Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 44)

«Чому так? — подумав він. — Чому розумники за­вжди вважають, що вони непереможні?»

І Батлер прийняв рішення, наслідки якого ще кілька років не даватимуть йому спати вночі та му­нитимуть вдень. Як професійний охоронець він до­бре розумів марність розмірковування з приводу дій у минулому, але вночі він часто сидітиме біля вогню, сховавши обличчя в долонях, і знову і знову прокру­чуватиме події в голові, картаючи себе, що вчинив саме так. Що б він не зробив, результат був би все одно трагічним, але принаймні трагічним не для Ар­теміса.

Тож Батлер прийняв рішення. Він відступив кіль­ка кроків від дверей, щоб звільнити Мінерву з хват­ки Конга. Справа була простою, і діяв він майже під­свідомо. Немов ним керувала якась психотична енергія. Він наступив на зап’ясток викрадача, а тоді різко вдарив його поміж очей суглобом вказівного пальця. Очі Конга закотилися, а пальці розслабили­ся, як ноги у вмираючого павука.

Мінерва швидко відступила.

— Дуже необережно з мого боку. Вибачте, — про­белькотіла вона.

— Запізно вибачатися, — докірливо сказав Бат­лер. — А тепер, будь ласка, відійди під прикриття.

Увесь епізод зайняв лише чотири секунди, але за ці чотири секунди по той бік дверей багато чого ста­лося. Дон, який тримав бомбу і на якого не так дав­но ні за що ні про що наїхав бос, вирішив відво­ювати прихильність Конга, увірвавшись у галерею і захопивши велетня. Він ударив двері плечем саме тієї миті, коли Батлер від них відійшов, і, на його подив, потрапив до кімнати. За ним, розмахуючи різноманітною зброєю, кинулося ще четверо.

Холлі, що прикривала двері своїм «Нейтрино», занепокоїлася, і не без підстави. Занепокоїлася вона тієї миті, коли від купки людей покотилася граната і зупинилася прямо під її ногами. Уникнути вибуху їй було дуже легко, але в радіус вибуху потрапляли Артеміс і Номер Один.

«Думай швидко!»

Рішення було, але воно коштувало б обладнання. Вона сунула пістолет у кобуру, зірвала з голови шо­лом і кинула його на гранату, навалившись зверху усією своєю вагою. Раніше вона використовувала цей трюк зі змінним успіхом. Лишалося сподіватися, що він не стане звичним.

їй здалося, що вона пролежала так, розпластав­шись, як жаба на сонечку, цілу вічність, але минуло не більше кількох секунд. Краєм ока вона помітила, як чоловік зі срібною валізою дав ляпаса тому, хто кинув гранату. Можливо, смертельна зброя супере­чила наказам.

Граната вибухнула, Холлі злетіла в повітря. Шо­лом узяв на себе значну частину удару і шрапнель, але решти вистачило, щоб роздробити обидві гоміл­кові кості Холлі і зламати одну стегнову. За мить вона важко впала на спину Артемісу, як мішок із ка­мінням.

— Ой, — сказала вона і знепритомніла.

Артеміс і Номер Один намагалися оживити Квана.

— Він живий, — сказав хлопець, перевіряючи пульс цілителя. — Серцебиття стабільне. Але краще йому скоріше отямитися. Підтримуй з ним контакт, а то він зникне.

Номер Один підняв голову демона.

— Він назвав мене цілителем, — сказав він зі сльо­зами в голосі. — Я не один.

— Пізніше у тебе буде скільки завгодно часу для балачок, — кинув Артеміс. — Нам потрібно вибира­тися звідси.

Люди Конга уже були в галереї, і почалася стріля­нина. Артеміс був упевнений, що Батлер з Холлі по­дбають про цих бандитів, але його впевненість не­мов вітром здуло, коли раптом пролунав вибух, і йому на спину впала Холлі. Її тіло миттєво оповив кокон блакитного світла. В ньому, немов падаючі зірки, замерехтіли іскорки, полетівши туди, де по­шкодження були найсерйознішими.

Артеміс виповз із-під Холлі, обережно поклав її на підлогу поряд із Кваном.

Люди Конга схопилися з Батлером і, мабуть, дуже пожалкували, що обрали таку лінію. Він розкидав їх, як м’яч для боулінгу розкидає кеглі.

Втім, одному довелося прорватися. То був висо­кий чоловік з татуйованою шиєю і алюмінієвою ва­лізою. Артеміс здогадався, що в тій валізі аж ніяк не азіатські спеції, і зрозумів, що доведеться діяти йому самому. Доки він розмірковував, що саме може зробити, чоловік його відшпурнув і кинувся до Хол­лі. Коли Артеміс підвівся на ноги, його подруга си­діла, хитаючись, а до її зап’ястка було пристебнуто валізку.

Чоловік, що причепив валізку, повернувся до бій­ки і протримався ще кілька секунд, доки Батлер його не вирубав.

Артеміс опустився на коліна поруч із Холлі.

— З тобою все гаразд?

Ельфійка посміхнулася, але це далося їй нелегко.

— Майже, дякувати магії. У мене більше ані кра­плини її не лишилося. Тож я б порадила всім лиша­тися здоровими, доки я не проведу ритуал. — Вона потрусила рукою, дзенькнув ціпок. — Що у валізі?

Обличчя Артеміса було блідішим, ніж звичайно.

— Гадаю, нічого приємного, — він клацнув замоч­ками і підняв кришку. — І я не помиляюся. Бомба. Велика і складна. Їм якось удалося пронести її повз охорону. Вважаю, вони пройшли там, де ще триває будівництво.

Холлі поморгала очима, потрусила рукою, щоб біль повернув її до реальності.

— Так. Бомба. Таймер бачиш?

— Вісім хвилин. Відлік пішов.

— Можеш знешкодити?

Артеміс стиснув губи.

— Можливо. Потрібно відкрити оболонку і діста­тися до механізму, щоб знати напевне. Там може бути безпосередньо детонатор або ж кілька пасток.

Кван ледве підвівся на лікті, відкашлюючи пил і мокротиння.

— Що? Мені повернули плоть і кістки після деся­ти тисяч років, а ви кажете, що невдовзі бомба розі­рве мене на мільйон шматків?

— Це Кван, — пояснив Номер Один, — Він наймогутніший цілитель у магічному колі.

— Тепер уже єдиний, — сказав Кван. — Урятувати інших я не зміг. Нас лишилося двоє, хлопче.

— Чи не можете ви перетворити бомбу на ка­мінь? — запропонувала Холлі.

— Мені потрібно ще кілька хвилин, щоб віднови­ти магію. Та й дотик горгулій спрацьовує лише для органічних матеріалів. Рослини і тварини. А в бомбі повно складників, створених руками людини.

Артеміс здивовано звів брови.

— Ви знаєте про бомби?

— Я скам’янів, а не помер. Міг бачити, що від­бувається навколо. Можу розказати безліч історій. Ти не повіриш, куди туристи можуть приліпити жуйку.

Батлер підтягнув непритомні тіла до аварійного виходу.

— Маємо вибиратися звідси! — гукнув він. — По­ліція вже у вестибюлі.

Артеміс підвівся, відступив на кілька кроків і за­плющив очі.

— Артемісе, зараз не час утрачати дух. — Незадо­волено сказала Мінерва, виповзаючи з-поза вітри­ни. — Нам потрібен план.

— Тихо, дівчино, — зупинив її Батлер. — Він роз­мірковує.

Секунд із двадцять хлопець думав. І те, що він придумав, було дуже далеко від ідеалу.

— Так. Холлі, ти маєш винести нас звідси на кри­лах.

Холлі швидко підрахувала.

— Доведеться зробити дві ходки. А може і три.

— Немає часу. Бомба вибухне раніше. В будинку повно людей. Я мушу вибратися звідси з бомбою, якщо є хоч якийсь шанс, що можна її знешкодити. Ельфи і демони теж мають зникнути, бо не можна дозволити, щоб вони потрапили до рук поліції. Тоді втратимо Гібрас.

— Я не можу цього дозволити, — заперечив Бат­лер. — Це мій обов’язок перед вашими батьками.

Але переконати хлопця було неможливо.

— Відтепер у тебе новий обов’язок, — сказав він. — Приглядати за Мінервою. Бережи її, доки ми не зустрінемось.

— Нехай Холлі пролетить над морем і скине бом­бу там, — не відступав Батлер. — 3 іншим розберемо­ся згодом.

— Буде запізно. Якщо ельфи звідси не зникнуть, увесь світ зверне увагу на Тайбей. До того ж, у прибе­режних водах повно риболовних човнів. Це єдиний варіант. Я не дозволю, щоб люди чи ельфи загинули, хоча я міг запобігти трагедії.

Та Батлер не здавався.

— Послухайте себе! Ви говорите, як... як гарний хлопчик! Це ж не у вашому стилі.

У Артеміса не було часу на емоції.

— Друже, як казав X. П. Вудман, «Час цокає, і нам уже час». Холлі, прив’язуй нас до свого паска. Усіх, крім Батлера і Мінерви.

Холлі розгублено кивнула. Вона звільнила кріп­лення на паску. От якби у неї був місячний пасок Фоулі! Той генерував низько гравітаційне поле нав­коло всього, що до нього чіпляли.

— Пропускай під руками, — наказала вона Номе­рові Один. — А тоді знову застебни на паску.