Біжи, біжи, біжи!

Вони пробігли прямо через полум’я. На костюмі лопалися нитки, не в змозі витримати жар. Під нога­ми хлюпала розжарена смола, що розтоплювала гуму підошов.

Але вони пробігли, вже було видно двері. Трабл стер із візора сажу. На нього чекали офіцери, що

з’юрмилися за щитами. Двоє санітарів уже зняли ру­кавички, щоб швидко надати допомогу.

Лишилося десять метрів.

Вони бігли.

Гобліни зрозуміли, що відбувається. На Кельпів обрушився лазерний дощ, знищуючи все, що лиши­лося від фасаду торговельного центру. Трабл нахи­лив голову і рвонувся вперед. У шолом ударила куля. Іще нижче голову. Притиснути підборіддя до грудей. Тримати вивіску.

Ударна хвиля підхопила капітана, як повітряного змія, кинула на брата і потягла обох до заповітних две­рей. Там їх одразу підхопили руки і затягли за щити.

— Грабе? — видихнув капітан Кельп. — Ти живий?

— Живий, — відповів один із санітарів, перекочу­ючи Трабла на живіт. — А от на вашій спині лишать­ся чудові синці.

Капітан Кельп махнув, щоб його лишили у спокої.

— Є якісь новини від командира?

Ельф покачав головою.

— Жодних. Рут зник без вісті, командиром при­значено Каджона. І, що найгірше, кажуть, що за всім цим стоїть Фоулі.

Трабл зблід, і не через біль у спині.

— Фоулі! Такого не може бути.

Трабл від розпачу заскреготів зубами. Фоулі і ко­мандир. Вибору не було, він має це зробити. Те, що снилося йому в жахливих снах.

Капітан Кельп піднявся, спираючись на лікоть. Повітря гуло від пострілів із «Софтноузів». Дуже скоро вони будуть переможені. Тож він має діяти.

Трабл набрав повні легені повітря.

— Гаразд, народе. Слухайте мене. Відступаємо до Поліцейської Плази.

Солдати заклякли. Навіть Граб перестав цокотіти зубами. Відступати?

— Ви чули мене! — гримнув Трабл. — Відступа­ємо. Ми не можемо захищати вулиці без зброї. Тож ворушіться.

Офіцери ЛЕП посунулися до службового виходу. Вони не звикли програвати, хай би як це не назива­лося, — відступ або тактичний маневр. Усе одно то була втеча. Хто б міг подумати, що такий наказ від­дасть Трабл Кельп?

Арктичний Ельфійський порт

Артеміс із супутниками знайшли притулок в ельфій- ському порту. Холлі дісталася туди, звисаючи через Ватлерове плече. Кілька хвилин вона голосно про­тестувала, але командир наказав замовкнути.

— Ти щойно перенесла складну магічну опера­цію, — пояснив він, — Тож помовч і роби вправи.

Холлі мала згинати і розгинати палець кілька го­дин поспіль, аби правильно зрослися сухожилля, адже їй доведеться стріляти.

Вони розсілися біля сяючого куба в пустому залі відправлення.

— Є вода? — спитала Холлі. — Після зцілення мені хочеться пити.

Рут підморгнув, а таке не часто трапляється.

— Я дечого навчився в польових умовах, — і він витяг із заклепки на паску щось схоже на пласку мушлю. Предмет було зроблено із оргскла і наповне­ний прозорою рідиною.

— Не думаю, що цим можна напитися, — проко­ментував Батлер.

— Іще як можна. Це гідрозійна мушля — мініатюрний вогнегасник. Вода проходить компресію, щоб поміститися в маленьку ємність. Прискаєте нею в середину вогню й отримуєте декомпресію. В полум’я ударяє півлітра води. Це набагато ефективніше, ніж вилити сто літрів. Ми називаємо цю штуку «фіззером».

— Дуже цікаво, — сухо сказав Артеміс. — От би ще і зброєю вашою можна було б скористатися.

— Вона нам не потрібна, — відказав Рут і витяг ве­личезного ножа. — Руками теж можна попрацювати.

Він приставив кінчик мушлі до шийки пляшки і натиснув на кришку. В контейнер ударив струмінь води.

— Будь ласка, капітане. Тепер ніхто не скаже, що я не дбаю про своїх офіцерів.

— Розумно, — визнав Артеміс.

— А найкраще те, — сказав командир, повертаючи до кишені порожній фіззер, — що його можна вико­ристовувати багато разів. Потрібно лише сунути його у сніговий замет, і компресор зробить свою справу, тож мені навіть Фоулі зі своїм обладнанням не потрібен.

Холлі зробила ковток, і на її щоки повернувся колір,

— Отже, Б’ва Келл улаштували на нас засідку, — сказала вона. — Що це може означати?

— Це означає, що хтось із ваших зливає інформа­цію, — пояснив Артеміс і підніс холодні руки до куба, щоб зігрітися. — Мені здалося, що місія була цілком таємна. Навіть ваша Рада не знала. Єдиний, хто був у курсі, — ваш кентавр.

Холлі аж підстрибнула.

— Фоулі? Не може бути.

Артеміс підняв руки.