Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 60)

— Фоулі! — сказала шокована Холлі. — Ми не стираємо пам’ять наших друзів. Артеміс повернув нам Джей-джея. Хтозна, скільки ще ліків міститься в мізках цього лемура.

— Я пожартував. Просто пожартував. І знаєш що? Нам навіть не доведеться просити Джей-джея дозволити нам узяти у нього трохи мозкової рідини. Номер Один синтезував її, поки ми чекали шаттл. Цей хлопець єдиний у своєму роді.

— Здається, мені все частіше і частіше доводиться зустрічатися з такими, як він. До речі, треба б посла­ти за Опал команду рятувальників.

— Вони вже в дорозі. Думаю, тобі доведеться при­брати весь цей розгардіяш, коли ти прибудеш сюди.

Капітан пирхнула.

— Що новенького?

Фоулі мовчав, чекаючи, поки Холлі розповість йому подробиці про свої пригоди. Врешті-решт, він не витерпів.

— ОК, ти виграла. Я сам тебе запитаю. Що стало­ся тоді, вісім років тому? Боже мій, мабуть, був су­цільний безлад,

Холлі відчула поколювання на губах, там, де вона поцілувала Артеміса.

— Нічого. Нічого не сталося. Ми пішли, забрали лемура, і повернулися. Парочка глюків, але, воче­видь, нічого, з чим ми не змогли б упоратися.

Фоулі не наполягав на подробицях. Холлі розпо­вість йому все, коли обдумає подію.

— Чи не думаєш ти, що все може йти за сценарі­єм: ти йдеш на роботу, робиш те, що треба, і просто повертаєшся додому. Ніяких пригод.

Холлі дивилася на океан, що мерехтів унизу, і від­чувала вагу Артеміса Фаула на своїх руках.

— Ні, — відповіла вона. — Я ніколи так не думала.

ГЛАВА 16: КОМАНДА ПЕРУКАРІВ

ЦЬОГО разу матеріалізація була бо­лючою. Відокремлення від свідомості інших стало для Артеміса великою втра­тою. Вперше в житті він відчув себе час­тиною спільноти. Він знав усіх, і вони знади його. Зв’язок між ними залишиться назавжди, хоча деталі спогадів уже починають розмиватися.

Менше ніж за годину вони приземлилися біля ма­єтку Фаулів. Артеміс прокинувся у той момент, коли Холлі стрибнула на гравій. Він був бадьорий і пов­ний сил.

— Чаклунство — чудова штука, — сказав він, ру­хаючи лівою рукою.

— Ти повинен стримувати себе, — уїдливо поміти­ла Холлі. — Як не дивно, але якби я не спробувала ви­лікувати твою матір, то Опал сама допомогла б їй ви­дужати. Саме моя подорож у минуле дала Опал основу для її плану, який вона утілила в майбутньому.

— Сплячим ти мені подобаєшся більше, — додала капітан, змотуючи трос паска. — Моя голова менше болить.

— Це все — парадокс часу. Якби я нічого не зро­бив, то ніщо не мало статися.

Холлі торкнулася шолома.

— Дай мені зв’язатися з Фоулі. Ви двоє могли б говорити одночасно.

Світло від вуличних ліхтарів м’яко падало на гра­вій, надаючи камінчикам блиску коштовностей. Ви­сокі вічнозелені дерева погойдувалися від легкого вітерця, що шелестів листям. Як істоти зі світу Толкіна.

Артеміс дивився, як ельфійка підходила до голов­ного входу.

«Якби тільки, — думав він. — Якби тільки».

Номер Один сидів на першій сходинці, оточений групою офіцерів ЛЕП, які були озброєні новітнім устаткуванням, придуманим Фоулі. Артеміс знав, що його код ДНК був занесений до їхньої зброї і все, що вони мали зробити, — це видалити його зі спис­ку, і тоді порятунку не буде. Джей-джей, що згорнув­ся навколо корони із символів на голові демона, зда­лека нагадував мисливський кашкет, і йому, мабуть, було там дуже зручно. Він стрепенувся, побачивши Артеміса, і стрибнув у руки до хлопчика. Дюжина рушниць відразу ж подали звуковий сигнал, і Арте­міс здогадався, що його код уже було вибрано.

— Привіт, маленький друже. Як тобі подарунок?

Номер Один відповів за лемура.

— Йому це дуже подобається. Особливо тепер, коли більше ніхто не тикатиме йому в голову всякі голки.

Артеміс кивнув.

— Ви клонували мозок. Я думав, що міг бути ще й альтернативний вихід. Де доктор Шальке?

— Він утратив свідомість, як тільки Опал відбула. Батлер залишив його в кімнаті для гостей.

— А Артеміс молодший?

— Насправді ти Артеміс молодший, — відповів Номер Один. — Але я зрозумів, про що ти мене за­питуєш. Твоє альтер-его саме повернулося назад у свій час. Я послав одного з капітанів і залишився тут як маяк. Я думав, що ти захочеш відправити його назад якнайшвидше, тому що твій батько і близню­ки скоро будуть удома.

Артеміс полоскотав Джей-джея під підборіддям.

— Це може додати проблем.

Капітан була стурбована.

— Я знаю, що ми обіцяли не стирати йому пам’ять, але я особливо не схвильована, що є Фаул.

Артеміс звів брову.

— Що, збилася з правильного шляху? Чарівно.

— Гей...

Номер Один зблід, якщо, звичайно, ви зможете собі це уявити. Зігнувши хвіст, він сів на нього.

— Ніхто не обіцяв, що пам’ять не стиратимуть, точніше, ніхто не сказав мені.

Холлі втупилася в нього.

— Отже, ти стер йому пам’ять?

Номер Один кивнув.

— І Шальке. Я також залишив трохи гіпнотичної магії в Артеміса, таким чином Батлер теж усе забуде. Нічого з ними не сталося, тільки загальна втрата пам’яті. Їхню свідомість заповнять проміжки з при­думаними спогадами.

Холлі сказала.

— Ти залишив у ньому магію. Це жахливо.

— Жахливо, але погодься: це було винахідливо, — сказав Артеміс.

Ельфійка була здивована.

— Ти не здаєшся занадто збудженим. Я вже чекаю на тривалу промову, ти закочуєш очі, махаючи рука­ми, і починаєш молоти всяку нісенітницю.

Артеміс знизав плечима.

— Я знав, що це станеться. Я не пам’ятав нічого, значить, у мене, швидше за все, стерли пам’ять, тому ми перемогли.

— Ти завжди знав.

— Я не знав, яка буде ціна цьому.

Номер Один зітхнув.

— Виходить, що я — тягар, як ви говорите?

— Абсолютно, — сказала Холлі, плеснувши його по плечу. — Тепер я почуваюся набагато краще.

— Я підтримав стан твоїх атомів. Твої атоми були не готові до часового потоку. Я вражений, що ти все ще в одному тілі. Я можу собі тільки уявити, як важ­ко тобі було сконцентруватися.

— Добре, ти підтримав моє тіло, і я мушу попро­сити про ще одну річ, — сказав Артеміс. — Ти мені потрібен, щоб послати попередження в минуле.

— Мені наказали не відкривати знову тунель часу, але, можливо, ми можемо повернути назад ще одну річ, — сказав Номер Один.

Артеміс кивнув.

— Це — те, що я думав. Коли і де?