Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 50)

З юрби вийшов Аббот, і Холлі миттєво наставила на нього «Нейтрино».

— Кван! — щиро здивувався Аббот. — Ти живий? Я думав, усі цілителі загинули.

— Крім того, що допоміг тобі, — не втримався Номер Один.

Аббот зробив крок назад.

— Так. Крім нього.

Кван стулив кулак, і мавпа зникла.

— Я тебе знаю, — повільно сказав він, перебира­ючи спогади. — Ти був біля Тайллта. Ти сіяв розлад.

Аббот випрямився.

— Так. Я Аббот-розкольник. Ми не мали тут опи­нитися. Ми мали виступити проти людей. Цілителі нас зрадили! — махнув він мечем на Квана. — Ти нас зрадив!

Демони завили і забряжчали зброєю.

Аббот зачекав, доки вони трохи заспокоїлися.

— Людина! Це людина! Ти привів до нашого дому ворога. Скільки лишилося чекати, доки на своїх ме­талевих птахах прилетять інші?

— Металеві птахи? — запитав Артеміс гномсь­кого. — Які металеві птахи? Ми ж маємо лише арба­лети, забув?

Демони разом охнули, бо зрозуміли, що ця люди­на прекрасно володіє їхньою мовою, хоча і говорить з акцентом.

Аббот вирішив змінити тему. Цей хлопець б’є по слабких місцях.

— Ти і ельфа привів, цілителю! З магічною зброєю в руках. Ельфи зрадили нас біля Тайллта!

Квану ці вигуки вже набридли.

— Чому б тобі не наказати зробити те, що хочеш? Ти хочеш, щоб ми померли. Віддай наказ і побачиш, чи накинуться брати-демони на єдину істоту, яка може їх урятувати.

Аббот зрозумів, що справи його кепські. Потріб­но позбутися цих небезпечних прибульців. Швидко і назавжди.

— Ти так хочеш померти? Тож нехай так і буде. Можеш померти.

Він наставив на групу меча і мало не крикнув: «Убий­те їх!» або «Смерть зрадникам!», але Кван його випере­див і клацнув пальцями. Зробив він це дуже ефектно, ще й невеличкий магічний феєрверк улаштував.

— Тепер я тебе пригадав. Твоє ім’я не Аббот. Ти Н’зал, той дурень, що зруйнував закляття часу. Але ти змінився. Ці червоні плями...

Аббота немов громом ударило. Кілька старіших демонів захихотіло. Справжнє ім’я Аббота згадували не часто. Аббот його трохи соромився, бо означало воно давньою демонською — «маленький ріг».

— Це ти, Н’зале. Тепер я все пригадав. Ти і той ду­рень Бладвін. Ви були проти позачасового закляття. Ви хотіли битися з людьми.

— І досі хочу, — гаркнув Аббот, незадоволений тим, що пригадали його справжнє ім’я. — Одна лю­дина просто перед нами. Можемо почати з неї.

Кван розсердився, вперше, відколи повернувся до життя.

— Ми все прорахували. Ми створили на вулкані коло із семи цілителів. Лава вже піднімалася і все було під контролем, але ви з Бладвіном накинулися на нас Із-поза скелі і розірвали коло.

Аббот вимушено засміявся.

— Цього ніколи не було. Тебе дуже довго не було, цілителю. Ти втратив розум.

Очі у Квана засвітилися блакитним, по руках по­бігли магічні іскри.

— Через тебе я десять тисяч років провів як статуя.

— Жодному твоєму слову не повірять, цілителю.

— Я вірю, — сказав Номер Один.

Іще кілька демонів вірили. Це можна було поба­чити по їхніх очах.

— Ти намагався вбити цілителів! — продовжив звинувачення Кван. — Відбулася бійка, і Бладвін упав у вулкан. Його енергія зіпсувала закляття. І тоді ти потягнув у лаву мого учня, Квеффора. Ви обидва впа­ли в кратер. Я бачив, — Кван спохмурнів, пригадавши всі події того дня. — Але ти не помер. Ти не помер, бо закляття вже почало діяти. Магія перенесла тебе, і лава не встигла розтопити твої кістки. Куди подівся Квеффор? Куди занесло тебе?

Номер Один уже знав питання на ці відповіді.

— Його перенесло в майбутнє. Він видав наші та­ємниці людям в обмін на книжку з казками і стару музейну зброю.

Аббот перевів меча на нього.

— А я хотів лишити тобі життя, бісику.

Номер Один розсердився.

— Так, як минулого разу? Коли наказав стрибати в кратер? Ти мене замесмеризував!

Становище Аббота було незавидним. Він міг наказа­ти Раді атакувати, але тоді багато питань лишаться без відповіді, а всіх замесмеризувати він не може. Але якщо Кван продовжуватиме говорити, він видасть усі його таємниці. Потрібен час на роздуми. На жаль, саме часу він і не мав. Доведеться скористатися розумом і зброєю.

— Я тебе замесмеризував! Не сміши мене. Демони не володіють магією. — Аббот недовірливо похитав головою. — Навіщо я взагалі це тобі пояснюю? Стули пельку, Номере Один, або я зашию тобі рота і скину у вулкан.

Кванові не сподобалося, як розмовляють із його новим учнем.

— Із мене досить, Н’зале. Ти погрожуєш цілителям? Номер Один, як ти його називаєш, має більше сили, ніж ти коли-небудь матимеш.

Аббот зареготав.

— Тут ти маєш слушність, цілителю. Я сили не маю. Жодної магічної іскорки. Маю лише силу кула­ків і силу своєї зграї.

Артемісу ця суперечка вже набридла.

— У нас обмаль часу, — сказав він Квану, — Поза­часове закляття зникає, і нам потрібно приготувати­ся до повернення додому. А для цього нам знадо­биться вся наша магія. Включаючи вашу, Н’зале, або Абботе, як там ви себе називаєте.

— Я не розмовляю з людьми, — рикнув Аббот. — А якби розмовляв, повторив би, що магії в мене немає.

— Та годі вам уже, — відмахнувся Артеміс. — Я ж бачу побічні ефекти месмеру. Спотворені зіниці, червоні очі. Деякі ваші друзі так довго перебували під месмером, що зіниць майже не лишилося.

— І звідки ж у мене ця магія?

— Ви вкрали її в позачасовому тунелі. Гадаю, ма­гія і лава буквально поєднали вас із Квеффором. Коли ви опинилися на Землі в недавньому мину­лому, вам якось удалося утримати в собі магію ці­лителів.

Для більшості присутніх це вже було за межами розуміння. Аббот зрозумів, що вдаватися до месмеру, щоб переконати демонів у безглуздості цієї історії, не доведеться. Він спростує усі аргументи цієї люди­ни, а тоді знищить і її саму.

Аббот улаштував справжнє шоу, глузуючи з Арте­міса. Поводився саме так, як має поводитись вата­жок: шкрябав пазурами по рогах і хрипло, уривчасто реготав. Дуже скоро до нього приєдналися майже всі інші.

— Ну, людино, — сказав Аббот, коли юрба заспо­коїлася, — кажеш, я вкрав магію в позачасовому ту­нелі? Ти з’їхав з глузду, Хлопче Бруду. Чи не наказа­ти мені бісенятам здерти з тебе шкіру і висмоктати кістковий мозок? Навіть якби те, що ти кажеш, було можливе, звідки б ти дізнався? Звідки про це може дізнатися людина? — самовдоволено посміхнувся Аббот, переконаний, що на це питання не може бути ніякої задовільної відповіді.

Артеміс Фаул посміхнувся у відповідь і підняв у небо вказівний палець. Тобто то був середній па­лець, але позачасовий тунель допоміг йому поміня­тися місцями із вказівним. На кінчику пальця спа­лахнула блакитна іскра і розсипалася мініатюрним феєрверком.

— Я знаю, що магію можна вкрасти, — заявив Ар­теміс, — бо і сам трохи вкрав.

Запанувала драматична тиша. І серед цієї тиші хрипло засміявся Кван.

— Я казав, що ти розумний, Хлопче Бруду. Але я помилявся. Ти геніальний. Навіть у позачасовому тунелі не розгубився. Вкрав трохи магії, га?

Артеміс знизав плечима і стулив пальці в кулак.

— Вона була всюди. І мені стало цікаво, що ста­неться, якщо позичити трохи.

Кван примружив око.

— Тепер знаєш. Ти змінився. Став такою ж магіч­ною істотою, як і ми. Сподіваюся, ти мудро скорис­таєшся цим даром.

— Цього нам бракувало, — простогнала Холлі. — Артеміс Фаул з магічними здібностями.