Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 43)

З іншого боку дверей Конг зі своїми людьми дивилися на дим із замка.

— От дідько! — вилаявся Конг. — Він зіпсував замок. Доведеться стріляти. Часу на роздуми немає. Доне, валізка у тебе?

Дон простягнув валізу.

— Ось вона!

— Добре. Якщо якимось дивом там буде демон, чіпляйте валізу йому на руку. Не хочу знову його втратити.

— Зробимо. У нас є гранати, босе. Можемо піді­рвати двері.

— Ні, — гримнув Конг. — Мені потрібна Мінерва, і я не хочу їй зашкодити. На порох будь-кого, хто за­вдасть їй шкоди!

Усі зрозуміли. В цих словах не було нічого склад­ного.

Артеміс трохи занепокоївся. Він сподівався, що Конг негайно залишить будівлю, але вбивця, схоже, помітив рекламу виставки в ліфті і дійшов того ж висновку, що і сам хлопець.

— Ну? — поквапив він Номер Один, який кволо розтирав руки статуї.

— Нічого. Але я намагаюся.

Артеміс поплескав його по плечу.

— Намагайся старанніше. Мені б дуже не хоті­лося вплутуватися в перестрілку в такому високому будинку. В найкращому разі нас кинуть до тайван­ської в’язниці.

«Гаразд, — подумав Номер Один. — Сконцентруй­ся. Увійди в камінь».

Він міцно обхопив палець цілителя і спробував щось відчути. З того, що він знав про цілителів, мож­на було припустити, що це Кван, найстарший маг. Чоло кам’яної фігури було перехоплене простою стрічкою зі спіральним візерунком — символом ва­тажка.

«Як це, мабуть, жахливо, — подумав Номер Один. — Бачити, як твоя домівка дематеріалізувала­ся, а ти залишився. Знати, що це все твоя провина».

«То була не моя провина! — пролунав у голові Номер Один голос. — То все через дурня Н’зала. Тож ти витягнеш мене звідси чи ні?»

Номер Один мало не знепритомнів. Дихання пе­рехопило, а серце підскочило до самого горла.

«Нуж-бо, юний цілителю! Звільни мене! Я так довго чекав!»

Голос йшов ізсередини скульптури. Це Кван.

«Звісно, Кван. Ти ж тримаєш мою руку. Хто ж іще це може бути? Ти ж не дурник? Ото б мені пощасти­ло! Чекати десять тисяч років і дочекатися дурника!»

— Я не дурник! — образився Номер Один.

— Звісно, ні, — заспокоїв його Артеміс. — Просто роби, що можеш. Попрошу Батлера утримувати Кон­га якомога довше.

Номер Один прикусив губу і кивнув. От недотепо, він сказав це вголос! А ситуація і без того досить не­зручна.

Він вирішив вдатися до сили думки. Голос Квана лунав у нього в голові, тож, може, і в нього так ви­йде?

«Звісно, вийде! — сказав Кван. — І що це за нісе­нітниці про приготовану їжу? Просто звільни мене з цієї в’язниці».

Номер Один поморщився, намагаючись не дума­ти про бенкет.

«Я не знаю, як тебе звільнити, — подумав він. — Не знаю, чи я взагалі можу».

«Ще й як можеш, — відповів Кван. — У тебе виста­чить магії, щоб і троля навчити грати на музичному інструменті. Вивільни її».

«Як? Я і гадки не маю».

Кван трохи помовчав, а тоді трохи покопався у спогадах Номера Один.

«Ага, зрозумів. Ти новачок. Зовсім без освіти. Саме вчасно. Без належного навчання ти б половину Гібраса зніс. Добре, я тебе трохи підштовхну в по­трібному напрямку. В такому стані я багато не зроб­лю, але, можливо, спрямую твою силу. Згодом буде легше. Коли ти вступаєш у контакт із цілителем, тобі передається частина його знань».

Номер Один міг би присягнутися, що кам’яні пальці ледь помітно стиснулися, але то міг бути лише витвір його уяви. А от раптове відчуття холоду, що розлилося по руці, було аж ніяк не уявним. Немов із нього висмоктували життя.

«Не хвилюйся, юний цілителю. Я просто розга­няю твою магію, щоб іскри забігали. Жахливе від­чуття, але воно не надовго».

І відчуття дійсно було жахливим. Номерові Один здалося, що саме так і почуваються, коли відмирає одна частина тіла за іншою. І тоді тіло намагається захистити себе, опираючись загарбнику. Магія, що доти спала в Номера Один, раптом вибухнула в моз­ку і дала відсіч чужинцю.

Номер Один немов отримав абсолютно новий спектр бачення. Досі він був сліпий, а тепер бачив крізь стіни. Звісно, мова йшла не про справжній зір, а про розуміння власних здібностей. Магія текла по ньому, як рідкий вогонь, виштовхуючи бруд крізь пори. Вона повалила парою з усіх отворів і змусила запалати руни на тілі.

«Молодець, — похвалив його Кван. — А тепер від­пусти її. Вижени мене».

І Номер Один зрозумів, що дійсно може це зроби­ти, — він здатен контролювати магічний потік. Він спрямував магію до Квана, через свої пальці — в його. Мертве відчуття змінилося вируванням сили. Він почав вібрувати, за ним — статуя, скидаючи з себе кам’яну луску, немов зміїну шкіру. Пальці ста­рого цілителя більше не були твердими, вони стали живими, теплими. Вони міцно трималися за руку Номера Один, утримуючи зв’язок.

«Ну от, хлопче. У тебе виходить».

«Виходить, — подумав Номер Один з недові­рою. — Дійсно виходить».

Артеміс і Холлі здивовано спостерігали, як по тілу Квана розходиться магія, як із тріскотом та оранже­вими спалахами відпадає з його кінцівок каміння. Ожили Кванова долоня, рука, торс. Відпало каміння з підборіддя і рота, дозволивши цілителю зробити перший за десять тисяч років вдих. Яскраво-блакитні очі примружилися від світла і заплющилися. А магія продовжувала розповсюджуватися. Від тіла відлеті­ли рештки каміння, та раптом процес зупинився. Коли іскри Номера Один досягли наступного в лан­цюгу цілителя, вони зашипіли і зникли.

— А інші? — запитав Номер Один. — їх теж по­трібно звільнити.

Кван закашлявся і відповів лише через кілька се­кунд.

— Померли, — сказав він і впав на груду каміння.

Конг розрядив у двері аварійного виходу уже тре­тій магазин автомата.

— Двері довго не протримаються, — сказав Бат­лер. — Вони можуть увірватися щосекунди.

— Іще трохи затримати їх зможеш? — попросив хлопець.

— Зроблю все, що зможу. Не хочеться лишати трупи, Артемісе. Гадаю, сюди вже прямує поліція.

— Може, спробуєш їх трохи налякати?

— Із задоволенням! — вишкірився охоронець.

Стрілянина припинилася, і двері трохи похитну­лися. Батлер хутко відчинив двері, втягнув Біллі Конга всередину і знову зачинив їх.

— Вітаю, Біллі, — притиснув він до стіни невисо­кого чоловіка.

Конг занадто розлютився, щоб злякатися. Він від­повів серією ударів, які для звичайної людини ви­явилися б смертельними. Проте від Батлера кулаки відскакували, як м’ячики. Але боляче охоронцеві все одно було. А от у Конга руки аж пекли в тих місцях, якими він ударив Батлера. Охоронець у відповідь на біль лише стиснув губи.

— Холлі? — сказав він.

— Кидай! — сказала вона, націливши «Нейтрино» в повітря над Конгом.

Батлер підкинув Біллі Конга вгору, і Холлі впійма­ла його променем свого бластера. Вбивця гепнувся на підлогу і лишився лежати, здригаючись від судом.

— Голова змії вибула з гри, — прокоментував Ар­теміс. — Будемо сподіватися, що і решта піде слідом.

Мінерва вирішила скористатися станом Біллі Конга, щоб трохи відігратися. Вона наступила на розпростертого викрадача ніжкою-.

— Ви, містере Конг, просто слимак, — сказала вона і штовхнула його ногою.

— Юна пані, — зауважив Батлер, — відійдіть. Може, він уже отямився.

— Якщо з голови мого батька хоч волосинка впа­ла, — продовжила Мінерва, — я особисто простежу, щоб ви отримали максимальний термін у в’язниці.

Конг трохи розплющив очі.

— Так з персоналом не розмовляють, — прохри­пів він, і його сталеві пальці зімкнулися навколо її щиколотки.

Мінерва зрозуміла, що вона припустилася вели­кої помилки, і вирішила, що найкращим виходом буде закричати якомога голосніше. Так вона і зро­била.

Батлер завагався. Його обов’язок — захищати Ар­теміса, а не Мінерву, але кілька років роботи з Арте-місом і Холлі вимагали від нього ролі захисника для всіх. Коли будь-хто втрапляв у халепу, він допомагав звідти виплутуватися. А ця дурна дівчинка точно в небезпеці. У смертельній небезпеці.