Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 46)

— У-у-у, як я вас ненавиджу. Огидні тварюки. Скажу тобі, людино, якщо ти підсвідомо чуєш мене, радій, що спиш. Ти не захочеш пройти через це про­кинувшись.

Артеміса це майже вивело із себе. Але він подумав про те, що у його матері залишилось менше дня, і затих.

Він відчув, що його ліву руку тягнуть, почув хрип­ке дихання Мервелла.

— Закріплено туго. Секундочку...

Артеміс відчув, що затиск знятий, він сприймав рух Мервелла вухами і носом. М’який животик доторк­нувся до його ліктя. Дихання виривалося поряд з його вухом. Мервелл обходив його біля лівого плеча.

Артеміс трохи розплющив праве око, якраз до­сить, щоб підглядати в щілинку. Потужна лампа була просто над його головою, закріплена на товстій, гладкій, хромованій ручці.

Хромованій. Що віддзеркалює.

Артеміс стежив за діями піксі попереду. Мервелл набирав щось на контрольному тачпаді «Октобон», переробленому під гномську мову. Потім, наспіву­ючи популярну поп-пісню піксі, він увів свій пароль. Одну цифру, щоразу, як звучав приспів.

— Піксі нереально розпалюють! — співав він. — О так... Круті піксі нереально розпалюють, дітки!

Артемісу так не здавалося, але він був радий пісні, вона давала йому час запам’ятати пароль Мервелла.

Мервелл відстебнув один з ременів, якими був зв’язаний Артеміс, щоб розпрямити його руку. На­віть якщо раптом людина прокинеться, вона зможе тільки безсило тріпатися в путах.

—-А тепер, моя маленька п’явко, роби свою бруд­ну роботу для тітоньки Опал, і я нагороджу тебе ви­чавлюванням у пробірку і викиданням. — Він зі­тхнув. — І чому мої кращі фрази витрачаються на хробаків?

Потім він узяв п’явку з друшляка, розім’яв її, щоб зробити присоски липкими, а потім приліпив її Ар­темісу до зап’ястка.

Артеміс негайно відчув розслаблення і нічого більшого.

«Мене паралізує, — зрозумів він. — Старий тролячий трюк. Розслабся перед смертю. Гарний план, не гірший за інші, та і врешті-решт, чи так уже погана смерть? Життя було суцільним випробуванням».

Мервелл перевірив годинник. Його брат страшенно довго був у карцері за кару. Ця червона річкова свиня могла вирішити підкріпитися порцією піксятини.

— Просто перевірю, — вирішив він. — Повернуся, перш ніж п’явка наповниться. Спочатку кров, а по­тім — мозок. Тобі треба було просто захопитися туфлями міс Кобой, братику.

І він пошкандибав униз, до центрального проходу, повз клітки з тваринами, стукаючи по прутах ґрат, що зводило тварин з розуму.

— Піксі нереально розпалюють! — виспівував він. — Круті піксі нереально розпалюють, дітки!

Артемісу було складно змусити себе зробити що-небудь. Набагато простіше дати всім проблемам ви­текти з руки разом із кров’ю.

«Коли вирішуєш померти, — ліниво подумав Ар­теміс, — уже неважливо, чи багато хто хоче твоєї смерті».

Він дійсно хотів, щоб тварини замовкли. Їхня тріскотня і цвірінькання змішувалися з його стого­нами.

Десь навіть був папуга, що повторював фразу.

— Хто твоя мама? — запитував він знову і зно­ву. — Хто твоя мама?

«Моя мама Анджеліна Фаул. — Очі Артеміса роз­плющилися. — Мама. Мати».

Він підняв вільну руку і зняв незапрошену п’явку, поклавши її на ремені, що зв’язували його. Кров і слиз потекли з півдюжини ранок на зап’ястку Арте­міса. Було схоже, що його зап’ясток проткнули списами-голками маленькі солдатики.

«Зараз буде боляче», — подумав Артеміс.

Горло Артеміса пересохло, шия ослабіла, зір був розпливчастим. Але, незважаючи на це, у нього за­йняло менше хвилини активувати термінал, увести код Мервелла і прибрати ремені.

«Якщо за відключенням ременів пролунає триво­га, я матиму проблеми».

Але не було ні дзвінка, ні інших видимих сигналів тривоги. Не прибігали за ним і піксі.

«У мене є час. Але його не надто багато».

Він прибрав паразита зі свого тіла, здригаючись не від болю, а від вигляду червоних точок на своєму зап'ястку. Струмочки крові бігли з кожної ранки, але вони були повільними і водянистими. Він не помре від утрати крові.

«Загусник крові в п’явках. Звичайно».

Артеміс, як зомбі, попрямував лабораторією, обе­режно обходячи вузли. Тисячі очей дивилися на нього. Тварини стихли, їхні носи, морди і дзьоби ви­сунулися з-за ґрат і дивилися за тим, що відбуваєть­ся. Єдиним звуком був звук робота — рознощика їжі, що виконував свої звичайні функції.

«Усе, що мені треба зробити, — це втекти. Немає потреби в протиборстві або в порятунку світу. За­лиш у спокої Опал і біжи».

Але, звичайно, у світі Артеміса нічого ніколи не ро­билося легко і просто. Артеміс виявив екранні окуля­ри, що висіли на стіні, активував їх з v-подібної клаві­атури і ввів пароль Мервелла, щоб увійти до мережі. Йому треба було дізнатися, де він і як йому вибратися.

Плани підприємства лежали просто на робочому столі. Прямо так, без пароля, незашифровані. Та й навіщо? Навряд чи коли люди вештатимуться тут, під землею, а навіть коли і будуть, вони все одно не знають гномської.

Артеміс вивчав плани з обережністю і наростаючим занепокоєнням. Підприємство складалося зі сполуче­них кімнат, створюючи тунелі під кварталом екстинк­ціоністів, проте виходів було всього два. Він міг вийти саме там, де і ввійшов, точніше, де його протягнули, але цей варіант його як мінімум не влаштовував, оскільки він вів прямо до Кронскі. Аби міг вибрати шахту шат­тлу, що означало викрадення і пілотування останнього. Але шанси обійти складні противикрадні системи шат­тлу, перш ніж Опал перетворить його, Артеміса, на купку попелу, були мінімальні. Доведеться здаватися.

— Подобається моя маленька лабораторія? — сказав голос.

Артеміс утупився поверх окулярів. Сама Опал стояла перед ним, руки в боки.

— Ну і місцинка, чи не так? — закінчила вона. — І всі ці тунелі були тут, наче чекали нас. Чудово. Що­йно я знайшла їх, одразу зрозуміла, що вони — те саме місце, яке мені потрібне. Я переконала доктора Кронскі віддати їх мені.

«Інформація — це влада, — думав Артеміс. — Отже не дай їй ані краплини».

— Ти ще хто? — запитав він.

— Я — майбутня королева цього світу, довіку. Можеш звертатися до мене «Міс Кобой» наступні п’ять хвилин. А потім можеш звернутися до мене «АААРРРРРГГГХХХ!!!», надірвати горло, померти з криками і таке інше, і таке подібне.

«Така ж пихата, як я її пам’ятав».

— Я, схоже, більший за вас, міс Кобой, і ви, як я бачу, не захопили з собою зброї.

Опал розсміялася.

— Зброї? — Вона перейшла на крик, розкинувши руки. — Ці тварюки дали мені всю зброю, якої я потребувала! — Вона махнула на сплячого тигра. — Ця велика кішечка посилила мій контроль над розумом. Равлики сфокусували мої енергетичні промені. Шматочок висушеного дельфінового плавника, змі­шаний з точно відміряною дозою отрути кобри, омолодив на сотню років.

— Так це фабрика з виробництва зброї, — видих­нув Артеміс.

— Точно, — сказала Опал, удоволена тим, що хтось нарешті її зрозумів. — Завдяки цим тварюкам і їхнім рідинам я стала наймогутнішим магом, від­коли зникли демони-чарівники. Екстинкціоністи ловили для мене всіх цих істот, які мені були такі потрібні. Дурні, обдурені дешевим трюком з голо­графічним полум’ям. Начебто я убила б ці диво­вижні створіння, перш ніж вип’ю їхні соки. Ви, люди, такі дурні, ваші уряди витрачають стільки сил у пошуках влади, а вона ось де, у них під боком, у джунглях.

— Оце так промова, — сказав Артеміс, набираючи щось на клавіатурі так, щоб тільки йому було видно.

— Скоро я буду...

— Ні, нічого не говори, скоро ти будеш непере­можною.

— Узагалі-то ні, — сказала Опал з неймовірним терпінням. — Але скоро я зможу управляти самим часом. Усе, що мені треба, — це...

Несподівано у Артеміса все стало на свої місця. Все про її задумку. І він знав, що йому знадобиться можливість утекти.

— Лемур. Усе, що тобі треба, — це лемур.

Опал заплескала в долоні.

— Точно, розумнику, Хлопче Бруду. Цей прекрас­ний лемурий мозок — останній інгредієнт у моїй формулі для посилення магії.

— Формула для посилення магії? — зітхнув Арте­міс. — Ви тільки послухайте її...

Опал пропустила кепкування повз вуха. Можли­во тому, що взагалі майже не слухала.

— У Людей Бруду була ціла купа лемурів, але ЛЕП забрала їх усіх, щоб зробити протиотруту від якоїсь там чуми, і я втратила решту у вогні. Усі мої тестові зразки пропали, а їхню рідину неможливо клонува­ти. Залишився ОДИН, і він мені потрібний. Він мій зразок для Клонування. З цим лемуром сам час мені скорятиметься... — Опал замовкла на секунду, по­стукуючи пальцем по своїх губах. — Почекай секун­ду, людино, що ти знаєш про мого лемура? — Вона забрала палець від рота і направила його на Артемі­са, створивши вогняну кулю, від якої лак на її нігтях почав плавитися. — Хлопче Бруду, я тебе запитую, що ти знаєш про лемура?

— Чудові туфельки, — сказав Артеміс, клацанням пальця обираючи опцію на екрані.

«Ви дійсно хочете відкрити всі клітки?» — запи­тав комп’ютер.

Екстинкціоністи пробиралися назад у свою штаб-квартиру, ведені Томмі, який тримав свій незаряджений пістолет з більшою упевненістю, ніж він від­чував насправді.

— У мене є деякі речі в штаб-квартирі, — повто­рював він натовпу, що йшов за ним. — Цінні речі. І я не збираюся їх тут залишати.