Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 29)

— Удалося, — сказав Номер Один. — Закляття часу перенесло його в самий початок. Він нічого не розказав про це місце. Просто з’явився якось із книжкою та арбалетом і оголосив себе нашим рятів­ником. А все це виявилося брехнею.

— Ну, — зітхнула Мінерва зі щирим співчуттям, — я навіть уявлення не маю, як можна врятувати ваш рід. Може, твоя маленька подружка в сусідній кімна­ті допоможе, коли отямиться.

— Яка ще маленька подружка? — здивувався Но­мер Один.

— Та, що приспала Бобо, мого брата. Ми захопи­ли її, коли вона намагалася тебе врятувати, — пояс­нила Мінерва. — Чи, скоріше, намагалася врятувати порожню сумку для гольфу. Вона схожа на магічну істоту. Може, вона допоможе.

«Кому б це потрібно було рятувати сумку для гольфу?» — подумав Номер Один.

Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явився Хуан Сото.

— Мінерво?

— Не зараз, — відрізала дівчина і помахала рукою, щоб він ішов.

— Тобі телефонують.

— Не можу відповісти. Запиши номер.

Але охоронець не відступав. Він зробив крок до кімнати, прикривши слухавку рукою.

— Гадаю, із цією людиною ви захочете поговори­ти. Він назвався Артемісом Фаулом.

Мінерва переключила увагу на Сото.

— Говоритиму, — сказала вона і взяла слухавку.

ЛЕПреконівський шолом — річ дивовижна. А от шолом Восьмої Секції — це справжнє диво сучасної науки. Порівняти їх — це все одно що порівняти кремінну рушницю зі снайперською гвинтівкою з лазерним прицілом.

Фоулі скористався перевагами майже необмеже­ного бюджету, щоб утілити в життя свої хайтеківські фантазії і начинив шолом усілякими штучками для діагностики, спостереження, захисту і всім, чим тіль­ки можна.

Кентавр неймовірно пишався своїм створінням. Але якби довелося хвастатися якоюсь однією функ­цією шолома, Фоулі обрав би амортизаційні мішки.

Самі амортизаційні мішки не були новим вина­ходом. Навіть у шоломах цивільних були спеціальні гелеві пакети між внутрішньою і зовнішньою обо­лонкою, які виступали додатковим буфером у разі зіткнення. Але Фоулі замінив тверду зовнішню обо­лонку на більш пружний полімер, а замість електрочутливого гелю взяв електрочутливі ізоляційні буси­ни. Бусини можна було контролювати електронними імпульсами, і вони могли збільшуватися, зменшува­тися, перекочуватися і перегруповуватися, забезпе­чуючи шолому просту, але дуже ефективну систему захисту.

«Це маленьке диво не літає, але може підстрибну­ти, якщо захочеш, — сказав Фоулі, коли виписував шолом Холлі. — Літаючі шоломи тільки у команди­рів. Але я б і їм не рекомендував їх: поле двигуна таке, що кучеряве волосся випрямляє. Не кажу, що воно у тебе кучеряве. Та ти й так гарна».

Доки Мінерва допитувала Номера Один, Фоулі клацав пальцями по пульту дистанційного керуван­ня шоломом Холлі. Цієї миті шолом лежав закритим у дротяній шафі в кімнаті охоронців.

Фоулі подобалося наспівувати під час роботи. За­раз у голові у нього крутилася класика «Лукомор’я» «Якщо схоже на гнома і смердить, як гном, то, може, то гном і є (або сміттяр у гномових штанях)». Від­носно коротка назва для цієї групи, яка виконувала ельфійський еквівалент людського кантрі.

Засвербить мені у носі, я тебе згадаю.

Проштрикну я ноги босі, я тебе згадаю.

Напече мені плішину сонце крізь віконце, Я тебе згадаю.

Мікрофон Фоулі передбачливо вимкнув, тож Ар­теміс почути співи не мав. Кентавр навіть скористав­ся старою антеною, сподіваючись, що в Поліцей­ській Плазі сигнал ніхто не перехопить. Небесне місто було ізольоване, і це означало, що не може бути ніякої комунікації з поверхнею Землі. Фоулі свідомо порушив накази командира Арка Сула і отримував від цього неабияке задоволення.

Кентавр начепив пару лабораторних окулярів, крізь які бачив усе, що було перед шоломом. І не тільки це. Окуляри надавали можливість отримати зображення з усіх камер шолома і побачити те, що було позаду і з боків. Фоулі уже отримав контроль над системою безпеки шато; тепер йому хотілося трохи покопирсатися у файлах комп’ютера — а цьо­го із штаб-квартири Восьмої Секції він зробити не міг, ураховуючи, що ЛЕП відстежувала будь-які сиг­нали, що виходили з міста.

Шолом, звісно, був обладнаний бездротовими омнісенсорами, але чим ближче він дістанеться до реального жорсткого диску, тим швидше закінчить роботу.

Фоулі набрав на клавіатурі комбінацію цифр. Якби хтось цієї миті на нього подивився, йому б зда­лося, що кентавр грає на невидимому піаніно, але насправді окуляри сприймали кожен жест як натис­кання на клавіші. Із потаємного відділення над пра­вим вухом Холліного шолома вискочив маленький лазерний олівець.

Фоулі націлив його на замок дротяної шафи.

— Тривалість — одна секунда. Вогонь!

Нічого не трапилося, тож Фоулі вилаявся, уві­мкнув мікрофон і спробував іще раз.

— Тривалість — одна секунда. Вогонь!

Цього разу з кінчика олівця з’явився червоний промінь, і замок перетворився на металеву калюжу.

«Вмикання обладнання завжди допомагає», — по­думав Фоулі, задоволений, що ніхто не бачив його помилки, особливо Артеміс Фаул.

Фоулі прицілився в дальню частину кабінету і зробив іще три спалахи.

— Розрахувати стрибок, — наказав він шолому, і майже відразу на екрані з’явилася рухома стрілка, що спочатку вказала на підлогу, а тоді піднялася до рівня комп’ютерного столу.

— Виконати стрибок, — наказав Фоулі та посміх­нувся, спостерігаючи, як ожило його створіння.

Шолом ударився об підлогу і, немов баскетболь­ний м’ячик, застрибав по кімнаті прямо до комп’ю­терного столу.

— Ідеально! Геніально! — похвалив сам себе Фоу­лі. Іноді від своїх досягнень аж сльози на очі навер­талися.

«Якби ж це бачила Кабаліна. — подумав він. І від­разу ж: — Ого, а я серйозно запав на цю дівчину!»

Кабаліна — кентавриха, яку він зустрів у галереї в центрі міста. Вдень вона готувала інформацію для телебачення, а вночі перетворювалася на скульп­тора. Дуже розумна дівчина, і про Фоулі все знала. Виявилося, що Кабаліна — великий фанат ковдри настрою, мультисенсорного масажного і гомеопа­тичного одягу, який Фоулі розробив спеціально для кентаврів. Тож вони півтори години про це говори­ли. Слово за словом, і тепер вони разом бігали ввече­рі. Коли не було надзвичайних ситуацій.

«Зараз саме цей випадок!» — нагадав сам собі кен­тавр і переключив увагу на роботу.

Тепер шолом лежав поряд із клавіатурою люд­ського комп’ютера, і омнісенсори були націлені пря­місінько на жорсткий диск.

Фоулі подивився на диск і тричі моргнув, вибира­ючи його на екрані.

— Завантажити всі файли з цього і всіх інших комп’ютерів у мережі, — наказав кентавр, і шолом негайно почав качати інформацію з «Мака».

Через кілька секунд анімована пляшечка на екра­ні окулярів наповнилася по самі вінця і відригнула. Завантаження закінчено. Тепер можна дізнатися, скільки відомо людям і звідки вони отримали інфор­мацію. Але лишалося питання підтримуючих фай­лів. Група могла записати інформацію на диски або навіть надіслати її електронною поштою чи зберіга­ти десь в Інтернеті.

Фоулі скористався віртуальною клавіатурою, щоб відкрити папку із системними файлами і запустив у комп’ютер вірус. Той зітре будь-яку інформацію в усіх комп’ютерах мережі, але раніше відстежить усі стежки в Інтернеті та знищить сайти, якими корис­тувалися ці люди. Фоулі і хотілося б бути більш делі­катним і стерти лише те, що стосувалося ельфів, але дозволити собі такої розкоші із цією таємничою гру­пою він не міг. Сам факт, що їм досі вдавалося не по­трапити під його нагляд, уже доводив, що ставитися до них треба поважно.

Вірус для людської системи дуже серйозний. Може знищити тисячі сайтів, включаючи Гугл і Яху, але вибору Фоулі не мав.

На екрані завантаження даних світилося черво­ними мерехтливими вогниками, що розтікалися по омнісенсорах. За п’ять хвилин жорсткий диск Пара­дізо не можна буде відновити. До того ж, вірус пере­кинеться до будь-якого пристрою зберігання інфор­мації, на якому сенсори знайдуть підпис мережі. Тож будь-яка інформація, що міститься на дисках або флешах, знищиться, щойно хтось спробує її прочи­тати. Сильна штука, і немає проти неї ніякого захис­ту, тож жоден противірусних не допоможе.

Із двох селевих колонок на столі пролунав голос Артеміса і перервав його роздуми.

— У кабінеті є настінний сейф. Саме там Мінерва тримає свої записи. Тобі потрібно спалити все, що є всередині.

— Настінний сейф, — повторив Фоулі. — Подиви­мось.

Кентавр просвітив кімнату рентгенівськими променями і знайшов сейф за рядом полиць. Був би час, він би залюбки подивився, що там усередині, але потрібно було встигнути на рандеву. Він спря­мував у черево сейфа концентрований лазерний промінь завтовшки з риболовну волосінь, і все, що там було, перетворилося на попіл. Лишалося сподіватися, що там лежали не тільки родинні кош­товності.

Нічого цікавого сканер більше не показав, тож Фоулі віддав наказ бусинам, і шолом Холлі зістриб­нув зі столу. На віртуальній клавіатурі кентавр обрав лазер і вирізав секцію в нижній частині дверей, доки шолом іще був у повітрі. Два хореографічних па — і шолом проскочив крізь отвір і вистрибнув у ко­ридор.

Фоулі задоволено посміхнувся.

— Навіть дерева не торкнувся, — сказав він.

Кентавр вивів на монітор план шато Парадізо. На плані були дві цяточки. Одна — шолом, інша — Хол­лі. Час їм уже возз’єднатися.