Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 54)

— Ти його підстрелила? — запитав хлопець.

Холлі знизала плечима.

— Не знаю. Можливо. У мене на мить голова запаморочилася. Через закляття, мабуть.

— Мабуть, — погодився Артеміс, радий, що по­друга не пам’ятала того, що сталося. Не можна пам’ятати власну смерть, хоча йому було б цікаво ді­знатися, що ж відбувається після неї.

Час спливав. Так чи інакше, але острів Гібрас тут довго не протримається. Його або закляття розірве на шматочки, або Кван скористається енергією бом­би і перенесе їх на Землю. Артеміс і Холлі підтягли Аббота в коло і кинули під ноги Квана.

— Вибачте, що він несвідомий. Доставити його можна було тільки так або мертвим.

— Важкий вибір, — посміхнувся Кван і вхопився за ріг Аббота.

Артеміс узявся за інший, і вони поставили демона на коліна. Тепер у колі їх було п’ятеро.

— Я сподівався, що матиму п’ять цілителів, — пробурчав Кван. — Один цілитель, один учень, ельф, людина і сонний егоїст-маніяк — не зовсім те, чого б мені хотілося. Так буде трохи складніше.

— Що нам робити? — запитав Артеміс.

Кван знизав плечима, й очі в нього затуманилися.

— Дарвіт, — вилаявся він. — Цей хлопець дуже сильний. Більше не можу його стримувати. Іще дві хвилини, і в нього мозок розтопиться. Одного разу я таке бачив. Полився прямо з вух. Жах.

— Кване! Що нам робити?

— Вибачте. Я трохи нервуюся. Так. От як це має спрацювати. Я нас підніму, мій учень допоможе.

Коли пристрій вибухне, я перетворю його енергію на магію. Капітане Шорт, ти відповідаєш за «куди». Ар­темісе, ти відповідаєш за «коли».

— Куди? — запитала Холлі.

— Коли? — водночас із нею запитав хлопець.

Кван так міцно схопив ріг Аббота, що той аж репнув.

— Ти знаєш, куди має летіти острів, Холлі. Уяви це місце. Артемісе, нехай тебе кличе твій час. До­зволь йому тебе підхопити. Ми не можемо поверну­тися в наш час. На планеті станеться забагато змін, вона може змінити орбіту, і тоді геть усе підсма­житься.

— Зрозумів, — кивнув Артеміс. — Але що озна­чає — дозволити себе підхопити? Я надаю перевагу фактам і цифрам. А траєкторії? А просторові коор­динати?

Кван уже занурювався в транс.

— Забудь про науку. Лише магія. Відчуй свій шлях додому, Артемісе Фаул.

Хлопець нахмурився. Як правило, він не відчував ніяких шляхів. Люди, які «відчувають шляхи», забув­ши про наукові факти, ламають шиї чи навіть поми­рають. Утім, який у нього був вибір?

Холлі було легше. Магія завжди була частиною її життя. Вона вивчала її в коледжі, і офіцери ЛЕП ре­гулярно проходили курси підвищення кваліфікації. Через кілька секунд її очі засвітилися блакитним сяйвом, і її власна магія утворила навколо них іще одне пульсуюче коло.

«Візуалізуй, — наказав собі хлопець. — Побач, куди ти хочеш потрапити, чи точніше, коли ти хо­чеш прибути».

Він спробував, але незважаючи на те що в ньому була магія, вона не була частиною його самого. Ель­фи були зайняті закляттям, а Артеміс Фаул міг лише дивитися на величезну бомбу під ногами і дивувати­ся, що вони чекають на вибух.

«Запізно для сумнівів. Урешті-решт, уся ця істо­рія — твоя ідея».

Так, він створив кілька блакитних іскорок. Але це зовсім інша справа. Він зробив це несвідомо. Тоді йому потрібно просто довести свою правоту, а зараз його магія могла зберегти життя на острові.

Артеміс по черзі поглянув на всіх, хто стояв у колі. Кван і Номер Один вібрували з немислимою швид­кістю. Очі в них були блакитними, а руни крутилися на чолі, немов мініатюрні смерчі. У Холлі магія сочи­лася крізь пальці та покривала її руки майже рідким блакитним світлом. Аббот, звісно, був непритомний, але його роги сяяли блакитним, з них сипало іскра­ми, як буває в спецефектах на рок-концертах. Власне, весь епізод був би доречним у музичному кліпі.

Навколо них переживав власну трагедію острів. Позачасовий тунель зникав, забираючи із собою в інші виміри великі уламки каміння. Розряди магії утворили навколо них півсферу, хоча і не ідеальну, — де-не-де на поверхні були дірки, що загрожували цілісності усієї структури.

«Проблема в мені, — подумав Артеміс. — Я не роб­лю свого внеску».

Хлопець мало не запанікував. Коли підступала па­ніка, він наказував розуму заспокоїтися і перейти в медитативний режим. Саме це він зараз і зробив. Серце уповільнилося, і все навколишнє божевілля відійшло на другий план.

Він зосередився на одному. На Холліній руці у своїй. Відчув, як бринять у його пальцях життя і енергія. Пальці Холлі затремтіли, і по руках хлопця потяглися тоненькі пасма магії. У розслабленому стані він був дуже чутливим, і її магія запалила його власну, вивела її за межі мозку. Він відчув, як магія оживила всі нервові закінчення, наповнила його до країв, перенесла свідомість до іншого місця. Ось вона, справжня ейфорія! І ще він зрозумів, що люди колись теж мали власну магію, але забули, як нею користуватися.

«Готові?» — запитав Кван, але не вголос. Тепер у них була спільна свідомість, як у тунелі. Цього разу вона була чіткіша, як цифрові технології у порівнян­ні з радіохвилями.

«Готові!» — відповіли інші, і їхні хвилі зійшлися в ментальній гармонії. Але були в тому хорі і дисгар­монія, і боротьба.

«Не зовсім готові, — подумав Кван. — Я не можу закрити півсферу. Потрібно більше енергії від Аб­бота».

Усі напружилися, але вони вже віддали всю магію. Сплячий Аббот погубить їх усіх.

«Гей? Хто тут?» — сказав новий голос. Такого в магічному колі ніхто не очікував.

Разом із голосом з’явилися спогади. Великі битви, зрада, падіння у вулкан.

«Квеффоре? — гукнув до нього Кван, — Це ти, хлопче?»

«Кване? Це ви? Ви також потрапили до пастки?»

Квеффор. Учень, що впав у вулкан разом з Аббо­том, коли вони ще були на Землі. Кван одразу зрозу­мів, що сталося.

«Ні. Ми знову створили магічне коло. Мені по­трібна твоя сила. Негайно!».

«Господи, майстре Кван! Стільки часу минуло! Ви не повірите, що їсть цей демон».

«Сила, Квеффоре! Негайно! Поговоримо в іншо­му місці».

«Так. Перепрошую. Як приємно знову почути ці­лителя. Після стількох років... Я уже вважав...»

«Сила!»

«Перепрошую. Уже починаю».

За мить у коло влилася свіжа пульсуюча сила. Ма­гічна півсфера закрилася, перетворилася на щільний світловий щит. Невеличкою частиною магії Кван огорнув бомбу. З-під маленької золотавої сфери пролунав високий свист.

«Верхнє мі», — машинально визначив Артеміс.

«Зосередься! — наказав йому Кван. — Перенеси нас до свого часу».

Хлопець пригадав усе важливе, що лишилося вдо­ма, і зрозумів, що це люди. Мама, батько, Батлер, Фоулі, Мульч. Речі, які він уважав цінними, тепер нічого не значили. Крім, хіба що, колекції імпресі­оністів.

«Облиш ти те мистецтво, Артемісе, — попросила Холлі. — А то ми опинимося в двадцятому сторіччі».

«Дев’ятнадцятому, — відповів хлопець. — Але я тебе зрозумів».

Можна було подумати, що суперечка в таку мить — лише марнування дорогоцінного часу, але обмін думками відбувався миттєво. Через магічні ка­нали передавалося водночас мільйони мульти-сенсорних повідомлень. У порівнянні з цим способом комунікації оптоволокно було таким же ефектив­ним, як і дві бляшанки, з’єднані мотузкою. Спогади, думки і таємниці були відкриті для всіх.

«Цікаво, — зауважив Артеміс. — Якщо можна бу­ло б відтворити цю модель, я б здійснив революцію у світі комунікацій».

«Ви були статуєю? — охнув Квеффор. — Я пра­вильно зрозумів?»

У центрі кола цокав таймер, наближаючись до нуля. Засвітився нуль, до всіх детонаторів, включа­ючи три фальшиві, пішов заряд. Звідти він потрапив до блоку вибухівки завбільшки з невеличкий теле­візор.

«Ну от», — подумав Кван.

Бомба вибухнула, перетворивши металеву валізу на мільйон надзвукових дротиків. Внутрішня сфера зупинила дротики, увібравши в себе їхню кінетичну енергію і зміцнивши тим самим зовнішню півсферу.

«Я бачив! — подумав вражений Артеміс. — Дуже розумно».

І він дійсно бачив. За допомогою латерального бачення, яке дозволяло кожному бачити події з ком­фортною для себе швидкістю і з того ракурсу, з яко­го хотілося. А тим часом мозок лишався зосередже­ним на рідному часі й одночасно насолоджувався видовищем. Артеміс вирішив вивести третє око за межі кола. Що б не відбувалося з островом, це мало бути дуже колоритним.

Вибух вивільнив силу електричної бурі в простір, завбільшки з намет на чотирьох осіб. Усе всередині цього простору мало перетворитися на пару, але во­гонь і ударні хвилі затримала маленька золотава сфера. Там вони і вирували, прориваючись назовні крізь деякі місця. Коли таке траплялося, від блакит­них кіл відокремлювалася частка енергії, що била в золотаву сферу, немов блискавка.

Кілька таких блискавок пройшли прямо крізь тіло Артеміса. Але він лишився неушкодженим. На­віть більше — енергії у нього побільшало, він став сильнішим.

«Мене береже Кванове закляття, — подумав він. — Це просто фізика: енергію не можна знищити, тож вона набуває іншої форми — перетворюється на магію».