Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 4)

Артеміс згадав, якою була мама раніше. Він бачив її сяючу шкіру, її очі, що світилися від щастя. Почув її сміх, відчув її дотики на своїй шиї. Згадав силу лю­бові Анджеліни Фаул до своєї родини.

«Це те, чого я хочу».

Іскри відгукнулись на його прохання і заполонили тіло Анджеліни Фаул, занурюючись під шкіру і ніби мотузками обвиваючи її виснажені руки. Артеміс стиснув її сильніше, і ціла ріка чарівного мерехтіння пролилась від його пальців до маминих.

«Зцілись, — подумав він. — Витисни хворобу».

Артеміс і раніше користувався своєю магією, але цього разу все було інакше. Він відчув опір, ніби ма­мине тіло не хотіло зцілюватись і тому відштовху­вало його чарівну силу. Іскри шипіли на її шкірі, мерехтіли і згасали.

«Ще, — подумав Артеміс. — Сильніше».

Він стиснув мамину руку ще міцніше, не зверта­ючи уваги на засліплюючий головний біль та сильну нудоту.

«Зцілись, мамо».

Магія огорнула жінку, перетворивши її на єгипет­ську мумію, і підняла на п’ятнадцять сантиметрів від матрацу. Вона тремтіла і стогнала, тіло її парувало і цей пар починав шипіти, стикаючись із блакитни­ми іскрами.

«Їй боляче, — подумав Артеміс, трохи розплющив­ши одне око. — Вона страждає. Але я не можу зараз зупинитися».

Артеміс занурився глибоко в середину себе, нама­гаючись відшукати там залишки магічних сил.

«Усе. Віддайте їй усе до останньої іскри».

Магія не була невід’ємною частиною Артеміса; він викрав її і зараз віддавав назад, спрямувавши всі свої зусилля на зцілення матері. І все одно нічого не виходило. Навпаки, її хвороба посилювалась. Вона відштовхувала кожну синю хвилю, позбавляючи іс­кри їхнього кольору і сили і спрямовуючи угору, аж до самої стелі.

«Щось не так, — подумав Артеміс. Його нудило і го­стрий біль пронизав ліве око. — Усе має бути інакше».

Остання крапля магії із силою покинула його тіло, й Артеміса відкинуло від маминого ліжка. Він полетів шкереберть, покотився по підлозі та розтяг­нувся біля шезлонгу. Анджеліна Фаул востаннє здригнулась і повалилась на матрац. Її тіло потонуло в дивному прозорому мареві. Магічні іскри мерехті­ли і згасали в цьому тумані, який розтанув майже так само швидко, як і з’явився.

Артеміс лежав, обхопивши голову руками і чека­ючи, поки вгамується хаос у його мозку, не в змозі рухатись або думати. Здавалось, ніби його власне ди­хання роздирало голову на шматки. Зрештою, біль зник, залишивши по собі лише відгук, і переплутані слова самі по собі склалися у речення.

«Магія зникла. Вичерпалась. Тепер я просто людина».

Артеміс почув скрип дверей у спальню. Він роз­плющив очі і побачив Батлера і свого батька, які стурбовано дивились на нього.

— Ми почули гуркіт. Певно, ти впав, — сказав Артеміс Старший, піднімаючи сина за лікоть. — Я в жодному разі не повинен був залишати тебе тут са­мого, але я подумав, що, можливо, ти зможеш щось зробити. У тебе є певні таланти, я знаю. Я сподівав­ся... — Він розправив сорочку сина і торкнувся його плеча. — Це було нерозумно з мого боку.

Артеміс прибрав батькові руки зі своїх плечей і підійшов до маминого ліжка. Знадобився лише один погляд, щоб зрозуміти те, що він уже знав. Ар­теміс не вилікував матір. На її обличчі не з’явився рум’янець, а дихання анітрохи не стало легшим.

«Їй стало гірше. Що я накоїв?»

— Що трапилось? — запитав батько. — Що, в дідь­ка, з нею не так? При таких темпах погіршення її ста­ну менш ніж за тиждень моя Анджеліна буде... — Батлер різко перервав його. — Ще не час здаватися, джентльмени. У всіх у нас є зв’язки з нашого мину­лого, які б змогли кинути світло на стан місіс Фаул. Люди, з якими в іншій ситуації ми воліли б не зв'язу­ватись. Ми їх знайдемо і якомога швидше доставимо сюди. Проігноруємо такі нюанси, як паспорти чи візи — і справу зроблено.

Артеміс Старший закивав, спочатку трохи не­впевнено, а потім з усе більшим ентузіазмом.

— Так. Так, хай йому дідько. Це ще не кінець. Моя Анджеліна — справжній боєць. Чи не так, люба?

Він лагідно взяв її за руку, так, ніби вона була зро­блена з дивовижного кришталю. Вона не відповіла ні на його дотик, ні на голос.

— Ми розмовляли з кожним хіропрактиком в Єв­ропі стосовно моїх фантомних болей у нозі. Можли­во, один з них зможе допомогти нам зараз.

— Я знаю одну людину в Китаї, — сказав Батлер. — Він працював з мадам Ко в Академії Особистого За­хисту. Він творив дива за допомогою трав. Живе в горах. Він ніколи не виїжджає за межі провінції, але, думаю, для мене зробить виняток.

— Добре, — сказав Артеміс Старший. — Чим біль­ше думок ми почуємо, тим краще. Він повернувся до сина. — Слухай, Арті, може, ти знаєш когось, хто міг би допомогти. Будь-кого. Можливо, у тебе є якісь контакти в злочинному світі?

Артеміс прокрутив доволі вигадливу каблучку на середньому пальці, так, що її чільний бік опинився в долоні. Ця каблучка насправді була прихованим комунікатором для зв’язку з ельфами.

— Так, — сказав він. — У мене знайдеться кілька знайомих.

ГЛАВА 2: НАЙБІЛЬШИЙ У СВІТІ

Гавань у Ґельсінкі, Балтійське море

ГІГАНТСЬКИЙ морський монстр, кракен, пускав закручені в спіраль щу­пальця поверхнею океану, тягнучи поза­ду своє роздуте тіло. Його єдине око кру­тилося в очній ямці, а його кривий дзьоб, розміром як ніс шхуни, був широко відкритий, фільтруючи воду, що мчиться через його злегка пульсуючі зябра. Кракен хотів їсти, і коли він плив до порома, у його крихітному мозку вистачало місця лише для однієї-єдиної думки.

Убити... Убити... УБИТИ...

— От же ж дідько, — сказала капітан ЛЕПРекону Холлі Шорт, приглушуючи звуковий файл у своєму шоломі. — З одного боку, кракен не має щупалець, і що стосовно убити... убити... убити...

— Я знаю, — сказав Фоулі, який контролював її місію через комунікатор. Я думав, що ти могла б на­солоджуватися цією подорожжю. Просто посмійся. Пам’ятаєш, як сміятися?

Холлі було не смішно.

— Це настільки типово для людей — узяти щось абсолютно природне і демонізувати це. Кракени — ніжні істоти, а люди перетворюють їх на якихось смертоносних гігантських кальмарів. Убити. Уби­ти. Убити. Ох, давай відпочинемо.

— Облиш, це просто вигадка. Ти знаєш людей та їхню уяву. Відпочинь.

Фоулі мав рацію. Якби вона втрачала самовладан­ня щоразу, коли людські ЗМІ уявляли у перекруче­ному світлі міфологічні істоти, вона провела б поло­вину життя в гніві. Протягом століття чиновники спостерігали Народ і змінили правду про ці зустрічі майже до невпізнання.

Викинь це з голови. Є пристойні люди. Наприклад, Артеміс і Батлер.

— Ти бачив людські фільми з кентаврами? — за­питала вона кентавра, що перебував на іншому кінці комунікатора її шолома, — Вони були благородні і спортивні. Мій меч для вашої величності і тільки потім для полювання. Стрункі кентаври — ось це дійсно мене розсмішило.

За тисячі миль, десь у мантії Землі під Ірландією, Фо­улі, технічний консультант ЛЕП, погладив свій животик. «Холлі, не кепкуй. Кабалліна любить мій животик». Фоулі одружився, або зчепився, як кентаври називали цю церемонію, тоді, коли Холлі була далеко з Артемісом Фаулом, рятувала демонів у чистилищі. Чимало змінилося за ці три роки, поки вона була далеко, й інко­ли Фоулі було важко згадувати про це. У Фоулі була нова наречена, з якою він проводив увесь свій вільний час. Старий друг Холлі, Трабл Кельп, був підвищений до майора ЛЕПрекону, а вона повернулася до роботи в оперативній групі «Годинник Кракена» Рекону.

— Вибач, друже. Це було грубо, — сказала Хол­лі. — Я теж люблю твій животик. Вибач, що не помі­тила на тобі стягуючого пояса.

— Я теж. Наступного разу.

Холлі посміхнулася.

— Упевнена. Це станеться.

За традицією, кентаври-чоловіки можуть мати більше однієї жінки, але Кабалліна була сучасним представником чарівного народу, і Холлі сумнівала­ся, чи буде вона терпіти нову кобилу у своїй сім’ї.

— Не хвилюйся, я жартую. Ти маєш поводитися краще, тому що я зустрічаюся з Кабалліною на ку­рорті цими вихідними.

— Як твій новий пристрій? — сказав Фоулі, по­спішно змінюючи тему.

Холлі широко розвела руки. Вона відчувала, як ві­тер проходить між її пальцями і побачила, як ви­блискує Балтійське море посеред білих і синіх хвиль.

— Це чудово, — сказала вона. — Абсолютно чу­дово.

Капітан ЛЕП Холлі Шорт літала широкими не­спішними колами над гаванню Ґельсінкі, насоло­джуючись свіжим скандинавським повітрям, прони­каючим під її шлем. Була лише п’ята година ранку за місцевим часом, і промені сонця, що сходило, заме­рехтіли золотистим світлом на маківці Успенського собору.

Уже засвітилися ліхтарі на знаменитому міському ринку, оскільки прибули продавці, щоб рано-вранці розпочати торгівлю, і помічники нетерплячих полі­тичних діячів пробиралися до синьо-сірого фасаду будівлі муніципалітету.

Ціль Холлі була далеко від того, що незабаром стало б галасливим центром торгівлі. Вона ворухну­ла пальцями, і датчики в її броньованих рукавичках перевели рухи в команди для механічних крил на спині. Ельфійка поступово знижувалась до малень­кого острівця Єнісаарі, який був розташований за півмилі від порту.

— Датчики тіла хороші, — сказала вона. — Дуже чутливі.

— Вони максимально наближають наші можли­вості до можливостей птаха, — сказав Фоулі. — Ти не хочеш їх імплантувати?

— Ні, дякую, — різко сказала Холлі. Вона любила літати, але не настільки, щоб дозволити хірургові ЛЕПрекону залізти в її мозок.