Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 11)

— Гаразд, мій принце злодіїв. Одна велика уго­да — а потім ми рятуємо світ.

Одна велика угода. Перевезення неоподаткованим кораблем до Росії. Але ще важливіше прокладення неле­гального торговельного каналу через Арктику. Артеміс підозрював, що його батькові буде складно відмовитися від подальших постачань через цей канал після однієї угоди, адже на цій справі можна заробити мільярди.

— «Зірка Фаула» повністю завантажена і готова до відплиття.

Надалі Артеміс Старший інформував сина про свої головні принципи.

— Пам’ятай, світ не можна врятувати тільки од­ним наміром. Потрібен засіб для досягнення мети, і цей засіб — золото.

Артеміс Старший указав синові на герб і девіз, ви­різані на дерев’яному щиті, який висів над каміном.

— Aurum potestas est. Золото — це влада. Ніколи не забувай це, Арті. Доти, доки «зелені» не мають ба­гатства, їх ніхто не слухатиме.

Молодший Артеміс розривався між батьками. Його батько був типовим представником сімейства Фаулів. Династія Фаулів процвітала декілька століть завдяки їхній прихильності до багатства, і Артеміс не сумнівався, що його батько знайде спосіб ще біль­ше підвищити їхній добробут, а потім уже звернути свою увагу на довкілля. Він любив свою матір, але й фінанси Фаулів мають бути збережені.

— Коли-небудь управління сімейним бізнесом перейде до тебе, — повідомив Артеміс Старший си­нові, застібаючи ґудзик на пальто. — І коли цей день настане, я з легкістю піду на спокій, тому що зна­тиму, що ти зробиш Фаулів першими.

— Звичайно, тату, — сказав Артеміс. — Фаули пер­ші. Але цей день настане не через одне десятиліття.

Артеміс Старший засміявся.

— Сподіватимемося, що ні, синок. Зараз я маю йти. Наглядай за своєю матір’ю, поки мене не буде. І не дозволяй їй безрозсудно витрачати статок Фа­улів. ОК?

Ці слова були сказані жартома, але за тиждень ви­явилося, що Артеміс Старший пропав без вісти та ймовірно числився в списках померлих. Останні

слова батька стали кодексом, за яким житиме Арте­міс молодший.

«Наглядати за матір’ю і не дозволяти їй безроз­судно витрачати статок Фаулів».

Два місяці потому Артеміс сидів за своїм столом, удивляючись в екран монітора. На екрані були похмуро змальовані подробиці фінансового стану, який швидко зменшився після зникнення його батька. Тепер він, Ар­теміс, став головою сім’ї, хранителем імперії Фаулів, отже йому треба й поводитися належним чином.

Після того як судно Артеміса Старшого було по­ховано чорними водами Арктики, його боржники забули про борги, а фальшивомонетники, злодії і контрабандисти перейшли до інших організацій.

— Чи є честь серед злодіїв? — із жалем прошепо­тів Артеміс. — Не думаю.

Більшість статку Фаулів просто несподівано зни­кла, і Артеміс залишився без матеріальної підтрим­ки, а з його матір’ю швидко стався нервовий розлад. Також кредитори вимагали свій шматок пирога за­мість крихт.

Артемісу довелося продати з аукціону ескіз Рембрандта, тільки для того, щоб сплатити по заставі за маєток і розплатитися з іншими боргами.

Мати не робила стан речей легшим. Вона відмов­лялася вірити в те, що Артеміс Старший пропав без­вісти й обдурив її з майбутньою місією врятувати світ, залишивши лише борги.

Артеміс тим часом готував експедицію, щоб зна­йти батька. Це дуже важко, коли тобі дванадцять ро­ків, тебе не сприймають усерйоз у дорослому світі, незважаючи на різні призи в мистецтві і музиці, не кажучи вже про понад десяток прибуткових патентів і свідоцтв про авторські права, поширених в усьому світі. Артемісу був потрібен час, щоб скласти статок, але часу не вистачало. Гроші були потрібні зараз.

Артеміс хотів створити спеціальну кімнату, щоб простежувати в Інтернеті і світових каналах новин будь-яку інформацію про батька. Для цього було по­трібно, принаймні, двадцять комп’ютерів. Також була група арктичних дослідників, що чекала в одно­му з московських готелів наступну частину плати за пошуки. Плати, якої Артеміс не мав.

Артеміс подивився на стрілку свого годинника.

«Час, нарешті, зробити це», — подумав він.

Анджеліна Фаул ридала, уткнувшись у подушку на ліжку, коли він увійшов. Його серце забилося швидше від цього видовища, але він стиснув руки в кулаки і пообіцяв собі бути сильним.

— Мамо, — він помахав рахунком. — Що це?

Анджеліна витерла сльози хусточкою, підвелася на ліктях, намагаючись сфокусуватися на синові.

— Арті, маленький Арті. Підійди і сядь поруч.

Під очима Анджеліни утворилися чорні кола через туш, а сама вона була блідою, майже напівпрозорою.

Будь сильним.

— Ні, мамо. Ніяких посиденьок і задушевних роз­мов. Я хочу, щоб ти мені пояснила, на що пішов цей чек на п’ятдесят тисяч євро, відправлений до центру дикої природи в Південній Африці.

Анджеліна була збита з пантелику.

— Південна Африка, любий? Хто пішов до Пів­денної Африки?

— Ти послала цей чек на п’ятдесят тисяч євро в Південну Африку, мамо. Мені потрібні були ці гро­ші для того, щоб організувати полярну експедицію.

— П’ятдесят тисяч? Ця цифра мені знайома. Я обо­в’язково запитаю твого батька, коли він повернеться. Він би краще сьогодні не спізнювався на обід або я буду засмучена.

Артеміс почав утрачати терпіння.

— Мамо, будь ласка. Спробуй подумати. У нас не­має зайвих засобів для того, щоб відправляти їх на добродійність у Південну Африку. Увесь персонал, окрім Батлера, довелося відпустити, а йому потрібно ще видати зарплатню за попередній місяць.

— Лемур! — захоплено вигукнула Анджеліна. — Я згадала. Я купила лемура — шовковисту сіфаку.

— Не може бути, — миттєво відреагував Арте­міс. — Propithecus candidus є вимерлим видом.

Його мати стала занадто невгамовною.

— Ні. Ні. Вони знайшли маленького лемура в Пів­денній Африці. Вони не знають, як він потрапив

туди з Мадагаскару. Ймовірно, в човні браконьєра. Я мала врятувати його. Він останній із виду.

— Через рік або два він помре, — сказав Артеміс холодно, — тоді наші гроші будуть утрачені.

Анджеліна була шокована.

— Ти говориш як твій...

— Батько? Прекрасно. Хтось має діяти розумно.

Обличчя Артеміса виражало твердість і упевне­ність, але всередині нього щось мерзло. «Як він міг таким чином розмовляти зі своєю матір’ю, коли вона буквально убивалася з горя? Чому я не розвалююся на шматки? — здивувався він, і відповідь швидко прийшла. — Я Фаул. А Фаули завжди долають труд­нощі».

— Але п’ятдесят тисяч, мамо? За лемура?

— Вони можуть знайти самицю, — аргументувала Анджеліна, — і тоді ми допоможемо зберегти вид.

«Не має сенсу сперечатися, — подумав Артеміс. — Логікою тут не перемогти».

— І де цей щасливий лемур зараз? — запитав Ар­теміс безневинно посміхаючись, наче якась десяти­річна дитина, що розмовляє про маленьких пухнас­тих звіряток.

— Він у безпеці, в Ратдаунському парку. Живе по­дібно до короля. Завтра його перевезуть літаком до спеціального штучного середовища у Флориді.

Артеміс кивнув. Ратдаунський парк фінансувався з приватних джерел заповідником у Віклоу, спеці­ально створений, щоб захищати тварин, що перебу­вають під загрозою зникнення. Він мав складнішу систему безпеки, ніж деякі середні швейцарські банки.

— Це просто чудово. Можливо, мені захочеться відвідати нашу п’ятдесятитисячну мавпочку.

— Артемісе, — розхвилювалася його мати. — Ти чудово знаєш, що шовковистий лемур є попередни­ком мавп.

Знаю, але мене це зараз не хвилює.

Артемісу захотілося закричати: «Батько пропав, а ти витратила гроші, що мали піти на його пошуки, на якогось лемура!» Але він утримався. Мати була занадто чутлива зараз, а він не хотів сприяти її не­врівноваженості.

— Ратдаун зазвичай не приймає відвідувачів, — продовжила Анджеліна. — Але я впевнена, що коли зателефоную їм, вони зроблять для тебе виняток, врешті-решт Фаули заплатили за цього примата.

Артеміс надів на обличчя маску захопленості.

— Дякую, мамо. Це буде великим задоволенням для мене і Батлера. Ти ж знаєш, як він любить ма­леньких пухнастих тваринок. Я мушу побачити той вид, який ми рятуємо.

Анджеліна шалено посміхалася, чим довела Арте­міса до жаху.

— Чудово, синку. Це буде один зі способів залу­чення батька до цієї проблеми. Мати і син об’єднані проблемою порятунку світу. Я страшенно дратува­тиму твого батька, коли він повернеться додому.

Артеміс повільно повернувся до дверей. У нього похололо на душі.

— Так, мамо. Мати і син об’єднані проблемою по­рятунку світу.