Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 32)

Мінерва розуміюче посміхнулася.

— Артемісе Фаул, щоб ти там не говорив, але теле­фонуєш ти мені, бо твій план провалився. Твій демон у мене, і ти хочеш його повернути. Але якщо тобі ста­не легше, можеш продовжувати свою промову.

На пагорбі біля шато Парадізо Артеміс спохмур­нів. Ця дівчинка дуже нагадувала йому його самого вісімнадцять місяців тому, коли на першому місці були досягнення і визнання, а родина і друзі ішли після них. Чесність у такому випадку була найкра­щою.

— Міс Парадізо, — сказав він. — Мінерво. Послу­хай мене кілька секунд, і ти зрозумієш усю правду того, що я кажу.

— Чому це я маю тебе слухати? — гмикнула Мі­нерва. — Тому що нас поєднує телефон?

— Власне, можна сказати, що ми дійсно поєднані. Ми дуже схожі. Ми обоє будемо найрозумнішими, у якій би компанії не опинилися. Нас обох недооці­нюють. Обоє намагаємось досягти максимуму, яку б дисципліну не обрали. Нас обох переслідує презир­ство і самотність.

— Смішно, — фиркнула Мінерва, але протест був дуже слабким. — Я не самотня. Я маю свою роботу.

— Ти знаєш, про що я, Мінерво, — продовжив Артеміс. — І дозволь мені зауважити, байдуже, скіль­ки премій ти виграєш, скільки теорем ти доведеш, їх все одно не вистачить, щоб тебе любили.

— Ой, не витрачай на мене свої аматорські лекції з психології. Ти навіть і на три роки за мене не старший.

Артеміс образився.

— Навряд чи це аматорство. І щоб ти знала, вік дійсно впливає на розумові здібності. Я написав статтю на цю тему в «Психологію сьогодні» під псев­донімом доктор С. Тар Слабум.

Мінерва захихотіла.

— Зрозуміла. Старече слабоумство. Дуже дотепно. Артеміс і сам посміхнувся:

— Ти перша, хто це зрозумів.

— Я завжди розумію.

— Я теж.

— Тобі не здається, що це дуже втомлює?

— Неймовірно. Тобто, що не так з людьми? Усі кажуть, що я не маю почуття гумору, а коли я пропо­ную якийсь дуже вдалий жарт на тему психологічно­го стану, він лишається непоміченим. Люди мають корчитися від кольок.

— Саме так, — погодилася Мінерва. — Зі мною це увесь час трапляється.

— Знаю. Мені сподобався жарт у потягу про Мюррея Гел-Манна, що вкрав кварк. Дуже дотепний аналог.

Приємну розмову перервала крижана тиша.

— Як ти це почув? Як довго ти за мною шпигуєш?

Артеміс подумки ахнув. Він не хотів відкривати свої карти. Як правило, він не розмовляє про дріб­ниці, коли на кону життя. Але Мінерва йому подо­балася. Вона так на нього схожа.

— У коридорі стояла камера безпеки. Я дістав за­пис, збільшив і прочитав по твоїх губах.

— Гм-м, — не повірила Мінерва. — Не пригадую камери.

— Вона була. Червона пластикова кнопка. Об’єк­тив «риб’яче око». Вибач, що втрутився в твоє осо­бисте життя, але то були надзвичайні обставини.

Мінерва помовчала.

— Артемісе, нам можна багато про що говорити. Я так не розмовляла з хлопцем, відколи... власне, ніколи. Але я маю закінчити цей проект. Можеш зателефонувати мені через шість тижнів?

— Через шість тижнів буде вже запізно. Світ буде зовсім іншим. Може, зміниться на гірше.

— Артемісе, припини. Ти щойно почав мені подо­батися, а тепер ми повертаємося туди, звідки почали.

— Дай мені іще одну хвилину, — наполягав хло­пець. — Якщо я не зможу переконати тебе за хвилину, тоді я вимкнуся, а ти продовжиш своє дослідження.

— П’ятдесят дев’ять, — відповіла Мінерва. — П’ят­десят вісім...

Цікаво, чи всі дівчата такі емоційні? Холлі теж така. Щойно була тепла, а за мить — крижана.

— У тебе в полоні дві істоти. Обидві наділені сві­домістю. Жодна з них не є людиною. Якщо ти хоч одну представиш науковому товариству, на них по­чнуть полювати. На твоїй совісті буде знищення принаймні одного виду. Ти цього хочеш?

— Вони цього хочуть, — відрізала Мінерва. — Перший демон, якого ми врятували, погрожував нас убити і з’їсти. Він сказав, що демони повернуться і зітруть людство з лиця землі.

— Я знаю про Аббота, — сказав Артеміс, скорис­тавшись інформацією, яку отримав із камер спосте­реження за дівчиною, — Він динозавр. Демони ніко­ли не захоплять людство. Якщо вірити моїм часовим розрахункам, Аббота закинуло на десять тисяч років у його майбутнє і повернуло знову. Оголосити війну демонам — це все одно що оголосити війну мавпам. Власне, від мавп загрози більше. І кількість їхня біль­ша. До того ж, демони і матеріалізуватися повністю не можуть, якщо не вистрілити в них сріблом.

— Я переконана, що вони знайдуть засіб. Може, когось випадково занесе, як це сталося з Абботом, а він відкриє шлях для інших.

— Дуже неймовірно. Справді, Мінерво, які шан­си, що таке станеться?

— Отже, Артеміс Фаул хоче, щоб я забула про свій Нобелівський проект і випустила на волю демонів.

— Про проект ти маєш забути точно, — сказав Ар­теміс, поглянувши на годинника. — Але не думаю, що потрібно випускати полонених.

— Справді? І чому?

— Тому що мені здається, їх уже немає.

Мінерва обернулася туди, де сидів Номер Один. Місце було порожнє: полонений демон зник разом зі стільцем. Вона оглянула кімнату і переконалася, що крім неї там нікого не було.

— Де він, Артемісе? — заверещала вона в теле­фон. — Де моя премія?

— Забудь про це, — тихо сказав хлопець. — Воно того не варте. Учися в того, хто робив ті самі помил­ки. Я тобі скоро зателефоную.

Мінерва стиснула телефон, немов то була хлопце­ва шия.

— Ти мене надурив! — сказала вона, нарешті збаг­нувши правду. — Ти дозволив мені захопити твого демона!

Але Артеміс не відповів. Він неохоче розкрив руку і закінчив розмову. Як правило, коли він вигра­вав, на серці ставало тепло і радісно, але чомусь за­раз він почувався негідником. Яка іронія! Тепер, коли він майже перетворився на доброго хлопця, він почувався поганим.

Батлер поглянув на нього зі свого горбочка.

— Як розмова? — запитав він. — Ваша перша довга розмова з дівчиною того ж віку?

— Чудово, — саркастично відповів Артеміс. — Пла­нуємо весілля в червні.

ГЛАВА 9: ВТЕЧА

Шато Парадізо

КОЛИ Холлі Шорт відчинила двері своєї тимчасової камери в підвалі, на по­розі вже підстрибував шолом, на який Фоулі вивів тримірне зображення.

— Налякав, — сказала вона. — Не можна було просто надіслати повідомлення?

Фоулі вбудував у шолом тримірну програму допо­моги. Холлі навіть не здивувалася, що він надав вір­туальному помічнику власних рис.

— Я трохи схуднув, відколи створив цю модель, — сказав образ Фоулі. — Бігав. Щовечора.

— Зосередься, — наказала Холлі.

Вона опустила підборіддя, і шолом слухняно стрибнув їй на голову. Холлі туго його застебнула.

— Де той демон?

— Прямо по сходах. Другі двері ліворуч, — відпо­вів Фоулі.

— Добре. Стер зображення із системи стеження?

— Звісно. Демон невидимий, і тебе не побачить жодна камера.

Холлі пострибала по людських сходинках. Легше було б літати, але вона лишила крила назовні, щоб вони не потрапили до рук людей. Знати про них можна було лише Артемісу. Та й про це слід було ще подумати.

Вона поквапилася коридором, минула перші две­рі з лівого боку і підкралася до відчинених других дверей. Зазирнула, швидко оглянула кімнату.