Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 28)

— І немає злого принца Карлоса?

— Вигадка.

Раптом Номер Один пригадав:

— Але ж Аббот повернувся з арбалетом, як у кни­зі. Ось і доказ.

У дискусію вступив Конг. Урешті-решт, це була його парафія.

— Арбалети? Давня історія, ропухо. Тепер ми ви­користовуємо такі штуки, — і він витяг із кобури чорний керамічний пістолет. — Ця крихітка плюється вогнем і смертю. Маємо ми і більшу зброю. Ми літаємо світом на металевих птахах і закидаємо на­ших ворогів яйцями, що вибухають.

Номер Один презирливо хмикнув.

— Ця маленька штука плюється вогнем і смертю? Літаєте на металевих птахах? Скажіть іще, що їсте свинець і пускаєте золоті бульбашки.

Конг не став відповідати на критичні зауваження рептилії. Одним швидким рухом він зняв зброю із запобіжника і тричі вистрілив у підголівник крісла, в якому сидів Номер Один. На обличчя бісеняти по­сипалися іскри і скіпки, а в зачиненому приміщенні звук пострілу пролунав, немов грім.

Мінерва розлютилася. Вона почала кричати ще до того, як її змогли почути.

— Ідіть звідси, Конге! Негайно!

І кричала вона, доки у всіх не перестало дзвеніти у вухах і її нарешті почули. Коли Мінерва зрозуміла, що Біллі Конг проігнорував її наказ, вона перейшла на тайську.

— Я казала батькові, щоб він вас не наймав. Ви ім­пульсивний і жорстокий чоловік. Ми проводимо науковий експеримент. Від мертвого демона ніякої користі не буде. Ви це розумієте, безвідповідальна ви людина? Мені потрібно поговорити з нашим гостем, тож ви маєте піти, тому що ви його явно лякаєте. Ідіть, або ми розірвемо контракт із вами.

Конг потер перенісся. Йому довелося зібрати все своє терпіння, аби негайно не поставити цю малу на місце. Але ризикувати всім лише тому, що він не зміг потерпіти ще кілька годин, було б дуже нерозумно. Зараз доведеться змиритися з тим, що відбувається.

Конг витяг із кишені штанів маленьке дзеркальце і поправив змащені гелем пасма волосся.

— Я піду, дівчинко. Але обережніше зі словами. Може статися так, що ти про них пошкодуєш.

Але Мінерва тільки рукою махнула.

— Хай там як, — сказала вона англійською.

Конг поклав дзеркальце в кишеню, підморгнув Номеру Один і вийшов. Номера Один таке підмор­гування аж ніяк не заспокоїло. У світі демонів під­моргують супротивнику в запеклій бійці, щоб той зрозумів, що ви хочете його вбити. У Номера Один створилося таке враження, що чоловік мав саме та­кий намір.

Мінерва зітхнула, помовчала кілька секунд, щоб зібрати докупи думки, і повернулася до розмови з полоненим.

— Почнемо від самого початку. Як тебе звуть?

Здається, запитання цілком безпечне.

— Справжнього імені я не маю, бо ще не пройшов деформацію. Раніше я через це дуже переймався, але тепер, здається, маю набагато більше приводів для переживань.

Мінерва зрозуміла, що питання потрібно поста­вити по-іншому.

— Як тебе називають люди?

— Тобто людські люди? Чи інші демони?

— Демони.

— А... ну, вони називають мене Номер Один.

— Номер Один?

— Саме так. Неабияке ім’я, але це все, що я маю. І втішаюся тим, що воно краще, ніж Номер Два.

— Зрозуміло. Ну, Номере Один, гадаю, ти хочеш дізнатися, що тут відбувається.

У Номера Один аж очі збільшилися.

— Так, будь ласка.

— Гаразд, — почала Мінерва, повернувшись об­личчям до полоненого. — Два роки тому тут матері­алізувався один із ваших. Вискочив собі посеред ночі на статуї д’Артаньяна у дворі. Йому пощастило, що його не вбили. Щоправда, одну руку йому проткнув меч д’Артаньяна. Кінчик меча відламався і лишився всередині.

— Меч був срібним? — запитав Номер Один.

— Так. Срібним. Звісно, пізніше ми зрозуміли, що срібло затримало його в нашому вимірі, інакше він би повернувся у свій простір і час. І демоном тим був Аббот. Батьки хотіли покликати жандармів, але я переконала їх занести бідолашну напівживу істоту в будинок. Папа має невеличку операційну, де опе­рує пацієнтів-параноїків. Він обробив Абботові опі­ки, але срібний уламок ми помітили лише через кіль ка тижнів, коли рана запалилася, і таткові довелося зробити рентген. За Абботом було дуже цікаво спо­стерігати. Спочатку, і це тривало багато днів, він упадав у лють, щойно до нього наближалася людина. Він намагався нас усіх вбити і присягався, що його армія прийде і зітре все людство з лиця землі. Він довго сперечався сам із собою. То було не просто розщеплення особистості. Складалося враження, що в одному тілі існують дві особи. Воїн і науковець. Воїн сердився і молотив руками і ногами, а науко­вець вкривав стіни розрахунками. Я зрозуміла, що відбувається щось дуже важливе. Щось революцій­не. Я відкрила новий вид, чи, скоріше, відкрила за­ново старий. А якщо Аббот приведе армію демонів, то я можу врятувати життя. Людям і демонам. Але ж я просто дитина, і мене б ніхто не послухав. Але якби я змогла зробити запис і представити його Нобелів­ському комітету в Стокгольмі, я би отримала премію в галузі фізики, і демонів визнали б видом, що вима­гає захисту. Я б отримала від цього неймовірне задо­волення, до того ж жодна дитина досі не отримувала Нобелівську премію, навіть великий Артеміс Фаул.

Було в її словах щось таке, що змусило Номера Один задуматися.

— А хіба ти іще не замала, щоб вивчати інші види? Ти ж іще зовсім дівчинка. Тобі б мала сподобатися пропозиція щодо поні, яку зробив магічний голос із коробки.

Мінерва уже мала справу з такими переконан­нями.

— Часи змінюються, демоне, — відрізала вона. — Діти зараз набагато розумніші, ніж були раніше. Ми пишемо книжки, вивчаємо комп’ютери, вщент роз­биваємо усілякі наукові міфи. Чи відомо тобі, що більшість науковців навіть не визнає існування ма­гії? Варто додати магію до рівняння енергії, і майже в усіх законах фізики можна знайти серйозну по­милку.

— Зрозуміло, — непевно сказав Номер Один.

— Я саме того віку, який потрібен для цього про­екту, — додала Мінерва. — Досить молода, щоб віри­ти в магію, і досить доросла, щоб розуміти, як вона працює. Коли я представлю тебе в Стокгольмі, і ми висунемо припущення про подорожі в часі і магію як природну енергію, настане історична мить. Світу доведеться поставитися до магії серйозно і приготу­ватися до вторгнення!

— Не буде ніякого вторгнення! — запротестував Номер Один.

Мінерва посміхнулася, як посміхається вчителька початкової школи до малого брехуна.

— Мені все відомо. Коли взяла гору войовнича особистість Аббота, він розказав нам про битву біля Тайллта і про демонів, що збираються повернутися і влаштувати жахливу війну проти Людей Бруду, як ви нас називаєте. В тій битві було багато крові і від­рубаних кінцівок.

Номер Один кивнув. Цілком у дусі Аббота.

— Саме в це Аббот і вірить, але життя змінилося.

— Я йому пояснювала. Казала, що він дрейфує в часі і просторі десять тисяч років, і ми відтоді про­йшли чимало. Нас більше, ніж було, і ми більше не користуємося арбалетами.

— Ні? Ні?

— Ти ж бачив зброю пана Конга. Це лише малень­кий приклад того, яку зброю ми маємо. Навіть якби явилися всі демони разом, озброєні до зубів, ми б переловили усіх за десять хвилин.

— Саме це ви збираєтесь із нами зробити? Пере­ловити?

— Був такий план, — зізналася Мінерва. — Щойно Аббот зрозумів, що демони нас не переможуть, він змінив тактику. Він добровільно пояснив нам прин­ципи часового тунелю, натомість я дала йому по­читати книжку і роздивитися стару зброю. Через кілька днів читання він попросив називати його Аб­ботом, на честь генерала Леона Аббота в книзі. Я зрозуміла, що коли представлю Леона Аббота в Стокгольмі, легко отримаю кошти на міжнарод­ний проект. Коли з’явиться демон, ми заякоримо його сріблом і розташуємо в штучному демонському середовищі для досліджень. Я б вибрала зоопарк у центральному парку.

Номер Один пошукав у своєму лексиконі слово «зоопарк».

— А хіба зоопарки не для тварин?

Мінерва опустила очі.

— Так. Я змінила свою думку, особливо після зу­стрічі з тобою. Ти маєш цілком цивілізований вигляд і зовсім не схожий на того Аббота. Він був твариною. Коли він тут з’явився, ми вилікували його рани, ви­ходили, а він тільки і намагався нас з’їсти. У нас не було іншого вибору, як тримати його зачиненим.

— Тож ти не хочеш більше тримати нас у зоопарку?

— Власне, інших варіантів ми не маємо. Згідно з розрахунками, часовий тунель розкручується з обох боків, його стіни тоншають. Дуже скоро роз­рахункам не можна буде довіряти, неможливо буде передбачити, де і коли матеріалізується наступний демон. Боюся, Номере Один, вашому роду лишилося не так уже й багато часу. Зовсім скоро ви зникнете.

Номер Один був приголомшений. Стільки інфор­мації за один день, що і усвідомити важко. Чомусь йому пригадалася демониця з червоними плямами.

— А хіба не можна якось допомогти? Ми ж ро­зумні істоти, не звірі.

Мінерва підвелася і пройшлася по кімнаті, покру­чуючи пасмо волосся.

— Я думала про це. Без магії вдіяти нічого не можна, а Аббот сказав, що всі цілителі загинули під час переходу.

— Це правда, — кивнув Номер Один. Про те, що він і сам цілитель, він не сказав. Щось підказувало йому, що ця інформація дуже цінна, і не варто від­кривати її людині, яка прив’язала тебе до стільця. Він уже й так багато наговорив.

— Можливо, якби Аббот знав про закляття часу, він би не так поспішав повернутися на Гібрас, — про­співала Мінерва. — Тато сказав йому, що в руці у нього срібний уламок, і тієї ж ночі він витяг його пазурами і зник. У нас лишився запис. Я щодня ду­мала, чи вдалося йому повернутися додому.