Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 3)

— Можливо, що існують, — промовив Артеміс неуважно.

Шальке взяв свій саквояж.

— Радше вам довіритися науці, — порадив лі­кар. — Наука служитиме вам краще, ніж якась таєм­нича сила.

Артеміс відчинив двері і спостерігав за тим, як доктор Шальке крокує до свого колекційного мерсе­десу. Автомобіль був сірим, як грозові хмари над го­ловою.

«Немає часу на науку, — думав хлопець. — Магія — це мій єдиний шанс».

Коли Артеміс повернувся до кабінету, його бать­ко сидів на килимі з Беккетом, який дерся по ньому, ніби мавпа.

— Тепер я можу побачити маму? — запитав Ар­теміс.

— Так, — відповів Артеміс Старший. — Іди. Поди­вимось, що ти зможеш довідатись. Вивчи її симпто­ми для своїх досліджень.

«Моїх досліджень? — замислився Артеміс. — По­переду скрутні часи».

Велетень-охоронець, Батлер, чекав на Артеміса внизу біля сходів. Він був споряджений для кендо. Батлер зсунув захисну маску і відкрив свої мужні риси обличчя.

— Я був у додзьо, проводив спаринг із гологра­мою, — пояснив він, — Ваш батько зателефонував і ска­зав, що я терміново потрібен тут. Що відбувається?

— Мама, — сказав Артеміс, проходячи повз нього. — Вона дуже хвора. Хочу подивитися, що я можу зробити.

Батлер поспішив за господарем, брязкаючи своїм нагрудником.

— Будьте обережні, Артемісе. Магія — це не на­ука. Ви не можете її контролювати. Адже ви не хоті­ли б випадково погіршити стан місіс Фаул.

Артеміс піднявся нагору і нерішуче простягнув руку до кришталевої дверної ручки спальні так, ніби вона була наелектризована.

— Боюся, що її стан уже не може стати гіршим...

Артеміс увійшов усередину сам, залишивши охо­ронця за дверима знімати шолом для кендо і нагруд­ник хон-нурі. Насподі він носив спортивний костюм замість традиційних шароварів. Батлер увесь спіт­нів, але проігнорував бажання вирушити в душ. Він залишився пильнувати за дверима, намагаючись не підслуховувати.

Батлер був єдиною людиною (окрім самого Арте­міса), яка знала всю правду про магічні витівки хлопця. Він завжди був поруч із ним у їхніх різнома­нітних пригодах, борючись з ельфами і людьми на всіх континентах. Але подорож у часі до втраченої колонії Артеміс здійснив сам і повернувся звідти ін­шою людиною. Тепер частина молодого підопічного була магічною, і не тільки через ліве каре око, яке він отримав замість свого блакитного від капітана Холлі Шорт під час подорожі у часі. На шляху від Землі до втраченої колонії і назад Артемісу якимсь чином удалося вкрасти трохи магії у ельфів, атоми яких змішались з його власними у потоці часу. Коли він повернувся додому із утраченої колонії, Артеміс пе­реконав батьків, за допомогою потужних чар, просто не думати про те, де він був протягом кількох остан­ніх років. Це був не дуже вишуканий план, тому що його зникнення наробило чимало галасу по всьому світу, і ця тема порушувалася на кожному прийомі за участі Фаулів. Але допоки Артеміс не роздобув у ЛЕП який-небудь пристрій для стирання пам’яті або замість цього не розробив свій власний, він мав задовольнятися тим, що є. Він переконав батьків, що коли хтось запитає про нього, вони мають заявити. що це сімейна справа, і попросити поважати їхнє приватне життя.

«Артеміс — людина з магічними здібностями, — подумав Батлер. — Єдина у світі.»

І тепер Артеміс збирався використати свою ма­гію, щоб спробувати вилікувати маму. Це була небез­печна гра; магія не була властива йому від природи. Хлопчик цілком міг видалити один набір симптомів і замінити його іншим.

Артеміс повільно увійшов до спальні батьків. Близнюки гарцювали тут і вдень, і вночі. Вони застрибували на ліжко з балдахіном, щоб поборотися з мамою або батьком, але Артеміс такого ніколи не робив. Його дитинство було епохою порядку і дис­ципліни.

«Завжди стукай, перш ніж увійти, Артемісе, — інструктував його батько. — Це ознака поваги».

Але батько змінився. Зіткнувшись зі смертю сім років тому, він зрозумів, що саме в житті було дійсно важливим. Тепер він завжди був готовий обійняти своїх улюблених дітей і погратися з ними.

«Для мене це вже занадто пізно, — подумав Арте­міс. — Я занадто старий для ігор з батьком».

Мати була зовсім іншою. Вона ніколи не була хо­лодною, лише під час її нападів депресії, коли батько зник безвісти. Але магія і повернення коханого чо­ловіка врятували її від цього, і тепер вона знову була сама собою. Принаймні до цього часу.

Артеміс повільно перетнув кімнату, побоюючись того, що він побачить у її глибині. Він обережно йшов по килиму, намагаючись не наступати на візе­рунок з виноградною лозою.

«Наступив на лозу — порахуй до дев’яти».

Це була звичка ще з часів дитинства, давній забо­бон, який тихенько шепотів його батько. Артеміс ні­коли не забував про це і завжди рахував до дев’яти, щоб відвернути невдачу, щоразу, коли випадково торкався лози на килимі.

Ліжко з балдахіном стояло у кінці кімнати, напо­вненої сонячним світлом, яке пробивалося крізь штори. Вітерець колихав шовковий балдахін, ніби то були вітрила піратського корабля.

Мамина рука звисала з ліжка. Бліда і тонка.

Артеміс жахнувся. ІЦе вчора з мамою все було га­разд. Невеличка нежить, але, як і раніше, це була вона, ніжна і радісна.

— Мамо, — промовив він, побачивши її обличчя. Він почувався так, ніби це слово просто вибили з нього.

Це було неможливо. Лише за одну добу його мама перетворилась на скелет. Її вилиці стали гострими, мов кремінь, а очі запали.

«Спокійно, — сказав собі Артеміс. — За кілька се­кунд мамі стане краще, і тоді я зможу з’ясувати, що тут сталося».

Прекрасне волосся Анджеліни Фаул тепер було сплутане і нагадувало павутину, яка обплела її по­душку. У кімнаті стояв дивний запах її тіла.

«Лілії, — подумав Артеміс. — Солодкий запах з від­тінком хвороби».

Раптом очі Анджеліни розплющились. Вони були сповнені паніки. Її спина вигнулась так, ніби вона намагалась проштовхнути повітря через звужену трахею, хапаючись за нього своїми скорченими пальцями. Вона так само раптово ослабла, і Артеміс на якусь мить злякався, що вона пішла.

Але тут її повіки затремтіли, і вона простягнула до нього руку.

— Арті, — прошепотіла мати. — Який дивний сон.

Таке коротке речення, але їй знадобилась ціла вічність, щоб його закінчити, хрипло зітхаючи після кожного слова.

Артеміс узяв руку матері. Яка ж вона була тонка. Кістки, обтягнуті шкірою.

— А може, це відбувається насправді, а все інше — то просто сон.

Артемісу було боляче чути такі слова; це нагаду­вало йому часи нападів її депресії.

— Ти не спиш, мамо, і я тут з тобою. У тебе неве­личка застуда і зневоднення, от і все. Немає про що турбуватися.

— Як я можу бути бадьорою, Арті, — сказала Ан­джеліна, і її очі потонули в темних колах, — коли я відчуваю, що смерть наближається? Як я можу бути бадьорою, відчуваючи таке?

Ці слова підірвали удаваний спокій Артеміса.

— Це... це лихоманка, — запнувся він. — Ти ди­вишся на речі в трохи дивному світлі. Невдовзі усе буде гаразд. Я обіцяю.

Анджеліна заплющила очі.

— І мій син тримає своє слово, я знаю. Де ти був усі ці останні роки, Арті? Ми так хвилювались. Чому ти не виглядаєш на сімнадцять?

У маренні Анджеліна Фаул побачила істину крізь завісу магії. Вона раптом зрозуміла, що його не було три роки, а додому він повернувся ані трохи не до­росліший.

— Мама, мені чотирнадцять. Скоро буде п’ятна­дцять, тож я ще дитина. А тепер просто заплющ свої очі, а коли ти їх розплющиш, усе вже буде гаразд.

— Що ти зробив з моїми думками, Артемісе? Звід­ки в тебе ця сила?

Артеміс спітнів. Тепло кімнати, запах хвороби і його власне занепокоєння.

«Вона знає. Мама все знає. Якщо він її вилікує, вона буде все це пам'ятати?»

Не має значення. Із цим можна розібратися пізні­ше. Зараз головне — вилікувати маму.

Артеміс стиснув її слабку руку у своїх долонях і відчув, як хрустять кістки. Він уже вдруге збирався почаклувати над своєю мамою.

Магія не була його природною здібністю і викли­кала напади головного болю щоразу, як він її вико­ристовував. Хоча він і був людиною, та все одно за­кони магії мали над ним певну владу. Він був змушений жувати пігулки від морської хвороби, коли заходив у дім без запрошення, а при місяці вповні Артеміса часто можна було знайти в бібліоте­ці. Він сидів і слухав музику на повну гучність, щоб стишити голоси в голові. Там юрбилась ціла зграя магічних істот. Ельфи мали потужну спадкову па­м’ять, через що їх періодично накривала хвиля емо­цій разом з нападами мігрені.

Іноді Артеміс запитував себе, чи не було викра­дення магії помилкою, але останнім часом симптоми припинились. Більше ніякої мігрені чи нудоти. На­певно його мозок змирився з тим, що хлопець став тепер чаклуном.

Артеміс, лагідно тримаючи мамині пальці, заплю­щив очі і сконцентрувався.

«Магія. Тільки магія».

Магія мала потужну силу, яку потрібно було контролювати. Якби Артеміс дозволив своїм думкам блукати, то його чаклунство могло б призвести до непередбачуваних наслідків. Наприклад, він міг роз­плющити очі й побачити, що його мати все ще лиша­ється хворою, але її волосся стало різнокольоровим.

«Зцілись, — подумав він. — Хай із тобою все буде гаразд, мамо».

У відповідь на його бажання магія розлилась по руках з легким гудінням і поколюванням. Сині іскри кружляли навколо зап’ястків, ніби то плескалась зграйка маленьких рибок. Немов ті іскри були живі.