Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 30)

Фоулі працював і машинально наспівував похо­ронну пісеньку «Лукомор’я»:

В лотерею не вгадаю, я тебе згадаю,

В ямі нічку скоротаю, я тебе згадаю.

Цуценя побачить зграю і гайне до небокраю, Я тебе згадаю.

На поверхні планети Артеміс почув пісню у сво­єму крихітному телефоні і поморщився.

— Будь ласка, Фоулі, — жалібно попросив він. — Я намагаюся вести переговори по іншій лінії.

Фоулі здивовано присвиснув. Про Артеміса він геть забув.

— Деякі люди не можуть відкрити своє серце для «Лукомор’я», — сказав він і вимкнув мікрофон.

Біллі Конг вирішив, що має сказати кілька слів новому полоненому. Жінці. Якщо вона дійсно була жінкою. Звідки йому знати, що це за створіння? Схо­жа на дівчину, але, може, демонічні дівчата дуже від­різняються від людських. Отже, Біллі Конг вирішив запитати це, що воно таке. Якщо істота не схоче від­повідати, він не проти. Існує багато способів зму­сити говорити. І ввічливо попрохати — лише один із них. Іще один — дати цукерку. Але Біллі Конг на­давав перевагу тортурам.

На початку вісімдесятих, коли Біллі Конг був про­сто Джоною Лі, він жив у курортному каліфорній­ському місті Малібу з мамою Енні і старшим братом Еріком.

Енні працювала на двох роботах, щоб хлопці мо­гли носити кросівки, тож вечорами Джона лишався з Еріком. Усе було добре. Ерікові було шістнадцять, він був уже досить дорослим, щоб наглядати за мо­лодшим братом. Але як і в більшості шістнадцяти­річних підлітків, думки у нього були зайняті іншим. Власне, догляд за братом серйозно заважав його сус­пільному життю.

Проблема, на думку Еріка, полягала в тому, що Джона був дуже активною дитиною. Щойно Ерік ішов на зустріч із друзями, Джона, попри накази брата, розчинявся в каліфорнійському вечері. А ве­чірні вулиці — не місце для восьмирічної дитини. Тож Ерікові потрібно було розробити стратегію, як утримати Джону вдома і звільнити собі руки.

Одного вечора, повернувшись додому після свар­ки з іншим хлопцем своєї дівчини і його братами, він придумав ідеальний план.

Того дня Джона не побіг на вулицю, а лишився вдома перед телевізором, де по кабельному показува­ли фільм жахів. Ерік, який завжди відрізнявся імпуль­сивністю і безрозсудством, почав залицятися до ді­вчини місцевого гангстера. Пішли чутки, і на нього почала полювати ціла банда. Вони його побили, але йому вдалося втекти. Того вечора він повернувся весь закривавлений і втомлений, але задоволений собою.

— Зачини двері, — наказав він братові, виводячи того із телевізійного ступору.

Джона підскочив, помітив, що у брата з носа і губи тече кров, і широко розплющив очі.

— Що з тобою сталося?

Ерік посміхнувся. Такою він уже був людиною — втомлений, побитий, але повний адреналіну.

— Мені дісталося... Там була ціла купа...

І тут він замовк, бо в голові сяйнула думка. Ма­буть, вигляд у нього дуже побитий. І цим можна якось скористатися, щоб утримати малого Джону вдома, доки мама на роботі.

— Не можу сказати, — заявив він, розмазуючи ру­кавом кров по обличчю. — Я присягнувся. Просто зачини двері на засув і запни штори.

Як правило, Джона не звертав уваги на братові промови, але сьогодні були кров і жахи по телевізо­ру, і з двору чулися кроки.

— Чорт, вони мене знайшли,-— вилаявся Ерік, ви­глядаючи з вікна.

Маленький Джона схопив брата за рукав.

— Хто тебе знайшов, Еріку? Ти маєш розповісти.

Ерік зробив вигляд, що розмірковує.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Я належу до... е-е... таємного товариства. Ми боремося з таємним ворогом.

— З якоюсь бандою?

— Ні, — відповів Ерік. — Ми воюємо з демонами.

— З демонами? — здивувався малюк, наполовину скептично, наполовину перелякано.

— Так. Вони по всій Каліфорнії. Вдень вони нор­мальні хлопці. Бухгалтери і баскетболісти тощо. Але вночі вони здирають свою шкіру і полюють на дітей. Яким іще не виповнилося десяти.

— Не виповнилося десяти? Це ж як я!

— Як ти. Саме на таких. Я застукав демонів, що гризли дівчат-близнюків. Тим, може, років по вісім було. Більшість я вбив, але ті, що лишилися, бігли за мною аж до самого дому. Маємо сидіти тихо, доки вони не підуть.

Джона кинувся до телефону.

— Потрібно зателефонувати мамі.

— Ні! — зупинив його Ерік. — Хочеш, щоб маму вбили? Ти цього хочеш?

Від такої думки Джона розплакався.

— Ні, мама не загине.

— Саме так, — заспокоїв його Ерік, — Облиш де­монів на мене та моїх хлопців. Коли тобі виповнить­ся п’ятнадцять, ми візьмемо тебе до себе, але доти нехай це лишається нашою таємницею. Ти лишайся вдома, а я виконуватиму свої обов’язки. Обіцяєш?

Джона кивнув, бо був занадто заплаканий, щоб сказати хоч слово.

1 брати зіщулилися на канапці, поки брати хлопця Ерікової дівчини стукали у вікна і викликали його на двір.

«Жорстокий жарт, — подумав Ерік. — Але, може, вистачить на кілька місяців. Принаймні, хлопча три­матиметься подалі від неприємностей, доки все не заспокоїться».

Вигадка спрацювала добре. Джона кілька тижнів і носа на вулицю не показував після заходу сонця. Він сидів на канапці, підтягнувши коліна до під­боріддя, і чекав, доки не повернеться Ерік з новими історіями про демонів. Щовечора він боявся, що брат не прийде додому, що його вб’ють демони.

І якось його страхи справдилися. Копи повідоми­ли, що Еріка вбила відома банда братів, які вже дав­но на нього полювали. Казали щось про дівчину. Але Джона був переконаний в іншому. Він знав, що це справа рук демонів. Вони здерли свої обличчя і вби­ли його брата.

Отже, Джона Лі, тепер відомий як Біллі Конг, ішов на зустріч із Холлі із вантажем дитячих спога­дів. Щоб зберегти здоровий глузд, він урешті-решт переконав себе, що ніяких демонів немає, і що брат йому збрехав. Ця зрада тривожила його кілька років, змушувала уникати довгострокових стосунків, через неї йому було легше кривдити інших. А тепер ця бо­жевільна Мінерва платить йому за те, щоб він полю­вав на справжніх демонів, бо, як виявилося, вони іс­нують. Він бачив їх на власні очі.

На цьому етапі Біллі Конг не міг відрізнити фак­ти від вигадки. Частина його вірила, що він потра­пив у страшну аварію, і все це лише коматозні галю­цинації. Але одне Біллі знав точно: коли існує хоч маленький шанс, що саме ці демони вбили Еріка, вони за це заплатять.

Роль жертви не дуже сподобалася Холлі. Цього вистачило ще в Академії. Щоразу, коли в програмі були рольові ігри, Холлі, як єдину дівчину в групі, обирали заручницею, або ельфійкою, що повертала­ся додому сама пізно ввечері, або працівницею бан­ку, що має справу з грабіжником. Вона наполягала, що це лише стереотипи, але інструктор відповідав, що стереотипи є стереотипами не без підстави, тож нехай вона краще надягає біляву перуку. Тож коли Артеміс запропонував Холлі, щоб вона дозволила себе захопити, її довелося вмовляти. Зараз вона сиді­ла прив’язана до дерев’яного стільця в темній воло­гій кімнаті в підвалі й чекала, доки її прийде катува­ти якась людина. Коли наступного разу Артеміс запропонує комусь побути заручником, нехай сам грається. Це просто смішно. Вона капітан, їй уже за вісімдесят, водночас Артеміс лише чотирнадцяти­річний цивільний хлопчисько, але він віддає накази, а вона підкоряється.

«Це тому, що Артеміс — геніальний стратег», — підказала її розсудлива частина.

«Ой, замовкни!» — відповіла роздратована час­тина.

І тут до кімнати увійшов Біллі Конг, і Холлі роз­дратувалася ще більше. Він ступав по підлозі, як блі­дий привид із намащеним волоссям, і кілька разів мовчки обійшов навколо Холлі, перед тим як з нею заговорити.

— Скажи мені одну річ, демоне. Чи зможеш ти здерти своє обличчя?

Холлі глянула йому просто в очі.

— Чим? Зубами? Руки ж у мене зв’язані, покидьку.

— Ти, може, знаєш, що я не маю тебе вбивати, — сказав Біллі, почухавши голову. — Але я часто роблю те, чого робити не маю.

Холлі вирішила трошки його викрити.

— Знаю, Біллі. Чи, краще сказати, Джона? Ти на­робив чимало поганого за довгі роки.

Конг відсахнувся.

— Ти мене знаєш?

— Ми знаємо про тебе все, Біллі. Спостерігаємо за тобою вже кілька років.

Звісно, це було не зовсім так. Про Конга Холлі знала не більше того, що їй повідомив Фоулі. Може, якби вона знала про історію з «демонами», вона б із цим чоловіком не гралася.

Для Біллі Конга ця проста фраза стала підтвер­дженням усього того, що йому розповідав Ерік. Це­глинки його переконань посипалися і розбилися на маленькі уламки.

Тож, усе було правдою. Ерік не збрехав. Землею блукають демони, від яких брат намагався його вря­тувати і заплатив за це своїм життям.

— Пам’ятаєш мого брата? — запитав він тремтя­чим голосом.

Холлі вирішила, що він її перевіряє. Фоулі щось казав про брата.

— Так. Пам’ятаю. Дерек, правильно?