Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 55)

То було неймовірне видовище. Енергія бомби підсилювала магію в колі, доки блакитні спалахи не підкорили собі спалахи жовтогарячого кольору. По­ступово сила бомби увібралася і трансформувалася в магію. Кола світилися сліпучим блакитним світ­лом, і постаті в середині кола немов самі складалися із чистої енергії. Їх охоплювало зворотне позачасове закляття, і вони ледь помітно мерехтіли.

Раптом блакитні кола запульсували, і магічна хви­ля передалася острову. Прозорість водою розлилася по поверхні, і земля почала її жадібно всотувати. Спалах за спалахом, і прозорість вийшла за межі кратера. Демонам у містечку здалося, мабуть, що вулкан поглинула магія. З кожним спалахом порож­неча поширювалася, лишаючи там, де щойно була земля, лише золотаві іскорки.

Дематеріалізація сягнула берега і поширилася ме­трів на десять в океан. Дуже скоро не лишилося ні­чого, крім магічного кола, що світилося блакитним у багряному просторі чистилища.

До них звернувся Кван.

«Зосередьтеся. Артеміс і Холлі, віднесіть нас до­дому».

Хлопець міцно стиснув руку подруги. Вони були близькі, як ніколи. І розум став одним цілим для обох.

Артеміс повернувся і зазирнув у блакитні очі Хол­лі. Вона подивилася на нього і посміхнулася.

— Я пам’ятаю, — сказала вона вголос. — Ти мене врятував.

Хлопець посміхнувся у відповідь.

— Цього ніколи не було, — сказав він.

І тоді їхні тіла і душі розщепилися на атоми і ви­рушили в подорож серед галактик і тисячоліть.

Простір і час не можна було розрізнити. Це було зовсім не те, що летіти на повітряній кулі над лінією часу і казати: «Дивись, он двадцять перше сторіччя. Летимо туди».

Усе перетворилося на відчуття і враження. Арте­місові довелося відмежуватися від бажань сотень демонів навколо нього і зосередитись на власному компасі. Його розум нестримно бажав знову опи­нитися у своєму часі, і хлопець просто йому підко­рився.

Це бажання було легеньким, немов світло. Воно зігрівало зсередини і не давало збитися зі шляху.

«Добре, — похвалив Кван, — Лети на світло».

«Це жарт?» — поцікавився Артеміс.

«Ні, — відповів Кван. — Я не жартую, коли справа стосується сотень життів».

«Дуже мудро», — подумав Артеміс і полетів до світла.

Холлі зосередилася на тому, де має приземлитися острів. Це виявилося дуже легко. Вона завжди пле­кала свої спогади про землю, і тепер картинка, що з’явилася в її уяві, була дуже ясною. Вона пригадала шкільну екскурсію до того міста, де був Гібрас. Перед очима повстав піщаний берег, золотий і блискучий на літньому сонці. Вона побачила сіро-сині спини дельфінів, що розбивали хвилі, аби привітатися з гостями-ельфами. Примружила очі, немов її заслі­пили срібні сонячні зайчики на чорній поверхні води. Світло цих спогадів розгладило зморшки на її обличчі.

«Добре, — похвалив Кван. — Лети...»

«Знаю. Летіти на світло».

Хлопець намагався перевести відчуття в слова, щоб згодом записати в щоденник. Але це було на­прочуд важко, — зовсім новий для нього досвід.

«Краще зосереджуся на тому, щоб знайти свій час», — подумав він.

«Слушна думка», — сказав Кван.

«Отже, ви перетворилися на статуї?» — не міг заспокоїтися Квеффор.

«От лихо, — пробурчав Кван. — Ну добре, сам подивився».

І він поділився своїми спогадами зі старим учнем.

Тунель із кінематографічною точністю відтворив події створення позачасового закляття, які сталися десять тисяч років тому.

Перед їхнім внутрішнім поглядом семеро цілите­лів стали навколо кратеру діючого вулкана, захищені магічним колом. Видовище було більш вражаючим, ніж те імпровізоване магічне коло, у створенні якого брав участь Артеміс. Ті цілителі були впевнені в собі, імпозантні у своїх просторих мантіях. Їхнє магічне коло насправді являло собою різнобарвну сферу. Їм навіть не довелося бруднити взуття попелом — вони утворили коло на висоті сім метрів над кратером вулкана. Їхні голоси були низькими і глибокими. Вони посилали в магму блискавку за блискавкою, доки вона не закипіла і не забурлила. Доки цілителі були зайняті приборканням вулкана, Аббот зі своїм спільником Бладвіном підібралися зовсім близько до них. І хоча демони спокійно можуть витримати навіть дуже високу температуру, ці двоє аж змокли від поту.

Навіть не зупинившись, щоб побачити, який дур­ний план вони склали, саботажники зістрибнули зі скелі прямо на магічне коло під ними. Бладвін, яко­му пощастило бути водночас і дурним, і невдачли­вим, не зміг зачепитися за жодного цілителя і з ши­пінням упав у вируючу лаву. Його тіло підвищило температуру поверхні лави зовсім трохи, але цього вистачило, щоб порушити закляття. Аббот зчепився із Квеффором, і потяг його за межі кола, прямо до краю кратера. Від Аббота повалила пара. Бідолаш­ний Квеффор, який досі перебував у магічному сту­порі, був перед ним безпорадним, як мала дитина.

Усе це сталося в найменш слушний час. Закляття вже зависло над вулканом, і цілителі вже не могли його зупинити. Вони безпомічно стояли перед ним, немов миші перед розбурханим морем.

Лава увібрала в себе магію, стверділа і, спалахнув­ши червоним і жовтогарячим, бризнула з жерла прямо під блакитний купол. З великим зусиллям ці­лителі перетворювали розтоплений камінь на чисту енергію, повертаючи її до землі.

Аббота і Квеффора підхопило лавою і потягнуло геть. Квеффор уже перебував у магічному стані і роз­сипався на яскраві сузір’я, що зберегли форму його тіла. Згодом ці іскри-зірки увібрали в себе тіло Аббо­та. Той корчився в агонії і мало не здирав із себе шкі­ру, але дуже скоро магія вгамувала біль, і він зник.

Цілителі утримували закляття скільки могли, доки більша частина острова не перемістилася в ін­ший вимір. Але з-під землі лилася лава, коло було розірвано, і вони більше не в змозі були втримати дику силу. Вона розкидала їх, як ведмідь надокучли­вих комах.

Виснажені цілителі ледь трималися в повітрі. Від мантій валила пара. Острів зник. Магія скінчилася.

Океан унизу був готовий розтрощити їхні кістки. Лишався один шанс. Кван викликав останню іскру магії і наклав закляття горгулій. Найпримітивніше з усього репертуару цілителів. Вони скам’яніли пря­мо в повітрі і попадали в неспокійний океан. В одно­го відламалася голова, і він миттєво помер. Іще двоє загубили руки і ноги, інших убив шок. Усіх, крім Квана, який знав, що на нього чекає. Вони опусти­лися на дно океану, де і лишилися лежати на кілька тисяч років, перетворившись на дім для крабів-павуків.

«Кілька тисяч років, — подумав Квеффор. — Схо­же, перебування в Абботі було не таким уже й пога­ним».

«А куди подівся Аббот?» — поцікавився Артеміс.

«Він усередині мене, — відповів учень. — Намага­ється вибратись».

«Добре, — сказав Кван. — Мені потрібно з ним поговорити».

ГЛАВА 16: МІСЦЕ ЗІТКНЕННЯ

ЦЬОГО разу матеріалізація була бо­лючою. Відокремлення від свідомості інших стало для Артеміса великою втра­тою. Вперше в житті він відчув себе час­тиною спільноти. Він знав усіх, і вони його знали. Зв’язок між ними залишиться назавжди, хоча деталі спогадів уже починають розмиватися.

Артеміс почувався пластиром, який відірвали від величезної кінцівки і кинули на підлогу. Він лежав на землі і тремтів. Спільна свідомість була такою природною, що зараз йому здавалося, що він утра­тив усі почуття, включаючи почуття рівноваги.

Хлопець розплющив очі, примружився на сонце.

Сонце! Вони на Землі! Хоча де і коли, потрібно ще з’ясувати.

Артеміс перевернувся на живіт, обережно під­вівся, спираючись на руки. Інші лежали в кратері і, судячи зі стогонів, перебували в такому ж самому стані, що й він. З ним було все гаразд, якщо не брати до уваги гострий біль у лівому оці. Бачив він чітко, але все було трохи жовтувате, немов на ньому були сонячні окуляри. Холлі, як справжній солдат, уже підвелася і відкашлювалася. Прочистивши дихальні шляхи, вона допомогла підвестися Артемісу.

— Блакитне небо, — підморгнула вона йому. — Ми змогли.

Хлопець кивнув.

— Можливо.

Підморгування нагадало йому про біль у лівому оці. Схоже, подолати тунель непошкодженим у ньо­го не вийшло.

— Подивись на мене, Холлі. Щось помічаєш?

— Це ж не має відношення до статевого дозріван­ня? — посміхнулася вона і тоді помітила... — Твої очі! Вони змінилися. Одне блакитне, інше каре.

Артеміс посміхнувся.

— Твої теж змінилися. Ми обмінялися під час по­дорожі. Здається, крім очей, усе інше на своїх місцях.

Холлі замислилася на мить, провела руками по голові й тілу.

— На щастя, все на своїх місцях. Щоправда, тепер я маю людське око.

— Могло статися і гірше, — заспокоїв її Артеміс. — Уяви, що ти б подорожувала з Мульчем.

— Навіть не згадуй, — поморщилася Холлі.

У новому оці Холлі спалахнула єдина блакитна іскорка, і нове око стало такого самого розміру, що і старе.

— Так значно краще, — зітхнула вона. — А то в мене уже голова розболілася. Твоє нове око замале. Чому б тобі не збільшити його за допомогою магії?

Артеміс спробував. Він заплющив очі та зосере­дився. Але нічого не сталося.

— Не виходить. Мабуть, витратив усю магію в ту­нелі.

Холлі легенько вщипнула його за плече.

— Може, мені передав? Я почуваюся просто чудо­во. Цього разу я немов магічну грязьову ванну при­йняла. Мабуть, це тому, що ти свою магію втратив. Народові не вистачало ще, аби по землі ходив гені­альний злодій, озброєний блакитними іскрами.