Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 42)

Під час відтворення відео під ним став пробігати рядок з коротким повідомленням.

«Тут ми бачимо доктора Деймона Кронскі, прези­дента екстинкціоністів, що показує дивовижну спритність для людини своїх розмірів. Нашому ко­респондентові стало відомо, що Кронскі повстав проти тварин, як його укусила коала, коли він зі сво­їм батьком перебував у політичному турі, щоб зару­читися підтримкою жителів Клівленда. Свідки того, як його укусили, повідомили, що маленький Деймон «вищав таким тонким голосом, що від його крику могли полопатися скляні келихи». Цей талант, як ми бачимо, доктор доніс до наших днів. Вищіть же, діт­ки, вищіть».

Артеміс зітхнув.

— Це моїх рук справа, — зрозумів він. — Це явно мій почерк.

Іншим разом він би оцінив цей жарт, але зараз для нього був украй непідходящий момент. Не те­пер, коли він був такий близький до того, щоб звіль­нити Холлі.

До речі, про Холлі.

— Артемісе, допоможи мені звідси вибратися, — прошипіла вона.

— Так-так, зараз. Час діяти.

Артеміс, міркуючи, порився у своїх кишенях і діс­тав носову хустку. Усередині хустки були три довгих, грубих волоски, які дав йому Мульч Діггумс. Волосся гномів насправді є антеною, якою вони корис­туються, щоб визначати напрям у темних тунелях, а також слугують винахідливій расі за універсальну відмичку. Без сумнівів, омнітул Холлі був би набага­то зручніший, але Артеміс вирішив зайвий раз не піддавати себе ризику бути схопленим з ним під час догляду службою безпеки. Носова хустка зберігала волоски вологими і гнучкими доти, доки вони не знадобляться.

Артеміс узяв один волосок, стер крапельку воло­ги з його кінчика і, намагаючись залишатися непри­мітним, вставив у замок, на який була замкнута кліт­ка. Як тільки він відчув, що волосок затвердів у його пальцях, він повернув ключ у замковій шпарині, і дверцята розчинилися.

— Спасибі тобі, Мульче, — прошепотів він, потім повернувся до роботи над наручниками, надітими на Холлі. Третій волосок може навіть не знадобити­ся. Через лічені секунди Холлі була вільною і поти­рала свої зап’ястки.

— Сирітський притулок? — сказав Артеміс. — Тобі не здавалося, що ти переграєш?

— Промашка вийшла, — швидко промовила Хол­лі. — Давай просто повернемося в шаттл.

Проте це було не так і просто.

Кронскі був відтіснений в кут групою екстинкціо­ністів. Вони говорили на підвищених тонах і навіть штовхали і пхали доктора, не звертаючи уваги на те, що він їм відповідав, а тим часом Відеоролик знову і знову відтворювався на великому екрані.

— Упс, — подумав Артеміс, закриваючи кришку мобільника.

Падіння Кронскі було неминучим. Той розкидав своїх мучителів по боках, подібно до кулі в боулінгу, розчистивши місце навколо себе, потім, часто диха­ючи, схопив переговорну рацію з кріплення на поясі.

— Оточити приміщення,-— прохрипів він у неї. — Використайте всю необхідну силу.

Навіть попри те, що охоронці Домейн дес Хоммес фактично працювали на екстинкціоністів, їхня лояль­ність належала людині, яка виплачувала їм зарплату. А цією людиною був Деймон Кронскі. Він міг одягати­ся як божевільний і мати звички собаки, але він єди­ний знав комбінацію сейфа і завжди вчасно платив.

Снайпери на верхній терасі зробили декілька по­переджувальних пострілів поверх голів присутніх, що викликало стовпотворіння.

— Зачиніть усі входи і виходи з будівлі, — сказав Кронскі у рацію. — Мені знадобиться час, щоб забра­ти гроші. Десять тисяч доларів готівкою кожному, хто мені допоможе.

Не було потреби в більш переконливому стимулі. Десять тисяч доларів були для цих людей сумою, яку можна було заробити тільки за два роки.

Двері і віконниці з гуркотом зачинилися, і в кож­ному отворі з’явилося по міцному охоронцеві, що розмахував рушницею або зробленим на замовлення марокканським мечем ніндзя з ефесом із кістки но­сорога; ці мечі Кронскі свого часу спеціально замо­вив для служби охорони.

Перелякані екстинкціоністи забилися в туалети та інші місця, де могли б бути вікна. Вони люто на­тискали кнопки на своїх телефонах, звідусіль викликаючи на допомогу хоч кого-небудь.

Деякі були винахідливішими. Томмі Киркенхазард вихопив керамічний пістолет, який він проніс у своєму капелюсі, і зробив декілька пострілів по те­расі із-за барної стійки з мореного тіка.

Йому відповіли звідкись ізгори, і пляшки, дзерка­ла та розбиті келихи розлетілися на осколки подібно до наконечників стріл.

Прямим ударом у сонячне сплетіння високий азіат швидко роззброїв охоронців, що стояли біля дверей.

— Сюди! — покликав він, широко відчиняючи двері. У дверному отворі вмить утворилася пробка з тіл екстинкціоністів.

Артеміс і Холлі ховалися за кліткою, видивля­ючись шлях назовні.

— Ти можеш стати невидимою?

Холлі різко повернула шию, і одна з її рук зникла із виду.

— У мене мало енергії. Вистачить на хвилину або дві. Я спеціально її економила.

Артеміс з несхваленням подивився не її.

— У тебе завжди мало енергії. Хіба Номер Один не наповнив тебе своєю міченою магією?

— Можливо, все було б набагато краще, якби твій охоронець не поцілив у мене дротиком. Якби мені не довелося зціляти тебе там, у Ратдаунському пар­ку. І якби мені не довелося ставати невидимою на ба­зарі, намагаючись знайти твою мавпочку.

— Лемура, — сказав Артеміс. — Принаймні ми врятували Джей-джея.

Холлі пригнулася, коли скло градом посипалося їй на голову.

— Ось такі справи, Артемісе! Ти говориш так, як нібито ти насправді турбуєшся про тварину. До речі, мила борідка.

— Дякую. Тепер, як ти думаєш, чи зможеш ти за­лишатися невидимою так довго, скільки знадобить­ся, щоб роззброїти тих охоронців, що перекривають двері на кухню позаду нас?

Холлі міряла оцінюючим поглядом двох чолові­ків. Обоє випромінювали лютість і в кожного був дробовик. Чудово.

— Зроби це як можна непомітніше. Нам не по­трібна ще одна тиснява. Якщо ми розділимося, то зу­стрінемося десь поблизу. Наприклад, на базарі.

— ОК, — сказала Холлі, вмикаючи невидимий екран.

Секундою пізніше Артеміс відчув руку на плечі і почув безтілесний голос у своєму вусі.

— Ти повернувся за мною, — прошепотіла Хол­лі. — Спасибі.

Потім рука зникла.

За будь-яку магію доводиться платити. Коли ель­фи стають невидимими, вони жертвують спритністю і ясністю думки. А ще нескінченно важче зробити що-небудь акуратно, коли твоє тіло вібрує швидше, ніж крила колібрі, навіть якщо мозок у змозі нена­довго сфокусуватися на проблемі.

— Гадаю, проблем з ними не буде.

Тренер родом з Атлантиди, що працював в акаде­мії ЛЕП, дав Холлі одну пораду. Набагато легше впо­ратися з вібраціями, якщо періодично напружувати і розслабляти черевні м’язи, зміцнюючи свій тулуб. Це не лише дає можливість сфокусуватися, і до того ж зміцнює м’язи торсу.

Холлі виконувала вправу, поки обережно йшла по підлозі бенкетного залу, прямуючи до кухні. Коли розлючений Кронскі, що розмахував ножем для мас­ла, трохи не зачепив її ним, вона подумала, що іноді бути невидимим набагато небезпечніше, ніж перебу­вати на лінії прямого бачення.

Двоє, що охороняли двері, буквально гарчали на будь-кого, хто наважувався наблизитися надто близько. Вони були величезними, навіть не вірилося, що це були люди, і Холлі була рада, що вони не відрізнялися особливою спритністю. Двох ударів у нервові центри вище коліна має вистачити, щоб звалити цих хлопців.

«Простіше простого, — думала Холлі. — Не варто бути такою самовпевненою. Якщо ти понадієшся на це, щось обов’язково піде не так».

І, зрозуміло, вона була у біса права.

Хтось відкрив стрілянину по охоронцях Кронскі.

Срібні дротики розтинали повітря, потім проко­лювали шкіру з глухим звуком.

Холлі інстинктивно здогадувалася, хто стріляє. Її здогадка підтвердилася, коли вона помітила знайо­мий силует на кроквяних балках під дахом.

— Батлере!

Охоронця укривав балахон пісочного кольору, але Холлі впізнала його за формою його голови, а та­кож по безпомилково вибраній позиції для стрільби: лівий лікоть був виставлений дещо більше, ніж як робили більшість стрільців.

«Юний Артеміс послав його нам, щоб допомогти розчистити шлях, — зрозуміла вона. — Або, можли­во, Батлер прийняв це рішення самостійно».

Як би то не було, Батлер допомагав не так добре, як вона на те сподівалася. Коли охоронці йшли по пожежних виходах, замикаючи їх за собою, екстинкціоністи піднімалися штабелем зі своїх повержен их тюремників, остаточно втративши надію вибратися з цієї будівлі.

«Спіймані в клітку екстинкціоністів, — подумала Холлі. — Упевнена, Артеміс оцінить кумедність си­туації».

Не встигла Холлі розмахнутися для удару, як двоє охоронців, що вартували двері на кухню, схопилися за шиї і впали на підлогу, втративши свідомість рані­ше, ніж їхні тіла торкнулися підлоги.

— Прекрасне попадання. Два постріли впродовж однієї секунди з вісімдесяти метрів. До того ж дроти­ками, якими стріляти не простіше, ніж застиглим желе.

Вона була не єдиною, хто помітив двері, що не охо­ронялися. Дюжина колишніх екстинкціоністів хлину­ла до дверей, волаючи голосніше, ніж рок-група.

— Нам потрібно вибратися з будівлі. Негайно.

Холлі обернулася до Артеміса, але його фігура за­губилася в натовпі екстинкціоністів, що метушилися.