Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 52)

Бісенята злобно на неї дивилися, вишкіривши го­стрі зуби. Один розлютився так, що у нього з пор по­чала виступати якась субстанція.

Вони підстрибнули на валуні, зависли в повітрі на довгу мить, і раптом щось сталося. Повітря за­пульсувало, і реальність миттєво розкололася на кольорові пікселі, немов на зіпсованому моніторі. У Холлі стиснуло шлунок. Бісенята зникли, прихо­пивши із собою трубу кратера радіусом два метри.

Холлі відсахнулася від дірки, і та сама собою за­крилася.

Номер Один упав на коліна, і його знудило.

— Магія, — прошепотів він. — Зникає. Тяжіння Землі зараз сильніше за срібло. Усі в небезпеці.

Артеміс і Кван почувалися трохи краще, але тіль­ки трохи.

— Я старший і краще контролюю свої почуття, — поділився Кван. — Тому мене і не знудило, — сказав він, і його знудило.

Артеміс навіть не дав старому цілителю часу отя­митись. Бо часу не було. Він одночасно стискався і розгортався.

— Ходімо, — поквапив він. — Уперед.

Холлі підвелася на ноги, потягнувши за собою Номер Один. На схилі за ними демони зупинили­ся, побачивши, як зникли бісенята, але тепер знову почали наступ. Вони, безсумнівно, вважали, що за зникнення їхніх маленьких братів відповідає Холлі.

По острову прокотився гуркіт. Частини Гібраса полетіли в тунель. Деякі матеріалізуються на Землі, деякі в космосі. Дуже сумнівно, що ті нещасливі, які опинилися на цих уламках, виживуть. Магії, яка б направляла їх, у них не було.

Артеміс через силу зробив останні кроки до бом­би і впав біля неї навколішки. Стер рукавом попіл з індикаторної панелі, уважно її оглянув і покивав у такт таймеру.

Таймер поводився дуже дивно: відлік то починав квапитися, то уповільнювався, а то відлік пускався в зворотному напрямку. Але хлопець знав, що в цьо­му має бути якась логіка. Магія — лише інша форма енергії, а енергія підкоряється певним правилам. По­трібно просто спостерігати за таймером і рахувати. Для цього знадобилося трохи більше часу, ніж вони могли собі дозволити, але Артеміс нарешті помітив повторення. Він хутко перебрав цифри в голові.

— Я зрозумів, — крикнув він Квану, що стояв на­вколішках поруч із ним. — Відлік відбувається пере­важно вперед. Година за секунду на рахунок сорок, після цього уповільнення до тридцяти хвилин за се­кунду на рахунок вісімнадцять, потім стрибок назад у часі, одна хвилина за секунду назад на рахунок два. І знову повторюється.

Кван кволо посміхнувся.

— Повтори, що було спочатку?

Артеміс підвівся, підняв бомбу з гнізда із попелу і грибів.

— Не звертайте уваги. Вам потрібно підготуватися для транспортації. Я перенесу бомбу куди потрібно.

— Добре, кмітливий Хлопче Бруду. Але нам усе одно потрібно чотири магічні істоти. Нам потрібен Н’зал.

Холлі підійшла до друзів, не припиняючи вогню.

— Подумаю, що я можу зробити.

Кван кивнув.

— Я тобі довіряю, капітане. Втім, куди мене дове­ла довіра?

— Куди покласти бомбу?

Кван замислився.

— Нам треба утворити навколо неї коло, тож по­трібно пласке місце. Поглянь туди!

Артеміс потягнув бомбу до вказаного місця. Воно було не так уже й далеко. А тоді вони всі зможуть стати навколо неї і дивитися, як вона вибухне.

Кожен мав своє завдання. І шанси на щасливий кінець були трохи нижчими, ніж можливість шлюбу гобліна з гномихою. Гоблін радше з’їсть свої ноги, ніж візьме за дружину гномиху.

Артеміс мав правильно розташувати бомбу. Но­мер Один і Кван відповідали за закляття. Обов’язкам Холлі важко було позаздрити: вона мала зберегти всім життя, ще й переконати Аббота до них приєд­натися. І все це в той час, коли острів навколо них розсипався на частини.

Вулкан буквально розривало. Великі сегменти зникали, немов частини велетенського тримірного пазлу. За кілька хвилин і переносити нема чого буде.

Кван узяв Номера Один за руку і повів до неве­личкого рівного місця.

— Так, хлопче. Я дуже вражений, що тобі вдалося викликати зображення солдатів. Але зараз час зро­бити дещо більше. Знаю, тобі боляче. Це тому, що ти дуже чутливий. Але ти не мусиш звертати уваги на біль. Нам потрібно перенести острів.

У Номера Один затремтів хвостик.

— Острів? Цілий острів?

Кван підморгнув:

— І всіх на ньому. Не хочу на тебе тиснути.

— Що нам робити?

— Від тебе мені потрібно лише одне. Збери свою магію. До останньої краплини. Дозволь їй пройти крізь мене. Решта — моя робота.

Не схоже, що це дуже складно. Але зібрати магію, коли навколо тебе літають стріли і зникають шматки пейзажу, було так само легко, як і сходити в туалет по команді, та й ще коли на тебе дивиться з десяток людей. І всі вони тебе ненавидять.

Номер Один заплющив очі та почав думати про магію.

«Магія. Ну ж бо, магіє!»

Він спробував піти тією самою стежкою, якою йшов, коли створював людей-солдатів. Дивно, але зараз магія пішла легше, немов вона була вже готова. Дверцята клітки відчинили, і тварина вийшла на волю. Номер Один відчув, як по руках потекла сила. Відчув, яка вона жива, а він сам у порівнянні з нею лише маріонетка.

— Гей, хлопче! — сказав Кван. — Не знеси мені го­лову. Притримай коней, доки не настане слушний час. — Старий цілитель крикнув Артемісу, і голос його був ледь чутним серед какофонії звуків: — Скільки ще?

Артеміс тягнув бомбу, впираючись ногами у стверділий попіл. Але в голові чомусь крутилося, що Батлер просто закинув би цю валізку на плече і без особливих зусиль переніс би її на плато.

— Рахуйте до трьохсот. Може, до двохсот дев’я­носта дев’яти. Якщо руйнування відбуватиметься стабільно. А воно і має так відбуватися.

Кван перестав слухати його після слова «триста». Він міцно схопив Номера Один за руку.

— П’ять хвилин, і ми рушаємо додому. Час почи­нати мантру.

Кван заплющив очі та захитав головою, забормо­тавши щось на давній демонській мові.

Номер Один відчув, яка сила походить від цих слів. Навколо них спалахнули магічні кола блакит­ного вогню. Він ухопився за свого нового ментора і приєднався до нього, відчайдушно повторюючи мантру, немов від неї залежало його життя. До речі, так воно і було.

Холлі перейшла до другого завдання. Якимсь ди­вом вона мала притягти Аббота до їхньої маленької групи і переконати приєднатися до магічного кола. Судячи з того, як він розмахував своїм імпровізова­ним мечем, добровільно він би не погодився.

Атака демонів майже припинилася. Час від часу з яскравим спалахом щось зникало в іншому вимірі. Але Аббот і члени ради виявилися дуже впертими. Вони бігли вперед і навіть не зупинялися, коли зни­кав хтось із них.

Холлі стріляла і розмірковувала, як варто вести переговори з ватажком. Вона пройшла спеціальну підготовку в цій галузі та, спираючись на свої спо­стереження і те, що їй розказав Номер Один, підо­зрювала, що в Аббота набутий ситуаційний нарцисизм. Він був закоханий у себе без тями, уважав себе найважливішим у громаді. Такі особи часто вибира­ють смерть, ніж пониження рангу. На думку Аббота, Холлі намагалася дискредитувати його як ватажка, і тому потрібно було негайно її позбутися.

«Чудово, — подумала Холлі. — Байдуже, в якому ти вимірі, завжди знайдеться якийсь самозакоханий самець, що спробує завоювати світ».

Демони наближалися розірваним фронтом. Аббот ішов на чолі, розмахуючи імпровізованим мечем, підганяючи замесмеризованих вояк уперед. Червоне небо над ним розпалося на окремі пасма. Світ, яким його знав Аббот, помирав, але він усе одно не здавав позицій. Смерть для нього була кращою за ганьбу.

— Зупини своїх воїнів, Абботе, — крикнула Хол­лі. — Ми можемо поговорити.

Аббот не відповів. Якщо не вважати за відповідь розмахування мечем.

Ланцюг демонів розтягнувся іще ширше. Вони оточували її та намагалися уникнути подорожі в інші виміри. Аббот сковзав униз, упираючись у попеловий панцир, розгойдуючись усім тілом, щоб не впас­ти. Його повністю присипало попелом, навіть роги посіріли. За ним клубочився пил.

«Тут я нічого не можу зробити, — подумала Хол­лі. — Цей хлопець навіть власної неньки слухати не буде. Якщо він узагалі знає її».

Виходу не було. Доведеться стрільнути в нього і вирубати на пару годин. Доведеться Квану мати справу з непритомним Абботом.

— Вибач, — сказала вона і змінила настройки.

Прицілилася Холлі дуже точно. Промінь, що ви­рвався зараз із «Нейтрино», був небезпечно черво­ним і мав збити Аббота з ніг.

«Спробую отримати задоволення від цього видо­вища», — вирішила Холлі.

Але вона його так і не отримала, бо саме цієї миті час пішов у зворотному напрямку на рахунок два. Промінь зник у минулому, і Холлі здалося, що атоми в її тілі знов перемішали. Вона побачила свій фантом у минулому за кілька метрів праворуч від себе. Фан­томні зображення демонів бігли за справжніми де­монами, немов переслідували їх. Це тривало лише мить, і минуле знову зникло.

Аббот наближався. Тепер він був небезпечно близько. Здається, був час іще на один постріл. І якщо пощастить, демонічна Рада позбудеться своєї рішу­чості, втративши ватажка.

Вона прицілилася, і світ навколо неї розлетівся, не­мов розбите дзеркало. Земля хвилею піднялася перед нею і дематеріалізувалася, лишивши по собі рій ме­рехтливих іскор. Поміж них Холлі розгледіла альтер­нативний вимір. Там було сонячно і просторо. І було багато велетенських істот з багатьма щупальцями.