Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 45)

Громило проповз коло її ноги, нагадавши їй, що стан речей далекий від нормального.

«Жадібність змусила їх забути про мене, та вони згадають про свої обов’язки, коли зберуть камені».

Капітан обрала момент, щоб відсалютувати юно­му Артемісу, а потім пішла з його поля зору, шмиг­нувши в найближчу алею. Тільки щоб зіткнутися ніс до носа з Деймоном Кронскі, що відсапувався.

— Два з двох, — пропихтів він. —-Я дістав вас обох. Схоже, у мене вдалий день.

«Та коли ж це скінчиться?! — не вірячи своїм очам, подумала Холлі. — Чому все це триває»?

Кронскі давив на неї, як розлючений слон, на­суплені брови здіймались за стеклами кольорових окулярів, піт цівками стікав по обличчю, скрапував з пухких губ.

«Відволікаючий маневр, — подумала Холлі. — Чу­дово».

«Яка іронія. Вдихати запах голубиного посліду пе­ред смертю».

Вона чула, як тріщать ребра.

«Хотіла б я, щоб Кронскі учув цей запах».

Ідея спалахнула в мозку — останній намір умира­ючої істоти.

«А чом би йому не відчути це? Це останнє, що я можу зробити».

Капітан пішла глибоко в себе у пошуках останньо­го заклинання. Було якесь світіння глибоко всереди­ні. Недостатньо для екрана і навіть для гіпнозу, але, можливо, достатньо для слабкого зцілення.

Зазвичай цілюща магія використовувалася для поранених, а відсутність нюху у Кронскі була при­родженою. Його повернення могло бути небезпеч­ним і абсолютно точно хворобливим.

«От і добре, — подумала Холлі. — Якщо йому буде боляче, нехай буде боляче».

Вона підвела руку, минувши передпліччя на сво­єму горлі, просуваючись по обличчю Кронскі та за­кликаючи всю магію в пальці.

— У чому справа? — Кронскі не був стривоже­ним. — Що відбувається? — Граєш у «Впіймав твій ніс»?

Холлі не відповіла. Замість цього вона заплющила очі і сунула два пальці в ніздрі Кронскі, а потім по­слала останні іскри магії вперед.

— Зціляй, — сказала вона.

Сказано — зроблено.

Кронскі був здивований, але спочатку ніяк не зре­агував.

— Гей, що в біса... — почав він, а потім чхнув. Ачхи був такий сильний, що вдарив по вухах і ско­тив його з жертви. — Ей, ти що — дитина, що ти пхаєш мені пальці в носа?.. — Він чхнув ще раз, те­пер іще сильніше. З кожної ніздрі вирвався стру­мінь пари.

— Яка жалюгідна спроба! Ви, люди, насправді ду­маєте...

Третій ачхи пронизав усе тіло. Сльози потекли по обличчю Кронскі. Ноги тремтіли, окуляри бовтали­ся на одній дужці, лінзи розтріскалися.

— О боже мій, — пропихтів Кронскі, коли його кінцівки знову стали слухняними. — Щось не так. Щось змінилося...

І тут запах ударив йому в ніздрі.

— Ааррргх... — здавлено вимовив Кронскі і по­чав кричати. Його суглоби стискалися, ноги сіпали­ся, пальці робили діри в повітрі.

— Ого, — тільки і сказала Холлі, масажуючи гор­ло. — Його реакція сильніша, ніж я чекала.

Запах був огидним, але, глянувши на Кронскі, можна було подумати, що він помирає. Чого не вра­хувала Холлі, так це сили нюху доктора, порівнянно­го з першою в житті картиною, коли ледь-ледь на­родившись, уперше розплющуєш очі або з ейфорією від першого зробленого кроку. А площа забезпечила те ж саме, але в гірший бік. Візьміть отруйну кульку, намажте колючки гноєм, замотайте бинтами з гно­єм, прокип’ятіть у котлі з послідом, піднесіть це до свого носа і ви зрозумієте, що відчув Кронскі. Цей запах зводив його з розуму. Він ліг на спину, виря­чившись у небо.

— Погань, — сказав він, повторюючи слово знову і знову, як заклинання, — Погань, погань. Фаул, Фаул. [3]

Холлі опустилась на коліна і сплюнула на сухий пісок. Уся її істота була відокремлена від душі. Одно­го погляду на Кронскі було досить, щоб зрозуміти:

немає сенсу запитувати його про щось. Цієї миті президент екстинкціоністів був позбавлений здат­ності мислити зв’язно.

«Можливо, це на краще, — подумала Холлі. — Зате він деякий час не очолюватиме різні всесвітні орга­нізації».

Капітан дещо помітила. Одна з лінз розкололася остаточно, відкриваючи око. Райдужна оболонка була дивного фіолетового кольору, майже такого ж темного, як і окуляри. Але не це привернуло увагу Холлі. «Його загіпнотизували, — зрозуміла Холлі. — Хтось із Народу контролює його».

Вона звелася на ноги і в одному черевику покуль­гала у бік алеї, а голоси жаднюг-громил, що б’ються, стихали позаду.

«Якщо в цю справу вплутаний хтось із Народу, то все не таке, яким здається. А якщо все не таке, яким здається, то, може, Артеміс усе ще живий».

Біля штаб-квартири екстинкціоністів

Мервелл Брілл розглядав себе в дверях морозильної камери.

«А я красунчик, — думав він. — І халат, що при­криває черевце, мені дуже личить».

— Брілле! — покликала Опал зі свого офісу. — Як там справи з мозковою рідиною?

Мерв аж підстрибнув.

— Якраз викачую, міс Кобой.

Піксі навалився на каталку з людиною і покотив її коротким коридором, що вів до самої лабораторії. Застрягти в цьому дільці з Опал Кобой — це вам не прогулятися парком. Трійця, що день за днем вика­чує мозкову рідину. Опал могла б найняти тисячу помічників у лабораторію, але вона була параноїком щодо секретності. Її манія переслідування була така сильна, що вона стала підозрювати речі й рослини у шпигунстві.

— Вороги можуть вирощувати камери! — надри­валася вона на одному інструктажі. — Хтозна, чого досяг цей нікчемний кентавр Фоулі у своїх дослідах з імплантації шпигунського устаткування в рослини. Отже позбавтеся всіх квітів. І каменів теж — я їм не довіряю. Маленькі підлі зрадники...

Отже близнюки Брілл витратили півдня на те, щоб очистити лабораторію від усього, що могло міс­тити жучки. Навіть від освіжувачів убиральні — Опал підозрювала, що ті її фотографують, коли вона ними користується.

«Утім, у міс Кобой є всі підстави для параної, — визнав Мерв, проштовхуючи каталку через подвійні двері лабораторії, — Якщо ЛЕП коли-небудь дізна­ється, чим вона тут займалася, вони упечуть її за ґра­ти довіку».

Подвійні двері вели в довгу трирівневу лаборато­рію. Це було місце мук. Клітки з пійманими тварина­ми були підвішені до стелі. Тварини стогнали, плака­ли, намагалися перегризти ґрати і кидалися на двері.

Робот — рознощик їжі із дзижчанням їздив між клітками, де сиділи тварини, і закидав у них сірі по­живні кульки.

У центральній зоні була купа якихось операцій­них приладів. Безліч тварин лежали догори черевом, зв’язані, як і Артеміс, міцними ременями. Артеміс упіймав погляд сибірського тигра, що лежав лапами догори. На голові в того були поголені смужки з тон­ким шаром речовини на кшталт печінки. Коли вони проїжджали повз, шар видав плямкаючий звук, і сигнальний світловий діод на носі тигра спалахнув червоним.

Мерв зупинив каталку, і Артеміс побачив жах ти­гра, коли внизу шару з дюжини отворів хлинула рі­дина.

— Ви повні по самі вінця, міс генетично модифі­кована москітна п’явка. Ви мерзенні й огидні, так-так, але ви знаєте, як висмоктати мозкову рідину. Я б сказав, що у вичавлюванні вам немає рівних.

Мерв припинив спостереження і натиснув педаль у підлозі, щоб відчинити найближчий холодильник. Він став перебирати мензурки, поки не знайшов по­трібну.

— А ось і вона. СибТиг МР.

Брілл поставив мензурку в затиск, схопив п’явку і став стискати її, як губку, поки вся рідина не опинилася в мензурці. Потім він викинув п’явку у сміт­тя за непотрібністю.

— Обожнюю вас, — сказав Мервелл, поверта­ючись до каталки з Артемісом. — Міс, ви наливаєте.

Артеміс усе бачив через трохи відкриті повіки. Це було огидно і жахливо. Йому треба вибиратися звідси.

«Холлі прийде за мною, — подумав він, а потім зга­дав, що не прийде. — Вона ж думає, що я мертвий. — Від цієї думки кров застигла в жилах. — Я пропав».

Отже, час рятувати себе самого. Не первина. Будь вимогливим, а коли надасться шанс — будь готовий скористатися ним.

Мервелл знайшов операційну секцію і помістив каталку прямо в неї.

— І він ставить її в невимовно малий простір! Ка­жуть, це неможливо, але вони помиляються! Мер­велл Брілл, король парковки каталок! — Піксі блювонув. — Щоправда, це не те майбутнє, про яке я мріяв замолоду.

Потім він з відразою занурив друшляк у воду і во­див ним доти, доки той не наповнився суперп’явками, що звивалися.

«О ні, — подумав Артеміс. — Тільки не це».

Мервелл озирнувся і наблизив Фаула до себе, по­дивившись прямо на нього.

«Він точно бачив, як сіпнулися плечі. Він уведе мені снодійне, а тоді все буде втрачено».

Проте Мервелл нічого не помітив.