Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 48)

ГЛАВА 14: ВАТАЖОК ЗГРАЇ

Острів Гібрас

ДОКИ Артеміса і його друзів крути­ло в тунелі часу, Леон Аббот радився зі старійшинами. Дія відбувалася в Раді, де приймалися всі важливі рішення, або, точніше кажучи, де Аббот приймав усі важливі рішення. Іншим здавалося, що вони беруть активну участь, але Леонові Абботу легко вдавалося змусити їх танцювати під свою дудку.

«Якби вони тільки знали, — думав він, кусаючи щоки зсередини, щоб обличчя не розпливлося у самовпевненій посмішці. — Вони б мене живцем з’їли. Але дізнатися вони не можуть, бо не лишилося жод­ної живої душі, яка б їм розповіла. Дурний Номер Один був останнім, і він зник. Шкода».

На сьогодні у Аббота були великі плани. Велике пе­реселення зграї, світанок нової ери. Ери Леона Аббота.

Він глянув на стіл, за яким сиділи демони, об­смоктуючи кістки кроликів, яких він наловив для наради. Він із презирством ставився до всіх членів Ради. Геть до всіх. Вони були слабкі й дурні, підкоря­лися примітивним інстинктам. Їм потрібен ватажок. Ані суперечок, ані дебатів. Його слово має бути за­коном. Крапка.

Звісно, за звичних обставин інші демони не поді­ляли б його бачення майбутнього. Власне, якби він запропонував зробити те, що задумав, з ним стало­ся би те, що зараз відбувається з кролями. Але зараз були незвичні обставини. Коли справа доходила до переговорів з Радою, він мав певні переваги.

За дальнім кінцем столу Гадлі Шрівелінгтон Бас­сет, новенький у Раді, підвівся і голосно рикнув. Знак, що він хоче говорити. Чесно кажучи, Бассет трохи непокоїв Аббота. Він виявився не таким під­датливим до Абботових чар, і дехто почав до цього молодика прислухатися. Доведеться з ним щось зро­бити.

Бассет знову рикнув, приставивши обидві долоні до рота, щоб рик почули і на чолі столу.

— Я говоритиму, Леоне Аббот. Слухай мене.

Аббот утомлено зітхнув і махнув рукою, щоб де­мон продовжував. Молодику явно подобалися фор­мальності.

— Мене дуже хвилює те, що відбувається, Абботе. Все не так, як має бути.

Присутні схвально забубоніли. Хвилюватися не варто. Дуже скоро вони заспівають іншої пісні.

— Ми маємо людські імена. Ми поклоняємося людській книзі. Мені здається, що це огидно. Ми що, маємо стати людьми?

— Я вже пояснював, Бассете. Мільйон разів. Чи ти такий дурний, що мої слова не доходять до тебе?

Бассет загарчав. Образливі слова. Ватажок Аббот чи ні, але за свої слова йому доведеться відповідати.

— Спробую ще разок, — продовжив Аббот, по­клавши ноги на стіл і цим іще більше образивши Бассета. — Ми вивчаємо людей, щоб краще їх розумі­ти, отже, і легше їх перемогти. Ми читаємо книгу, вчимося стріляти з арбалета, отримуємо їхні імена.

Бассет не злякався.

— Я чув ці слова вже мільйон разів, і щоразу вони здаються мені смішнішими. Чому б нам не називати­ся кролячими іменами, коли ми полюємо на кроли­ків? Ми не живемо в лисячих норах, щоб полювати на лисиць. Ми вивчаємо книгу й арбалет, але ми де­мони, а не люди. Моє прізвище було Грістл. Оце справжнє демонічне ім’я! Не якийсь там дурний Гад­лі Шрівелінгтон Бассет.

Аргумент був слушним і вчасним. Може, за інших обставин Аббот навіть поаплодував би і призна­чив би молодого демона лейтенантом, але з лейте­нантів виростали конкуренти, а цього Абботові аж ніяк не потрібно було.

Аббот підвівся, повільно пройшовся вздовж сто­лу, заглядаючи в очі членів Ради. Спершу їхні погляди були зухвалими, але щойно Аббот почав говорити, вогонь у їхніх очах змінився на тьмяний блиск слухняності.

— Ти маєш рацію, — сказав Аббот, провівши пазу­ром по вигнутому рогу. З-під пазура посипалися іс­кри. — Все, що ти кажеш, абсолютна правда. Імена, дур­на книга, арбалети. Вивчення англійської. Все це жарт.

Бассет вишкірився, відкривши гострі білі зуби, примружив рудувато-коричневі очі.

— Ти визнаєш це, Абботе? Всі чули, як він ви­знав?

Досі всі були згодні з молодим демоном, але тепер дух протесту у них зник. Вони так пильно дивилися на стіл, немов на дощаній поверхні були вигравіювані відповіді на всі життєві питання.

— Правда в тому, Бассете, — продовжив Аббот, підходячи ближче до свого опонента, — що ми ніко­ли не повернемося додому.

— Але ж ви казали...

— Знаю. Я казав, що дія закляття скінчиться, і нас затягне туди, де ми і були. Хто знає, може, так і буде. Але я і гадки не маю, що станеться насправді. Я лише знаю, що доки ми тут, я триматиму все під контролем.

Бассета немов громом прибило.

— І великої битви не буде? Але ж ми стільки готу­валися!

— Щоб відволікти увагу, — сказав Аббот і зробив кілька пасів руками, немов фокусник. — Дим і за­кляття. Те, на чому можна зосередитись.

— Що зробити? — розгубився Бассет.

— Зосередитись, дурню. Поміркуй. Доки ми пла­нуємо війну, демони щасливі. Війну я їм дав, як пе­ремогти — навчив. Отже, я — рятівник.

— Ти дав нам арбалет.

Аббот зупинився і розреготався. Цей Бассет — справжній дурень. Майже, як гном.

— Арбалет! Люди Бруду мають зброю, яка вбиває вогнем. Вони мають металевих птахів, що літають і скидають вибухові яйця. І їх мільйони. Мільйони! Вони можуть скинути на наш маленький острів лише одне яйце, і ми зникнемо. І цього разу ніхто не по­вернеться.

Бассет не знав, накинутися йому на Аббота чи втекти. Усі ці зізнання завдавали болю, а члени Ради лише сиділи і розпускали слини. Таке враження, немов на них закляття наклали...

— Ну, — глузливо сказав Аббот. — Ти зрозумів? Напруж свій кволий мозок.

— Ви зачарували Раду.

— У самісіньке око! — вигукнув Аббот. — Дай он тому демону сирого кроля!

— Ал-л-ле цього не може бути, — забелькотів Бас­сет. — Демони — не магічні істоти. Хіба що цілителі. Але цілителі через деформацію не проходять.

Аббот широко розвів руки.

— Отже, я істота, яка пройшла незвичну дефор­мацію. Що, мозок не витримує? Забагато для тебе, Бассете?

Бассет вихопив із піхов довгий меч.

— Моє ім’я Грістл! — рикнув він і кинувся на ва­тажка.

Аббот відбив лезо рукою і, виставивши пазури, накинувся на супротивника. Можливо, він і був бре­хуном і маніпулятором, але він також був і безстраш­ним воїном. З таким самим успіхом голубка могла атакувати орла.

Аббот кинув молодшого демона на кам’яну під­логу, поставив ногу йому на груди, не звертаючи уваги на копирсання Бассета.

— І оце все, на що ти здатен, малюче? Мій собака і той краще б’ється.

Він схопив голову Бассета обома руками і стиснув так, що у демона очі мало не вилізли.

— Я можу тебе вбити, — сказав Аббот, і від однієї цієї думки на серці у нього потеплішало. — Але бісе­нята тебе обожнюють, отже, замучать мене питання­ми. Тож я лишаю тобі життя. За однієї умови. Твоя воля належатиме мені.

Говорити Бассет не міг, але він зміг вичавити із себе одне слово.

— Ніколи.

Аббот стиснув його голову сильніше.

— Ніколи? Ніколи, кажеш? А чи відомо тобі, що тут, на Гібрасі, ніколи швидко минає?

І Аббот зробив те, чого не має робити демон, що пройшов деформацію: він зібрав усю свою магію і спрямував її в очі.

— Ти мій, — сказав він Бассету. Голос у нього був магічним, перед ним не можна було встояти.

Усі інші вже звикли і реагували на найменшу кра­плинку месмеру в голосі, але юний розум Бассета ви­магав зібрати всю магію. Магію, яку Аббот украв. Магію, яку за ельфійськими законами не можна було використовувати для того, щоб месмеризувати ін­ших ельфів.

Обличчя Аббота почервоніло, затріщала луска на лобі.

— Ти мій! — повторив Аббот, дивлячись прямо в очі юного демона. — Ти більше ніколи мене не пи­татимеш.

Варто віддати належне Бассету — кілька секунд він пручався, доки магічна сила буквально не розі­рвала судину в оці. І тоді, коли кров розтеклася по рудуватій склері, опір Бассета вщух, змінився тупою покірністю.

— Я твій, — речитативом промовив він. — Я біль­ше ніколи тебе не питатиму.

Аббот на мить прикрив очі, повернув магію до себе. Коли він розплющив їх, на обличчі у нього сяяла усмішка.

— Добре. Радий це чути, Бассете. Інакше на тебе б чекала швидка і болюча смерть, тож краще вже тобі бути дурнуватим песиком.

Він підвівся і поблажливо допоміг піднятися Бас-сетові.

— Ти впав, — пояснив він тоном справжнього лікаря. — А я допомагаю тобі піднятися.