Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 34)

В будинку зчинився переполох, і щомиті до коридо­ра могла вибігти якась Людина Бруду.

Номер Один намагався не відставати, його ма­ленькі ніжки ледь устигали за супер-тренованим ельфійським капітаном. Втеча здавалася неможли­вою. Зусібіч наближалися кроки. Номер Один трохи замислився, зачепився пальцем ноги за фольгу і на­ступив на неї. Електроніка затріщала і вимкнулась. Демон став таким же видимим, як і пляма крові на снігу.

— Фольгу ми втратили, — сказав Фоулі.

Холлі стиснула пальці. Як же їй не вистачало піс­толета!

— Так, лишається тільки бігти. Фоулі, тобі віжки в руки, якщо дозволиш таку конячу аналогію.

— Нарешті, — посміхнувся кентавр. — Я додав до панелі керування ігровий джойстик. Не дуже тради­ційно, але зручно. Вороги наближаються з усіх боків. Моя порада — обрати прямий маршрут. Біжіть до кінця коридора і робіть, як наш друг Дуда — стри­байте у вікно. Коли ви опинитесь на вулиці, Батлер вас прикриє.

— Гаразд. Тримайся, Номере Один. Що б не тра­пилося, не відпускай пасок.

Попереду з’явилася перша загроза. З-поза рогу вибігли двоє охоронців з пістолетами в руках.

«Колишні поліцейські, — здогадалася Холлі. — Прикривають діагоналі».

Побачивши Номера Один, чоловіки від жаху зу­пинилися. Схоже, вони були серед тих, кому не було потреби знати про демона.

— Що за дідько? — не втримався один.

Інший швидко отямився.

— Затримуємо його!

Фоулі випустив їм у груди добрячий удар лазе­ром. Охоронців відкинуло до стіни, вони сповзли на підлогу.

— Непритомні, — сказав Номер Один. — Кома­тозний стан, каталепсія, втрата свідомості.

Він зрозумів, що потік лексики — непоганий спо­сіб упоратися зі стресом.

— Стрес. Тиск, напруження і тривога.

Холлі потягнула його до відчинених вікон. У про­тилежному кінці коридора з’явилися інші охоронці, і Фоулі вправно вивів їх з ладу.

— Мені потрібно нарахувати премію, — сказав він. — Чи, принаймні, дозволити все.

У вітальні було ще два охоронці, які неспішно пили еспресо. Фоулі технічно завалив їх там, де вони стояли. А тоді ввімкнув лазер-вентилятор, і кава випарувалася, не встигла вона і на килим пролитися.

— Килим туніський, — пояснив він. — Дуже важ­ко вивести каву. А тепер можна лише пройтися пи­лососом, щоб прибрати гущу.

Холлі спустилася до кімнати-.

— Інколи мені здається, що ти не розумієш усієї серйозності бойових операцій, — сказала вона, обхо­дячи масивну оксамитову канапу.

Номер Один біг за нею, швидко переступаючи своїми малими ніжками. Незважаючи на новий лек­сичний запас, бісеня й досі не було впевнене, як воно почувалося.

Звісно, воно було наляканим. Великі Чоловіки Бруду з вогнепальною зброєю і таке інше. І схвильо­ваним. Його рятує ельфійський супергерой, який до того ж іще й невидимий. І нога болить, про це не за­будеш. Сердита людина вистрелила йому в ногу сріб­ною кулею. Але Номер Один відчував, що в цій ви­руючій суміші почуттів одного бракує. Того, що було в його серці, відколи він себе пам’ятає. Нерішучості. Незважаючи на все, що відбувалося навколо нього, він почувався на цій планеті вдома, а на Гібрасі тако­го почуття в нього ніколи не виникало.

Повз вухо просвистіла куля.

«Втім, може, на Гідрасі було не так уже й погано».

— Прокидайся, Фоулі! — скомандувала Холлі. — Ти маєш прикривати наші спини.

— Вибач, — кентавр розвернув лазер і спрямував його на двері.

Жінка-охоронець посміхнулася і впала. На підло­зі вона почала співати дитячу пісеньку про собаку і його кістку.

— Дивно, — прокоментував Фоулі. — Вона співає.

— Таке часто трапляється, — кинула Холлі, заліза­ючи на підвіконня. — Лазер вимикає деякі функції, але якісь може й активувати.

«Цікаво, — подумав кентавр. — Пістолет щастя. Над цим потрібно поміркувати».

Холлі нахилилася і схопила за руку Номера Один, підтягла його на підвіконня. Незадоволено поміти­ла, що її власні руки вже не такі невидимі, як вона сподівалася. Магія закінчується. Захист потребує ба­гато сил. Скоро вона стане видимою, навіть якщо вони не встигнуть дістатися безпечного місця.

— Уже майже вибралися, — сказала вона.

— Лишилося подолати відкритий зелений май­данчик, чи не так? — відповів Номер Один, демон­струючи неабиякий хист до сарказму.

— А мені він подобається, — зауважив Фоулі.

Вони зістрибнули на газон. Тривога охопила уже весь шато, й охоронці посипалися з усіх дверей, як бісер з розірваної торбинки.

— Можеш відірватися, Фоулі, — сказала Холлі. — І про машини не забудь.

— Так, мем, — відрапортував кентавр і відкрив вогонь.

Холлі побігла, потягнувши за собою бісеня. Пере­йматися його станом не було часу. Не зможе бігти за нею — волочитиметься слідом. Лазер на її шоломі спалахував червоним, повертався в різні боки, щоб не минути жодного охоронця. Холлі відчула, як на­грілася маківка, і подумки зробила позначку поскар­житися на цю революційну охолоджуючу систему, якою так пишався Фоулі.

Кентавр був дуже зайнятий, щоб балакати. Холлі тільки і чула його гарчання й тихе іржання. Про точ­ність він більше не думав: занадто багато було цілей. Він випускав хвилю енергії, яка за раз вирубала півдю­жини охоронців. Через півгодини вони отямляться, хоча в деяких іще кілька днів болітиме голова, випада­тиме волосся, хтось почне страждати від дратівли­вості, нетримання сечі та інших побічних ефектів.

Наступною мішенню кентавра стали джипи. В ко­жен бак він випустив невеличкий розряд. «BMW» один за одним вибухнули, перетворившись на ефек­тні вогняні колісниці. Сила лазерного заряду, немов гігантською рукою, накрила Холлі й Номера Один, надаючи їм додаткової швидкості. Шолом захищав Холлі від шуму, але в голові у Номера Один уже дав­но гуло.

Від автомобілів повалив густий чорний дим і по­тягнувся крізь доглянутий сад, ефективніший за будь-яку димову шашку. Холлі з Номером Один біг­ли попереду диму до головних воріт.

— Ворота, — захекано кинула Холлі в мікрофон.

— Бачу, — сказав Фоулі та розтопив чавунні петлі. З брязкотом ворота впали на землю.

До стовпів підлетів автомобіль і різко загальму­вав. Пасажирські дверцята відчинилися.

Усередині сидів Артеміс. Він простягнув Номеру Один руку.

— Швидко, — поквапив він. — Сідай.

— А-а-а-а! — заголосив Номер Один, — Людина!

Холлі стрибнула в машину і потягла Номера Один за собою.

— Усе гаразд, — сказала вона, вимикаючи захист, щоб зберегти ті рештки магії, що в неї лишилися. — Він наш друг.

Номер Один сховався за спину Холлі. Його мало не знудило. Він боязко подивився на місце водія, де сидів Батлер.

— А він? Будь ласка, скажи, що і він друг!

Холлі посміхнулася.

— Так, він друг. Найкращий.

Батлер перемкнув швидкість.

— Пристебніться, хлопчики й дівчатка. На вас че­кає погоня.

Сонце сідало. Батлер вправно маневрував по Рут де Веніс. Дорогу вирізали прямо на схилі гори. Звер­ху виднілися кам’яні вілли, внизу петляла річка. По­трібно було мати неабиякий талант, щоб уписувати­ся в повороти на такій швидкості, але Батлерові колись доводилося водити броньований автомобіль Аль Фада по переповненому Каїрському ринку, тож дорога в Альпах дуже складною йому не здалася.

Як виявилося, ніякої погоні не було. Машини Па­радізо лишилися біля шато, охоплені полум’ям, пе­рекинуті та спотворені. Наздоганяти Артемісів авто­мобіль можна було лише на мопеді.

Батлер поглядав у дзеркало заднього виду, але за­доволено посміхнувся, тільки коли вони проїхали митний пункт у Кань-сюр-Мер.

— Чисто, — заявив він і натиснув на педаль газу. — В маєтку не лишилося цілого автомобіля, включа­ючи іграшкову машинку Бо.

Артеміс посміхнувся. У нього аж голова йшла обертом від успіху.

— Може, варто було лишити їм чудовий підсилю­вач містера Дея?

Холлі помітила, що Номер Один із захопленням роздивляється ремінь безпеки.