Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 43)

«Він, мабуть, десь поруч, — думала Холлі, після чого натовп підхопив її і буквально втягнув на кухню».

— Артемісе! — звала вона, абсолютно забувши, що все ще невидима. — Артемісе!

Але його не було ніде видно. Усе затулили лікті і тіла. Запах поту і шум криків. Голоси кричали їй у вуха і дихали їй прямо в обличчя, і до часу, коли вона нарешті змогла вибратися з центру зграї, бен­кетний зал уже спустів. Декілька забарилися, але ніде не було ні сліду Артеміса.

«Базар, — подумала вона. — Я знайду його на базарі».

Артеміс змусив себе перейти на біг. Як тільки Хол­лі вирубає охоронців, йому потрібно бігти якнай­швидше і молитися, щоб не спіткнутися і не впасти. Подумати тільки — пройти через усе це і програти тільки через нестачу координації. Батлер обов’язково сказав би «Я ж тебе попереджав», коли б вони зустрі­лися на небесах.

Несподівано шум став голосніший на декілька то­нів, і крики екстинкціоністів нагадали Артемісу про паніку серед тварин, що охопила Ратдаунський парк.

«Екстинкціоністи, спіймані в клітку, — подумав він. — Що за іронія».

Варта, що охороняла двері на кухню, рухнула на підлогу, хапаючись за горло.

— Відмінна робота, капітане.

Артеміс низько пригнувся, подібно до спринтера, що очікує на постріл на старті забігу, потім побіг, відштовхнувшись від стінок клітки, що слугувала йому за прикриття.

Кронскі врізався в нього збоку усією своєю вагою, перевертаючи за собою через поріг клітку. Артеміс важко приземлився на дитячий стільчик, який тут же під ним зламався, один з підлокітників виско­чив з отвору.

— Це ти в усьому винен, — вищав Кронскі. — Це мав бути кращий вечір у моєму житті!

Артеміс відчував напад задухи. Його рот і ніс були щільно укриті пропотілою пурпурною матерією.

«Він хоче мене вбити, — подумав Артеміс. — Я над­то на нього натиснув».

Не було часу на роздуми, і навіть якби він і був, ситуація не скидалася на одну з тих, де корисна мате­матична теорема могла б допомогти Артемісу вибра­тися зі скрутного становища, в якому він опинився. Йому залишалося лише одне: відбиватися.

Тому Артеміс штовхався, використовував руки і намагався викрутитися. Він ударив Кронскі колі­ном у його великий живіт і засліпив, несподівано атакувавши кулаками.

Усі його спроби мали нетривалий ефект і не при­несли помітного результату; всі, крім однієї. Права п’ятка Артеміса ударила Кронскі в груди. Кронскі навіть не відчув цього. Але п’ятка зачепила кнопку пульта дистанційного керування, що лежав у кишені доктора, відмикаючи ґрати до ями.

Секундою пізніше мозок Артеміса усвідомив, що за спиною у нього нічого немає, і тоді Артеміс зрозу­мів, що сталося.

«Я мертвий, — дійшло до нього. — Пробач мені, мамо».

Артеміс усім тілом упав у яму, його лікоть заче­пив лазерний промінь, і секундою пізніше яму запо­внили синьо-білі сполохи полум’я, сліди чорної сажі, що залишилися на стінках ями.

Кронскі відскочив від краю клітки, піт виступив на кінчику його носа.

«Як я почуваюся після того, що тільки-но стало­ся?» — запитував він себе, згадуючи, що психологи радять зустрітися з душевною травмою віч-на-віч, щоб уникнути стресів у подальшому житті.

— Ні, — зрозумів він. — Мені не зле. Насправді я відчуваю, начебто величезний вантаж упав з моїх плечей.

Кронскі зі скрипом і тріском піднявся з колін.

— Так, а де ще одна? — запитав він себе. — У мене все ще є вантаж, якого потрібно позбавитися.

Артеміс бачив полум’я, що спалахнуло навколо нього. Він бачив, як по його шкірі розтікалися бла­китні спалахи, і чув рев вогню, але, незважаючи на це, залишався неушкодженим.

— Неможливо.

Очевидно, ні. Очевидно, це полум’я швидше «гав­кало», ніж дійсно «кусало».

— Голограма?

Підлога ями розверзлася під його вагою зі свистом пневматичних двигунів, і Артеміс опинився в камері, що була розташована прямо під ямою, і втупився в масивні сталеві двері, що зачинялися над ним.

— Вид ізсередини бункера із входом зверху.

Бункера, обладнаного за останнім словом техніки, з добре змащеними петлями, що виступають. Ель­фійського виготовлення, без жодних сумнівів.

Артеміс згадав дещо, про що проговорився Крон­скі.

— Вона... вона.

Вигляд такий, ніби це було спроектовано ельфа­ми. Особливо небезпечним видом. Який ельф добу­вав мозкову рідину лемурів раніше, ніж навіть поча­лася епідемія спеллтропії?

Артеміс зблід.

— Тільки не вона. Не вона. Будь ласка, тільки б це була не вона.

«Що ж мені робити? — думав він. — Скільки ще разів мені рятувати світ від божевільних?»

Він доторкнувся до колін і з’ясував, що лежить на м’якій підстилці. Перш ніж він зміг перекинутися на бік, металеві щупальця вискочили з тих отворів, що розкрилися на підлозі під його підстилкою, і скрути­ли міцніше, ніж сплутують ноги бика на родео. Угорі пурпурний газ із шипінням вирвався з дюжини со­пел, укриваючи його з головою.

— Затримай дихання, — сказав собі Артеміс. — Це тварини не уміють затримувати дихання.

Він не дихав доти, доки його легені не стали горі­ти, і тільки коли майже видихнув, збираючись зро­бити великий вдих, інший газ заповнив камеру, і під його дією перший кристалізувався. Пил осів на об­личчя Артеміса подібно до пластівців пурпурного снігу.

— Тепер ти спиш. Спробуй їх обдурити.

Маленькі дверцята на підлозі м’яко від’їхали вбік зі звуком повітря, що просочується через солому.

Артеміс дивився через одне напівзаплющене око.

На думку спало: Магнітне поле. Його лоб наче стискав сталевий обруч.

— Я знаю, що саме я бачу, але я б хотів, щоб це було не так.

Фігура піксі з’явилася, риси її крихітного пре­красного тіла псувала невдоволена гримаса на об­личчі.

— Це, — вискнула Опал Кобой, указуючи тремтя­чим від обурення пальцем, — це не лемур!

ГЛАВА 13: ОДИН ІЗ ВОЛОХАТИХ ПОМРЕ

БАТЛЕР швидким кроком пройшов із штаб-квартири на шкіряний базар. Артеміс чекав у будівлі, яку вони вико­ристали для вчорашнього обміну. При­сутність поліції у Фесі обмежувалася декількома пат­рулями, не більше однієї-двох осіб у кожному, отже, для когось із досвідом Батлера прокрастися непоміт­ним було раз плюнути. Але абсолютно неможливо злитися з натовпом туристів або скидатися на доб­рочесного громадянина з мусульманського кварта­лу, коли в тебе за спиною висить здоровенна гвин­тівка.

Батлер, зігнувшись, пробрався в темний закут і швидко розібрав рушницю для стрільби по тарілках майже на дюжину частин, потім спішно сховав їх у сміттєвих баках. Можливо, він міг би просто дати ха­баря митникам в аеропорту Фес Саіс, а потім просто провезти зброю під сидінням, але зараз краще відразу забезпечити повну безпеку, аніж потім жалкувати.

Десятирічний Артеміс сидів на заздалегідь підго­товленій снайперській позиції біля вікна, змахуючи неіснуючу порошинку з рукава піджака.

— Отже? — запитав він, приготувавшись до від­повіді.

— Жінка в мінусі, — сказав Батлер. Він вирішив не згадувати, що довговолосий чоловік усе тримав під контролем, поки не прибуло відео Артеміса.

Артеміс запідозрив каверзу.

— Жінка? Інший теж там був?

— Волохатий мертвий, — кивнув Батлер. — Він спробував урятуватися, але йому це не вдалося.

Артеміс зітхнув.

— Мертвий? — перепитав він. — Мертвий?

— Повторення слова не змінює його значення, — нетерпляче вимовив Батлер. — Він намагався вряту­вати свою подругу, і Кронскі пристрелив його за це. Але що зроблене, те зроблене, еге ж? Урешті-решт у нас є діаманти. — Він подивився на годинник. — Час вирушати до аеропорту. Потрібно швидко про­йти всі перевірки перед польотом.

Артеміс залишився сидіти, зачарований і тихий, не в змозі відвести очі від діамантів, які дивилися на нього зі свого місця на його колінах і немов звинува­чували.

У Холлі був невдалий день. Її поле було таким слабким, що вона його вимкнула, щоб зберегти жа­люгідні залишки магії для лікування — а раптом зна­добиться? У будь-якому разі, раніше, чим вона від­криється, жоден з громил Кронскі її не засіче і не розповість про це решті. Зараз вона бігла щосили че­рез мусульманський квартал, щоб Артеміс був на місці зустрічі і не забув захопити скутер.

Пострілу не було. Це було дивним і бентежило, якщо тільки Кронскі не вирішив пристрелити її осо­бисто.

Немає часу думати про це. Зараз головне — вижити.

У мусульманському кварталі було тихо ввечері, траплялися окремі туристи, і найнастирливіші тор­говці все ще тинялися вулицями. Холлі проскочила повз них, тримаючись якнайнижче, в страху перед охоронцями, що йдуть за нею. Вона перевернула купу кошиків, заповнених доверху кебабом, зупини­лася і перевернула стіл зі спеціями, а потім побігла до білої стіни, до різнокольорових арок.