Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 57)

— За десять тисяч років багато чого сталося, — відповіла Холлі, піднімаючи долоні, щоб показати пілотові, що в неї немає зброї. Потреби в цьому на­справді не було, але якщо командиром ЛЕП є Арк Сул, краще не ризикувати.

Із кутів транспортера висунулися чотири ніжки з кріпленнями на кінцях і, пробивши попеловий панцир, торкнулися скелястої поверхні. Щойно вони закріпилися, транспортер пішов на посадку. Задні двері відчинилися, і вискочив Фоулі у спеціально зшитому чотириногому ЛЕПівському комбінезоні. Він кинувся до Холлі, незважаючи на товстий шар попелу під копитами.

— Холлі! — міцно обійняв він її. — Ти повернула­ся. Я знав, що ти зможеш!

Холлі обхопила кентавра руками.

— А я знала, що ти на мене чекатимеш.

Фоулі схопив за плечі Артеміса.

— Якщо вже Артеміс Фаул сказав, що повернеть­ся, то його не зупинять ані час, ані простір. — Кен­тавр потиснув руки Квану і Номеру Один: — Бачу, ви прихопили з собою гостей.

Холлі посміхалася, виблискуючи білосніжними зубами на вкритому попелом обличчі.

— Сотні.

— Є такі, що потребують допомоги?

— Ні. Кількох замесмеризували, але після кількох сеансів терапії вони цілком одужають.

— Гаразд, так і перекажу, — сказав кентавр. — А тепер маємо перервати нашу зустріч і завантажи­тися на транспортери. Маємо лише тридцять хви­лин, щоб потопити острів і спакувати обладнання.

«Обладнання? — подумав Артеміс. — Вони мали час, щоб підготувати обладнання? Як же довго нас не було?»

Вони піднялися на борт і пристебнулися до гелевих сидінь у просторій задній частині транспортера. Особ­ливого комфорту тут не було, лише сидіння і гармати, їх по черзі оглянув медик, зробив у руку ін’єкцію про­ти мікробного коктейлю, на випадок, якщо на Гібрасі за десять тисяч років з’явилося якесь невідоме мутант­не захворювання. Як справжній професіонал, лікар і оком не моргнув, коли оглядав Номера Один і Квана, хоча ніколи раніше з такими істотами не зустрічався.

Фоулі сів поруч із Холлі.

— Передати не можу, який я радий тебе бачити, Холлі. Я сам напросився на це завдання. Узяв від­пустку у Восьмій Секції. Уся ця апаратура — мої розробки. Найбільший проект, над яким я колись працював. Я знав, що ти повернешся.

Холлі замислилася над його словами. Тобто, зав­дання — це вона?

Транспортер утягнув шасі і почав підніматися. Через кілька секунд вони вилетіли з кратера, немов куля з гвинтівки. Від вібрації кілька перших секунд стукотіли зуби, але з боків транспортера висунулися спеціальні пластини, і рух стабілізувався.

— Приємно бачити кінець цього вулкана, — ска­зав Номер Один, намагаючись поводитися, ніби ні­чого не сталося, хоча і летів у металевому ящику. Втім, це був не перший його політ.

Фоулі обіперся долонями збоку ілюмінатора і по­глянув униз.

— Так, більше ти його не побачиш. Щойно ми всіх з нього евакуюємо, увімкнуться лазери на при­строях знищення. Ми розріжемо його на частки, і знищимо буйки під ним. Він повільно опуститься під воду. Тоді не виникне ніяких цунамі. Щоправда, на Дублін набіжить кілька чималих хвиль, але ми трохи проконтролюємо їх із космосу. Коли острів опиниться під водою, можна пакувати речі й виру­шати додому.

— А-а... — сказав Номер Один, хоча і не зрозумів майже нічого з того, що почув.

Артеміс виглянув в ілюмінатор. На острові ряту­вальні команди розсаджували демонів по транспор­терах. Кораблі злітали, вмикали захист і зникали з виду.

— Ти нас трохи налякала, Холлі, — засміявся Фоу­лі. — З’явилася на двадцять миль далі, ніж потрібно. Пілотам довелося запалювати вогні, щоб ми знали, де зводити проекцію. На щастя, зараз зовсім рано, і приплив ще не почався. Маємо ще півгодини до того, як з’являться перші риболовні човни.

— Зрозуміло, — повільно сказала Холлі. — Великий бюджет і таке інше. Сул, мабуть, вогнем плюється.

— Сул? — гмикнув Фоулі. — Нехай плюється чим завгодно. Його два роки тому зі служби викинули. Уяви собі, цей зрадник хотів лишити на погибель усю Восьму Секцію. Він так і написав у пояснюваль­ній записці.

Холлі вчепилася в сидіння.

— Два роки тому? Як же довго нас не було?

— Ой, — клацнув пальцями кентавр, — я ж не мав так казати. Вибач. Урешті-решт, це ж так серйозно, як тисяча років.

— Як довго, Фоулі? — не відступала Холлі.

Кентавр трохи подумав.

— Гаразд. Вас не було майже три роки.

Кван поплескав Артеміса по плечу.

— Три роки! Гарна робота, Хлопче Бруду. Ти доб­ряче попрацював, щоб витягти нас сюди. Я навіть не сподівався потрапити в це століття.

Артеміс був приголомшений. Три роки! Батьки не бачили його три роки. Як же вони страждали? Як він міг так із ними вчинити?

Фоулі намагався заповнити незручну тишу сло­вами.

— Мульч продовжує працювати в детективному агентстві. І воно навіть процвітає. У нього тепер но­вий партнер. Ніколи не здогадаєшся хто. Дуда Дей! Іще один злочинець звернув на стежку закону. От він почує, що ти повернулася! Щодня мені телефо­нує. У мене вже хвіст болить пояснювати цьому гно­му основи квантової фізики.

Холлі взяла Артеміса за руку.

— Існує лише один спосіб це витримати, Артемі­се. Подумай, скільки життів ми врятували. Вони вар­ті цих кількох років.

Хлопець дивився просто перед собою. Най­більшою катастрофою для нього було б загинути в тунелі. На другому місці — повернутися через кіль­ка років. Саме це і сталося. Що сказати? Як усе по­яснити?

— Мені потрібно додому, — сказав він. І зараз він був дуже схожий на звичайного чотирнадцятиріч­ного хлопчика. — Фоулі, розкажи, будь ласка, пілоту, де я живу.

— Кожному агенту безпеки під землею відомо, де живе Артеміс Фаул, — гмикнув кентавр. — Але так далеко тобі летіти не доведеться. На тебе чекають на березі. І вже давненько.

Артеміс притулився лобом до ілюмінатора. Рап­том він відчув себе таким утомленим, немов не спав усі ці три роки. Як пояснити все батькам? Він прекрасно розумів, що вони відчували, — він і сам через це пройшов, коли кілька років тому зник його батько. Може, його вже визнали загиблим, як і батька тоді? І навіть якщо його повернення принесе щастя, цей біль назавжди лишиться десь у серці.

Фоулі звернувся до демонів.

— І хто цей малий? — полоскотав він Номера Один під підборіддям.

— Цей малий — Номер Один, — відповів Кван. — Наймогутніший цілитель на планеті. Може випадко­во підсмажити мозок, якщо його, скажімо, дратува­тиме лоскотання.

Кентавр квапливо відсмикнув палець.

— Зрозуміло. Мені він подобається. Ми чудово порозуміємося. А чому тебе називають Номер Один? Прізвисько таке?

Номер Один прислухався до магії, що спокійно текла по венах.

— Це моє малече ім’я. Але я думаю залишити його.

— Що? — здивувався Кван. — Ти не хочеш, щоб твоє ім’я починалося на «Кв»? Це ж традиція! У нас уже давно не було Квандрі. А може Кветрі?

Номер Один похитав головою.

— Я Номер Один. Це ім’я підкреслювало, що я ін­ший. А тепер воно робить мене унікальним. Не знаю, де ми чи куди ми летимо, але тут я почуваюся як удома.

Фоулі закотив очі.

— Вибачте, що втручаюся. Якщо чесно, я думав, що ви, демони, войовничі і байдужі до радостей життя. А цей малий говорить, як герой любовних романів.

— Той самий малий, що може підсмажити тобі мозок, — нагадав йому Кван.

— Як герой любовних романів, які я просто обо­жнюю, — швидко виправився Фоулі і трохи відсу­нувся.

Номер Один задоволено посміхнувся. Він живий. Він допоміг урятувати острів. Він, нарешті, знайшов своє місце у світі. Тепер, коли Аббот вийшов із гри, він може жити своїм життям. І перше, що він зро­бить, коли все владнається, — знайде демоницю з червоними плямами, схожими на ті, що в нього. Може, вони повечеряють разом. Приготують їжу. Може, вони мають багато про що поговорити.

Транспортер пролетів крізь захист і опинився в ранковому небі. З хвиль виступали гострі скелі ір­ландського узбережжя, позолочені вранішнім світ­лом. День буде гарним. На півночі зібралися хмари, але в домівках вони людей не втримають.

На берегах вузької затоки приліпилася купка бу­диночків. Рибалки уже вийшли і готували сіті.

— Тут ми зробимо зупинку, Артемісе, — сказав Фоулі. — Скинемо тебе за причалом. Я тобі зателе­фоную через кілька днів, поговоримо. — Кентавр по­клав руку хлопцеві на плече: — Народ дякує тобі за все, що ти зробив, але не забувай, що вся інформація має лишатися конфіденційною. Навіть батькам не можна розповідати, Артемісе. Доведеться тобі щось вигадати.

— Так, — погодився Артеміс.

— Добре. Знаю, цього можна було і не говорити. Втім, на тебе чекають у маленькому котеджі з квіта­ми на вікнах. Переказуй мої вітання.

— Перекажу, — машинально кивнув хлопець.

Пілот пішов на посадку і сховав транспортер за пустим напіврозваленим кам’яним будинком. Коли він переконався, що ніхто не бачить, над задніми дверима спалахнув зелений вогник.