Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 47)

Краєм ока він помітив, як вище на схилі щось ви­блиснуло. Виявилося, то металева валізка, наполо­вину вкрита попелом.

— Бомба, — зітхнув хлопець. — А я вважав, що ми загубили її під час подорожі. Коли ми приземлилися, був якийсь спалах.

Кван поквапився до бомби.

— Ні. То було переміщення енергії. Переважно моєї. Магія — немов інша сутність. Тече, куди схоче. Частину своїх магічних сил я загубив у часі, звідси і спалах. Але я радий повідомити, що решта енергії готова до використання.

Артеміса вразило, наскільки ця доісторична мова схожа на мову, якою користуються в НАСА.

«Недивно, що ми не можемо тягатися з ельфа­ми, — подумав він. — Вони розв’язували міжвимірні рівняння, коли ми ще камінцями бавилися».

Артеміс допоміг цілителю викопати бомбу з-під попелу. Під час стрибка в часі таймер збився, і тепер показував п’ять тисяч годин. Нарешті, пощастило.

За допомогою Батлерових інструментів хлопець оглянув вибуховий механізм. Може, і знешкодить, якщо матиме в запасі кілька місяців, кілька комп’ю­терів і лазерів. Без цього шанси дорівнювали шансам вивірки зробити паперовий літачок.

— Бомба в робочому стані, — сказав він Квану. — Тільки таймер збився.

Цілитель погладив бороду.

— У цьому є сенс. Цей інструмент відносно про­стий, порівняно зі складністю наших тіл. Тунелю між вимірами було не складно зібрати його до купи. А от таймер — інша справа. На нього вплинули всі ті відгалуження часу, які ми минали. Вона може вибух­нути щосекунди або не вибухне ніколи.

«Не будемо казати про ніколи, — подумав Арте­міс. — Може, я і не знешкоджу цю штуку, але підірва­ти тоді, коли потрібно, в мене точно вийде».

Холлі зазирнула у смертельний пристрій.

— Чи не можемо ми кудись її викинути?

Кван похитав головою.

— Неживі предмети не можуть самі подорожува­ти в тунелі часу. А от нас може затягнути назад будь-якої миті. Потрібно негайно заякоритися сріблом.

Холлі покосилася на Артеміса.

— А якщо комусь хочеться, аби його затягло назад?

— Тобі? — посміхнувся Кван. — Потрібні певні умови. Якщо просто дозволити себе підхопити, неві­домо, де ти опинишся. Чи коли. Тебе затягуватиме твій власний простір і час, але тепер, коли закляття слабшає, ти можеш матеріалізуватися у скелі за милю під Землею або на Місяці.

Так, неприємна ситуація. Одна справа, коли ти хутенько оглянув поверхню Місяця як турист, і зо­всім інша, коли ти приречений сидіти там довічно. Втім, після першої хвилини ти більше нічого про це не знатимеш.

— Отже, ми застрягли тут? — сказала Холлі. — Нуж-бо, Артемісе. Ти маєш план. Ти завжди маєш план.

Усі зібралися навколо хлопця. Було в ньому щось таке, що змушувало інших слухатися його. Може, він і сам уважав себе лідером? До того ж, він був найви­щим серед них.

Хлопець посміхнувся.

«Саме так Батлер увесь час і почувається».

— Усі ми маємо підставу для того, щоб хотіти по­вернутися, — почав він. — Ми з Холлі лишили тих, кого любимо. І нам знову хотілося б побачити друзів

і родину. Номер Один і Кван, вам потрібно зв’язатися з Народом, що перебуває в іншому вимірі. Закляття розвіюється, і дуже скоро скрізь на острові буде не­безпечно. Якщо мої підрахунки правильні, а я пере­конаний, що вони правильні, тоді навіть срібло не зможе вас тут утримати. Отже, можна переміщувати­ся, коли це продиктує закляття, або ж ми самі може­мо вирішити, коли виконати міжвимірний стрибок.

Кван трохи поміркував.

— Неможливо. Щоб перемістити цей острів, нам знадобилося семеро цілителів і вулкан. Щоб повер­нутися назад, мені знадобиться семеро магічних іс­тот. Бажано цілителів. І звісно, активний вулкан, якого у нас немає.

— Чи обов’язково це має бути вулкан? Хіба не пі­дійде будь-яке джерело енергії?

— Теоретично — так, — погодився Кван. — Ка­жеш, ми можемо скористатися бомбою?

— Можливо.

— Припустімо. Та все одно потрібно семеро ма­гічних істот.

— Але ж закляття уже існує, — заперечив Арте­міс. — Інфраструктуру ми маємо. Може, вистачить і меншої кількості?

Кван погрозив хлопцю пальцем.

— А ти розумний, Хлопче Бруду! Так, можливо, і вистачить. Але точно сказати не можна, доки ми не візьмемося до діла.

— Скільки?

— П’ятеро. Щонайменше п’ятеро.

Холлі аж зубами заскреготіла.

— Маємо лише трьох. І Номер Один іще новачок. Отже, потрібно знайти на острові двох демонів з ма­гічними здібностями.

— Неможливо, — відрізав Кван. — Щойно демон проходить деформацію, він утрачає всі магічні за­датки, які, можливо, мав. Не деформуються тільки такі цілителі, як ми з Номером Один. От ми і збері­гаємо магію.

Артеміс обтрусив піджак від попелу.

— Наше головне завдання — вибратися з кратера і знайти срібло. Пропоную лишити бомбу тут. Тем­пература не така висока, щоб вона вибухнула, а якщо бомба і вибухне, вулкан вбере її силу. Якщо ми хоче­мо знайти інших магічних істот, то краще робити це за межами кратера. В мене від сірки голова болить.

Чекати на згоду він не став. Повернувся і поліз угору. Інші, повагавшись мить, пішли слідом, важко ступаючи по кірці з попелу. Це нагадало Артемісу, як колись вони з батьком збиралися на піщану дюну. Але зараз падіння буде менш приємним.

Шлях був важким. Під попелом ховалися ямки і шпарини, з яких виходило тепле повітря. Навколо цих вентиляційних отворів росли купки барвистих грибів, які світилися в тіні скель, немов примхливі ліхтарики.

Вони йшли мовчки. Номер Один бурмотів якісь слова, але інші зрозуміли, що це допомагає йому не впасти духом.

Час від часу хлопець піднімав голову. Небо було багряним, як на сході сонця, і нагадувало озеро крові.

«Оптимістична метафора, — подумав Артеміс. — Мабуть, це щось про мене говорить, якщо єдине, з чим я можу порівняти це небо, — це озеро крові».

Статура Номера Один найбільше підходила до видирання крутими схилами. Центр тяжіння у нього розташовувався низько, а в разі потреби можна було обіпертися на хвіст. Широкі ступні міцно тримали його на поверхні, а міцна луска, що вкривала тіло, при падінні захищала від іскор і синців.

А от Кван страждав. Старий цілитель останні де­сять тисяч років провів у вигляді статуї, тож його кістки ще не звикли рухатися. Магія трохи згладжу­вала процес, але навіть вона не могла вберегти від болю. Обличчя його зморщувалося щоразу, коли нога ступала на кірку з попелу.

Нарешті група дісталася верхівки. Якщо час і спли­вав, то скільки його минуло, сказати не можна було. Небо досі було того ж самого червоного відтінку, а всі годинники фактично зупинилися.

Останні кроки Холлі пробігла і підняла праву руку, стиснувши пальці в кулак.

— Це означає зупинку, — пояснив Артеміс ін­шим. — Мова військових. Люди користуються таки­ми самими знаками.

Холлі визирнула за край і повернулася до групи.

— Що може означати, коли в гори лізе ціла купа демонів?

Кван посміхнувся.

— Це означає, що наші брати-демони побачили спалах і поспішають нас привітати.

— А якщо всі вони озброєні арбалетами?

— Гм-м... — замислився Кван. — Це вже серйоз­ніше.

— Наскільки погано? — поцікавився Артеміс. — Ми мали справу з тролями.

— Схоже, не дуже погано, — дістала пістолета Хол­лі. — Вони не такі великі. Все буде гаразд. Справді.

Артеміс нахмурився. Холлі заспокоювала його лише тоді, коли ситуація була мало не безвихідна.

— Так погано?

Холлі присвиснула і похитала головою.

— Навіть не уявляєш.