Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 8)

— Це дещо нагадало мені, — сказав Фоулі. — Я маю позбавитися тих дротиків.

На землі було справжнє стовпотворіння. Здава­лося, вже половина жителів Ґельсінкі почала спус­кати свої яхти на воду. Ціла флотилія судів, на чолі з катером берегової служби, вирушила до місця ви­буху. Два потужні гвинти розігнали катер до такої швидкості, що ніс піднімався над водою. Сам кракен був прихований димом і пилом, але обвуглені фрагменти його броні сипалися дощем униз у ви­гляді вулканічного попелу, вкриваючи палуби судів і утворюючи темну ковдру над поверхнею Балтій­ського моря.

За двадцять метрів ліворуч від Холлі, в повітрі над брижами, що потроху заспокоювалися після ви­буху, пропливали чоловіки з щасливими обличчями, штани лахміттям висіли на їхніх торсах.

— Я здивована, — сказала Холлі, змінюючи масш­таб зображення чоловіків. — Ніяких криків і ніхто навіть не наклав у штани.

— Трішки заспокійливого в дротиках, — захихикав Фоулі. — Так, так, тільки одна крапелька. Досить, щоб заспокоїти троля, що залишився без своєї матусі.

— Тролі іноді їдять своїх матусь, — прокоменту­вала Холлі.

— Точно.

Фоулі зачекав, поки чоловіки не спустилися до висоти трьох метрів над поверхнею океану, і послав сигнал, щоб підірвати крихітні бомби в кожному дротику. Чотири маленьких вибухи супроводжува­лися чотирма гучними сплесками. Чоловіки перебу­вали у воді лише декілька секунд, потім їх підібрала берегова служба.

— Добре, — сказав кентавр, явно заспокоївшись. — Відвернене потенційне лихо, і ми сьогодні зробили добру справу. Піднімайся і повертайся на станцію до шаттлу. Я не сумніваюся, що майор Кельп захоче по­чути детальний звіт.

«Зажди хвилинку — я прочитаю пошту. Я повин­на прочитати її, Фоулі. Це важливо».

Іконка пошти, що спалахнула на дисплеї капітана, була помічена ім’ям Артеміса. Артеміс і Холлі зако­дували кольором свої поштові іконки. Зеленими були загальні листи, синіми — ділові, а червони­ми — термінові. Іконка пошти в дисплеї Холлі пуль­сувала яскраво-червоним. Вона моргнула на іконку, відкриваючи коротке повідомлення.

«Мати помирає, — прочитала вона. — Будь ласка, приїзди швидше. Приведи Номера Один».

Холлі відчула холодний жах у животі, і світ, зда­валося, похитнувся перед її очима.

Мати помирає. Приведи Номера Один.

Ситуація має бути відчайдушною, якщо Артеміс просив, щоб вона привела могутнього чаклуна-демона.

Вона повернулася в день із минулого, вісімнадцять років тому, коли померла її власна мати. Минули май­же два десятиліття, але втрата все так само заподіюва­ла біль, як відкрита рана. Раптом її уразила думка.

Це було не вісімнадцять років тому, а двадцять один. Мене не було три роки.

Корал Холлі була доктором судна ЛЕПу, яке па­трулювало Атлантику, очищуючи море після людей і захищаючи вимираючі види. Її було смертельно по­ранено, коли особливо огидний на вигляд танкер скинув на їхню субмарину радіоактивні відходи. Брудна радіація — отрута для Народу, і її матері ви­стачило тижня, щоб померти.

«Я змушу їх сплатити за все, — присягалася Холлі, плачучи біля ліжка матері у клініці Гавани. — Я ви­стежу кожного з тих Людин Бруду!

— Ні, — сказала її мати з дивовижним зусиллям. — Я побудувала свою кар’єру на порятунку живих іс­тот. Ти повинна зробити те саме. Руйнування не ста­не моїм спадком.

Це була одна з останніх речей, які вона вимовила. Через три дні Холлі у своїй зеленій парадній формі, застебнутій до підборіддя, з кам’яним обличчям сто­яла на церемонії рециркуляції її матері. Омнітул, який мати подарувала їй на закінчення навчання, висів у кобурі на паску. Порятунок істот. Так Холлі прийшла в розвідку.

І тепер мати Артеміса помирала. Холлі зрозуміла, що вона ніколи не думала про Артеміса як про люди­ну, тільки як про друга.

— Я маю потрапити в Ірландію, — сказала вона.

Фоулі не став сперечатися: він крадькома стягнув термінову пошту з екрана Холлі.

— Лети. Я можу прикрити тебе на декілька годин. Я скажу, що ти проводиш Ритуал. Нам пощастило, що сьогодні ввечері буде місяць уповні, і в нас є декілька чарівних ділянок біля Дубліна. Я пошлю повідомлення до Восьмої Секції. Можливо, Кван відпустить Номера Один з чаклунської лабораторії на декілька годин.

— Дякую, старий друже.

— Будь ласка. Тепер лети. Я збираюся вийти в їхні мережі, провести там трохи часу, контролюючи їхнє базікання. Можливо, я зможу посіяти декілька ідей у людських ЗМІ. Мені подобається думка про під­земну кишеню природного газу. Це — майже правда.

Майже правда.

Холлі не змогла утриматися від застосування цієї фрази до пошти Артеміса. Так ірландський хлопчик часто управляв людьми, кажучи їм майже правду.

Вона тихо докорила собі. Звичайно, ні. Навіть Ар­теміс Фаул не брехав би про такі серйозні речі.

У кожного є свої межі.

Чи не так?

ГЛАВА 3: ВІДЛУННЯ МАГІЇ

АРТЕМІС Старший зібрав свій за­гін у конференц-залі маєтку Фаулів, що спочатку був призначений для бенкетів. Донедавна високі готичні арки були приховані під підвісною стелею, але Анджеліна Фаул наказала зняти її, і зал відновили в його первинному вигляді.

Артеміс, його батько і Батлер сиділи на чорних шкіряних стільцях від Марселя Брейєра навколо скляного столу, за яким легко могли розміститися ще з десяток людей.

«Нещодавно за цим столом сиділи контрабандис­ти, — думав Артеміс. — Не кажучи вже про лордів злочинного світу, хакерів, біржових махінаторів, фальшивомонетників, чорних торговців і злодіїв-домушників. Старий сімейний бізнес».

Артеміс Старший закрив свій Ноутбук. Він був блідий і здавався дуже виснаженим, але в його очах яскраво світилась колишня рішучість.

— План такий. Ми повинні знайти не просто ін­ший варіант, а якнайбільше можливих рішень. Бат­лер візьме літак і вирушить у Китай. Немає часу для офіційних каналів, тож, можливо, тобі вдасться зна­йти злітну смуту, де вильоти контролюються не так жорстко.

Батлер кивнув.

— Я знаю таке місце. Я можу злітати туди і назад за два дні.

Артеміс Старший був задоволений.

— Добре. Літак заправлений і готовий до польоту. Я вже зібрав екіпаж і потурбувався про запасного пі­лота.

— Мені треба взяти з собою лише кілька речей, і я можу рушати.

Артеміс міг собі уявити, які речі пакуватиме Бат­лер, особливо якщо на злітно-посадковій смузі не буде ніяких чиновників.

— А що ти робитимеш, батьку? — запитав він.

— Я збираюся в Англію, — сказав Артеміс Стар­ший. — Я можу взяти гелікоптер до аеропорту Лондон-Сіті, а звідти на лімузині до Харлі-стріт. Там є кілька фахівців, з якими я можу поговорити. І буде ефективніше, якщо я поїду туди, ніж привезу їх усіх сюди. Коли хоча б хтось із них зможе кинути навіть найменший промінь світла на ситуацію з мамою, то я заплачу будь-яку суму, аби вони приїхали. Навіть за необхідності викуплю їхню практику.

Артеміс кивнув. Розумна тактика. Він і не чекав меншого від людини, яка протягом двох десятиліть успішно керувала злочинною імперією, а в останні кілька років стала гуманістом.

Усе, що Артеміс Старший робив зараз, підпо­рювалось нормам моралі. Починаючи від його аб­солютно законної торгівлі одягом і закінчуючи акціями в компанії «Сила Землі», асоціації бізнесменів-однодумців, які будували все: від автомобілів на відновлювальному пальному до геотермальних пристроїв та сонячних панелей. Навіть автомобілі, літак і гелікоптер Фаулів були оснащені передовими фільтрами, щоб зменшити викиди вуглекислого газу.

— Я залишусь тут, — оголосив Артеміс, не чека­ючи, поки його про це запитають. — Я можу коорди­нувати твої дії, встановити веб-камеру так, щоб фа­хівці з Харлі-стріт могли побачити маму, спостерігати за доктором Шальке та міс Бук, а також провести мій власний пошук можливих методів лікування в Ін­тернеті.

Артеміс Старший трохи посміхнувся.

— Точно, синку. Я і не подумав про веб-камери.

Батлер уже хотів від’їжджати, але у нього була ще одна справа.

— Мені не хочеться залишати Артеміса самого. Хоча він і геній, але все одно є уродженим настирою та магнітом для неприємностей. — Охоронець під­моргнув Артемісу. — Без образ, юний сер, але ви з легкістю можете перетворити недільний пікнік на міжнародний інцидент.

Артеміс поблажливо прийняв звинувачення.

— Я не ображаюсь.

— Я теж про це подумав, — сказав Артеміс Стар­ший, чухаючи підборіддя. — Але ми не маємо вибо­ру. Няня погодилась на кілька днів забрати близню­ків до свого котеджу в Хоусі, але Арті потрібен тут, тож йому доведеться подбати про себе.

— І це не буде проблемою, — сказав Артеміс. — Повірте в мене хоч трохи, будь ласка.

Артеміс Старший потягнувся через стіл і поклав свою руку на руку сина.

— Віра одне в одного — це все, що ми зараз ма­ємо. Ми мусимо вірити, що можемо врятувати нашу маму. Ти віриш у це?

Артеміс помітив, що одне з верхніх вікон гойдну­лось і повільно відчинилось. Лист залетів у кімнату, підхоплений легеньким вітерцем, а потім вікно ніби­то само собою зачинилось.

— Я вірю, тато. З кожною хвилиною все більше і більше.

Холлі не показувалась, допоки модифікований «Сікорський S-76C» Артеміса Старшого не піднявся з гелікоптерного майданчику на даху. Артеміс був зайнятий установленням веб-камери у ногах ліжка матері, коли ельфійка з’явилась у полі його зору і по­клала руку йому на плече.

— Артемісе, мені дуже шкода, — сказала вона тихо.