Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 9)

— Дякую, що прилетіла, Холлі, — сказав Арте­міс. — Ти дісталася досить швидко.

— Я була на поверхні у Фінляндії, переслідувала кракена.

— А, чудовисько Теннісона, — сказав Артеміс, за­плющивши очі і пригадуючи кілька рядків з відомо­го вірша.

«Під звуки штормових вітрів, В безодній глибині

Не потурбований ніким

Спить кракен і не бачить снів...»

— Спить? Уже ні. Подивись пізніше заголовки новин. Імовірно, був вибух природного газу.

— Здається, Фоулі знов повернувся до своїх ста­рих піар-трюків.

— Так.

— Зараз залишилось не так уже й багато кракенів, — сказав Артеміс. — За моїми підрахунками — сім.

— Сім? — здивовано запитала Холлі. — Ми від­стежили лише шість.

— Ах так, шість. Я мав на увазі шість. У тебе но­вий костюм? — поцікавився він, надто швидко змі­нюючи тему.

— Так, більш сучасний, ніж попередній, — відпо­віла Холлі, залишаючи цікаве зауваження про кракена для подальшого дослідження, але трохи пізні­ше. — У нього автоматична броня. Якщо сенсори відчувають наближення чогось величезного, то весь костюм вигинається, щоб пом’якшити удар. Сьогод­ні це вже один раз урятувало мені життя.

Іконка повідомлення запищала у шоломі Холлі, і їй знадобилась лише одна мить, щоб прочитати ко­роткий текст.

— Номер Один уже в дорозі. Вони відправляють підйомник у Восьмій Секції. Шляху назад немає, тож що б нам не треба було зробити, це слід робити швидко.

— Добре. Будь-яка допомога стане мені в нагоді.

їхня розмова припинилася, тому що смертельна хвороба Анджеліни Фаул повністю зайняла їхні дум­ки. Вона була бліда, і запах лілій висів у повітрі.

Артеміс крутив у руках веб-камеру. Раптом вона впала і закотилася під ліжко.

— От же ж прокляття, — вилаявся він, стоячи на­вколішках і простягнувши руку у темряву. — Я не можу... Я просто не можу...

І раптом уся жахливість ситуації звалилась на нього.

— Що я за син? — прошепотів він. — Брехун і зло­дій. Усе своє життя мама тільки те і робила, що лю­била і намагалася захистити мене, а тепер вона може померти.

Холлі допомогла Артемісу підвестися.

— Ти вже зовсім інша людина, Артемісе, і ти лю­биш свою матір, чи не так?

Артеміс важко зітхнув.

— Так. Звичайно.

— Отже, ти хороший син. І твоя мама побачить це, як тільки я її вилікую.

Холлі смикнула шиєю, і магічні іскри полились з кінчиків її пальців, закручуючись у вигляді пере­вернутого конуса.

— Ні, — випалив Артеміс. — Може, було б краще спочатку перевірити всі симптоми?

Холлі затисла іскри в кулак. Підозріло.

Вона зняла шолом і наблизилася до Артеміса, ближче, ніж він того хотів, упиваючись у нього своїм важким поглядом. Було дивно бачити, як її власне око дивиться на неї.

— Ти щось зробив, Артемісе?

Артеміс стійко зустрів її пильний погляд. Здава­лося, що його очі були наповнені лише сумом.

— Ні. Просто з мамою я поводжуся навіть обе­режніше, ніж із самим собою, ось і все.

Підозра Холлі народилася з багаторічного досвіду спілкування з Артемісом, тому вона і замислилась, чому раптом саме зараз він не хоче дозволити їй ви­користовувати магію, якщо раніше це ніколи його не турбувало. Можливо, він уже сам випробував цей засіб. Може, потік часу не забрав у нього вкрадену магію, як він стверджував.

Вона поклала свої долоні на скроні Артеміса і притислась чолом до його чола.

— Припини, Холлі, — протестував Артеміс. — У нас немає на це часу.

Холлі не відповіла, заплющила очі та сконцентру­валась. Артеміс відчув, як у голові розтікається теп­ло і знайоме гудіння магії. Холлі досліджувала його. Це тривало лише секунду.

— Нічого немає, — сказала вона, випускаючи його. — Лише відлуння магії. Але жодної сили.

Артеміс відступив назад, відчуваючи легке запа­морочення.

— Я розумію твої підозри, Холлі. Я на це за­служив. А тепер можеш оглянути мою маму, будь ласка?

Холлі зрозуміла, що до цього моменту вона уни­кала робити щось більше, ніж просто побіжно гля­нути на Анджеліну Фаул. Уся ця ситуація викликала занадто багато болісних спогадів.

— Звичайно, Артемісе. Вибач за дослідження. Я мала переконатися, що все гаразд.

— Мої почуття не важливі, — сказав Артеміс, узяв­ши Холлі під лікоть. — Тепер моя мати. Будь ласка.

Холлі довелося змусити себе оглянути Анджеліну Фаул належним чином, і як тільки вона це зробила, глибоко вкорінений страх прокинувся у її душі і по руках і ногах побігли сироти.

— Я знаю, що це, — прошепотіла вона. — Знаю.

— Ці симптоми тобі знайомі? — запитав Артеміс.

Обличчя і руки його матері були вкриті прозо­рим гелем, що сочився з її пор, а потім парою піді­ймався вгору. Очі Анджеліни були широко розплю­щені, але видно було лише білки, а її пальці стискали простирадло, ніби чіпляючись за життя.

Холлі зняла з пояса аптечку, поклала її на тумбоч­ку і за допомогою тампона взяла зразок гелю.

— Цей гель. Цей запах. Цього не може бути. Не може.

— Чого не може бути? — запитав Артеміс, і його пальці вчепились у її передпліччя.

Холлі проігнорувала його, натягнула свій шолом і зв’язалась із Поліцейською Плазою.

— Фоулі? Ти там?

Кентавр відповів після другого гудка.

— Тут я, Холлі. Прикутий до столу. Майор Кельп відправив мені кілька листів із запитанням, де ти є. Я спекався від нього байкою про Ритуал. Я думаю, у тебе є приблизно...

Холлі перервала його базікання.

— Фоулі, послухай мене. Мати Артеміса. Думаю, ми маємо справу з чимось... Я думаю, це серйозно.

Настрій кентавра миттєво змінився. Холлі підо­зрювала, що він розводив балаканину лише для того, щоб приховати своє занепокоєння. Врешті-решт, повідомлення Артеміса було безрадісним.

— Добре. Я зараз зв’яжусь із комп’ютерною сис­темою маєтку. Запитай в Артеміса його пароль.

Холлі підняла маску, щоб подивитися Артемісу в очі.

— Фоулі потрібен твій пароль безпеки.

— Так, звісно.

Артеміс був замислений, і йому знадобилось тро­хи подумати, щоб згадати своє секретне слово.

— КЕНТАВР. Усі літери великі.

У надрах Землі Фоулі зберіг цей комплімент у ку­точку свого мозку, де він тримав найдорожчі спога­ди. Він повернеться до нього пізніше і влаштує свято тріумфу за келихом вина.

— Кентавр. Усе правильно. Я увійшов.