Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 45)

Батлер допоміг Артемісові.

— Ну от, Артемісе. З мене досить. Коли ми повер­немося додому, я звільняюся. Я старіший, ніж на ви­гляд, і почуваюся старішим, ніж є насправді. Більше ніяких пригод. Обіцяєте?

Артеміс вимушено посміхнувся.

— Я просто перелітаю до іншого будинку. Якщо не зможу відразу сам знешкодити бомбу, то Холлі віднесе її до моря і спробує знайти для вибуху без­печне місце.

Обидва розуміли, що Артеміс бреше. Якщо він не зможе знешкодити бомбу, шукати безпечне місце вони не матимуть часу.

— Ось. — Батлер передав хлопцеві плаский шкі­ряний гаманець. — Мої інструменти. Принаймні хоч щось спробуєте зробити.

— Дякую, друже.

Холлі завантажили сповна. Номер Один і Кван чіплялися за її талію. Артеміс висів на шиї.

— Гаразд. Усі готові?

— Якби ж моя магія повернулася! — пробурчав Кван. — Я б знову перетворився на статую.

— Наляканий, — сказав Номер Один. — Затрем­тів. Сполошився. Виявив легкодухість.

— Розмовні фрази, — похвалив Артеміс. — Дуже добре.

Батлер закрив валізку.

— Сусідній будинок. Далі вам не потрібно. Зні­міть цю панель і переходьте безпосередньо до вибу­хівки. Виривайте детонатор, якщо потрібно.

— Зрозуміло.

— Гаразд. Не прощаюся. Хай вам щастить. Поба­чимося, коли все скінчиться.

— Тобто через тридцять хвилин.

До цієї миті Мінерва з винуватим виглядом три­малася осторонь. Тут вона зробила крок уперед.

— Вибач, Артемісе. Я не мала підходити до Конга.

Батлер відсунув її вбік.

— Не мала. Але зараз не час вибачатися. Стань біля дверей і зроби невинний вигляд.

— Але ж я...

— Невинний! Негайно!

Мінерва послухалася, зрозумівши, що сперечати­ся не варто.

— Усе, Холлі, — сказав Артеміс. — Піднімай.

— Перевірка, — активувала Холлі пристрій за спиною.

Крила трохи напружилися від додаткового ван­тажу, і щось у вібрації Холлі не сподобалося. Але поступово костюм допоміг розподілити вагу, і всі четверо піднялися над підлогою.

— Усе гаразд, — відрапортувала вона. — Гадаю, ми впораємося.

Батлер підштовхнув групу до вікна. Справа була такою ризикованою, що він повірити не міг, що по­годився на це. Але щось міняти не було часу. Вони або впораються, або загинуть.

Він потягнувся, щосили смикнув ручку вікна і двометрова шибка відчинилася. В приміщення уві­рвався сильний вітер, що буває лише на такій висоті, і засвистів по кімнаті. Всі немов оглухли від шален­ства стихії. Важко було бачити, не те що чути.

Холлі вилетіла назовні, і їх миттєво віднесло б, якби Батлер не затримав на секунду.

— Лети за вітром, — крикнув він Холлі і відпустив її. — Знижуйся поступово.

Холлі кивнула. Двигун крил на долю секунди зупинився, і вони впали на два метри.

Шлунок у Артеміса підскочив до горла.

— Батлере, — гукнув він, і голос у нього на вітру був тоненьким і зовсім дитячим.

— Так, Артемісе, що?

— Якщо щось скоїться, чекай на мене. Байдуже, в якому вигляді, але я повернуся. І приведу з собою всіх.

Батлер мало не стрибнув за ними.

— Що ви плануєте, Артемісе? Що задумали?

Хлопець відповів, але вітер підхопив його слова і поніс геть, лишивши охоронця стояти в розпачі біля відчиненого вікна.

Падали вони швидко. Трохи швидше, ніж хотіло­ся б Холлі.

«Крила не впораються, — зрозуміла вона. — Не при такому вітрі, і не з таким вантажем».

Вона постукала хлопця по голові.

— Артемісе!

— Знаю, — прокричав хлопець. — Занадто важкі.

Якщо вони зараз упадуть, бомба вибухне посере­дині Тайбею. Допустити цього не можна. Лишалося одне. Артеміс навіть не казав про такий варіант Бат­лерові, бо знав, що охоронець відмовиться, якими б логічними не були доводи.

Не встиг Артеміс впровадити свою теорію в жит­тя, Холліні крила затріщали, смикнулися і померли. Вони полетіли вниз, як мішок із залізним брухтом, головою вперед, небезпечно близько до стіни хма­рочосу.

Очі обпекло, немов вогнем, руки і ноги мало не ламав потік повітря, щоки тріпалися, немов у муль­тику, хоча нічого смішного в смертельному падінні з висоти кількасот метрів не було.

«Ні! — сказав Артеміс сталевій конструкції. — Я не дозволю, щоб усе так скінчилося».

Зібравшись на силі і посміхнувшись, — чому, ма­буть, він навчився у Батлера, Артеміс підняв руки і схопився за руку Номера Один. Те, що йому було потрібно, було саме там, майже біля обличчя, але до­тягтися до нього, здається, було неможливо.

«Неможливо чи ні, але я мушу дістати!»

Земля наближалася, в небо, немов списи, потяг­лися менші хмарочоси. Артеміс тягнувся і тягнувся.

Нарешті пальці намацали срібний браслет Номе­ра Один.

«Прощавай, світу, — подумав він. — Так чи інакше».

І він зірвав браслет, відкинув його геть. Тепер де­мони більше не були прив’язані до цього виміру. Якусь мить нічого не відбувалося, але тоді, саме тієї секунди, коли вони долетіли до перших нижчих хмарочосів, у небі відкрився рухливий пурпуровий трапецоїд і проковтнув їх, немов малюк цукерку.

Батлер відсахнувся від вікна, несила усвідомити те, що щойно побачив. Крила Холлі відмовили, це зрозуміло. Але що сталося далі? Що?

Раптом він усе зрозумів. Артеміс мав запасний план. Так завжди було. Він навіть до туалету не хо­див без запасного плану. Отже, вони не загинули. Дуже велика ймовірність. Вони просто перемістили­ся в вимір демонів. Батлер повторював це, доки сам не повірив.

Він помітив, що Мінерва плаче.

— Вони всі загинули, чи не так? Через мене.

Охоронець поклав руку їй на плече.

— Якби вони загинули, то через тебе. Але вони не загинули. У Артеміса все під контролем. А тепер витри сльози, потрібно вибиратися звідси, доню.

— Доню? — нахмурилася дівчина.

Батлер підморгнув, хоча жартувати зараз аж ніяк не хотілося.

— Так, доню.

Через кілька секунд двері вибили тайванські по­ліцейські, і кімнату заполонили люди в блакитно-сі­рій формі. На Батлера наставили дюжину пістолетів. Мало не кожне друге дуло тремтіло.