Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 61)

— Капітан знає. Ви можете зробити це в Тарі.

Артеміс відсторонився, витягаючи шию, щоб по­дивитися на переднє вікно кімнати батьків. Джей-джей скопіював цю дію — він забрався на плечі Ар­теміса і задер голівку.

— Я чомусь боюся підніматися.

Він помітив, що скручує свої пальці, і сховав їх у кишені піджака.

— Вона пройшла через це, бо я втрутився. Напев­не, вона...

— Не забувай нас, — сказав Номер Один.

— Ми були занурені в жир тварин. Ти не розумі­єш, як це жахливо. Залишки магії тебе покидають і на смак цей жир — просто гидота.

— Я була як підліток — слабка, — сказала Холлі, підмигнувши Артемісу. — Він посміхнувся.

Усе це дає мені можливість почувати себе краще. Холлі дала зрозуміти, що їй треба переглянути пові­домлення.

— Гелікоптер. Це твій батько. Він повернувся.

— І це не просто слова. Ми дійсно повинні летіти. Я знаю, що люди можуть так говорити, навіть коли вони не мають наміру фактично летіти, тільки щоб уникнути неприємностей.

— Я зрозумів це, Номере Один, — сказав Артеміс.

Холлі підняла передпліччя, і Джей-джей плигнув на нього.

— Йому буде безпечніше з нами.

— Я знаю.

Він обернувся до капітана, зустрічаючи її пиль­ний погляд. Її сині очі.

Вона пильно дивилася назад упродовж секунди, потім активізувала крила, піднімаючись невисоко над поверхнею.

— Іншим разом, — сказала вона і поцілувала його в щоку.

Він стояв у дверях раніше, ніж Холлі покликала.

— Ти знаєш, Фауле? Ти зробив хорошу справу. Заради самого себе. Ти не отримав ні пенні.

Артеміс здивовано глянув.

— Я знаю. Я приголомшений.

Він дивився вниз, складаючи змістовне зауважен­ня, але коли він знову підняв погляд, вулиця була порожня.

— До побачення, мої друзі, — сказав він. — Пі­клуйтеся про Джей-джея.

Артеміс почув гвинт гелікоптера вдалині, коли дійшов до спальні його матері. Він знав, як учинити, але в нього було відчуття, що батько не вимагатиме деталей, як тільки побачить Анджеліну в гарному стані.

Артеміс стискав пальці, будячи в собі хоробрість, а потім увійшов до спальні. Ліжко було порожнє. Його мати сиділа за столиком, розчісуючи волосся.

— О любий Арті, — сказала вона, удаючи жах від свого відображення в дзеркалі. — Подивися на мене. Мені терміново потрібна команда перукарів, негай­но виклич їх з Лондона.

— Ти маєш чудовий вигляд, мамо. Прекрасний. Чудовий.

Анджеліна розчісувала своє довге волосся гребін­цем, прикрашеним перлами, що виблискували з кожним помахом.

— Я погано себе почувала останнім часом, чи не так?

— Так. Ти була хвора. Але зараз тобі краще.

Анджеліна підвелася з пуфа, на якому сиділа, і простягнула руки.

— Йди до мене, мій герою. Обійми свою матір.

Артеміс був щасливий зробити це, почувши її останні слова. В нього промайнула думка. Герой.

Чому вона називала його героєм? Узагалі-то, жертви гіпнозу не пам’ятають нічого зі стертого. Але Батлер пам’ятав те, що Опал зробила йому; він навіть опи­сав це Артемісу. У Шальке теж була стерта пам’ять. А що з матір’ю?

Анджеліна міцно його притиснула.

— Арті, ти так багато зробив. Ти ризикував усім.

Ротори тепер ревли, вікна дрижали. Його батько був удома.

— Я не зробив нічого особливого, мама. Це зро­бив би будь-який син.

Анджеліна гойдала його голову у своїй руці, як в колисці. Він відчув сльози на її щоці.

— Я знаю все, Арті. Все. Та істота залишила мені свої спогади. Я намагалася боротися з нею, але вона була занадто сильною.

— Яка істота, мамо? Це була лихоманка. Це була просто галюцинація — от і все.

Анджеліна тримала його на відстані руки.

— Я була в хворому пеклі мозку того ельфа, Арте­місе. І не смій мені брехати і говорити, що це не так. Я бачила, що твої друзі майже померли, щоб допо­могти тобі. Я бачила, як у Батлера зупинилося серце. Я бачила, що ти врятував нас усіх. А тепер подивися мені в очі і скажи, чи було таке.

Артемісу було важко подивитися в очі матері і ви­тримати її погляд.

— Це сталося. Усе це. І навіть більше.

Анджеліна спохмурніла.

— У тебе одне око каре. Чому я не помічала цього?

— Я гіпнотизував тебе, — сумно сказав Артеміс.

— І батька теж?

— І його теж.

Унизу почувся звук дверей, що відчинялися. У хо­лі, а потім на сходах були чутні кроки його батька.

— Ти врятував мене, Артемісе, — сказала його мати поспішно. — Але в мене таке відчуття, що весь твій гіпноз почасти помістив нас у цю ситуацію. Таким чином я хочу знати все. Все. Ти мене розу­мієш?

Артеміс кивнув. Він навіть і не здогадувався, як уникнути цього. Він був у безвиході, і єдиний ви­хід — бути чесним.

— Тепер ми дамо батькові і близнюкам час, щоб обійняти мене і поцілувати, а потім ми поговоримо. Це буде нашою таємницею. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

Артеміс сидів на ліжку. Він знову відчував ці шість років, коли його спіймали на хакерстві шкіль­них комп’ютерів — він хотів зробити тестові питан­ня трохи більше стимулюючими.

Його батько приземлявся. Артеміс знав, що його секретне життя скінчилося сьогодні. Як тільки він залишиться з матір’ю наодинці, йому доведеться їй усе розповісти. Викрадення, повстання, прогулянки в часі, повстання гоблінів. Усе.

«Абсолютна чесність», — подумав він.

Артеміс Фаул тремтів.

Через декілька годин спальня хазяїв була в безла­ді, відомим під назвою Беккет Фаул. На столику для вечері були коробки з-під піци, на стіні — картини, намальовані пальцями томатною пастою. Беккет одягнув одну з футболок батька, яку він опоясав на­вколо талії. Він намалював помадою вуса і шрами і зображував битву з невидимим ворогом, викорис­товуючи одну із старих протезних ніг його батька як меч.

Артеміс закінчував своє пояснення дивовижного одужання Анджеліни.

— І потім я зрозумів, що мама так чи інакше хво­ра на лихоманку, яка зустрічається тільки на Мада­гаскарі, таким чином, я знайшов природне лікуван­ня, про яке мені розповіли місцеві жителі. Допомога була безпосередньою.

Беккет помітив, що Артеміс припинив говорити і трагічно зітхнув. Він поїхав на уявному коні впо­перек кімнати і ткнув Майлза протезом батька.

— Гарна історія? — запитав він у близнюка.