Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 2)

— Яке ще ічі?

— Що? Ні, Беккет, ніяке не ічі.

Артеміс важко зітхнув. Це просто неможливо. Не­можливо. А він ще навіть не показував картки або свою нову модифіковану лазерну указку, яка може або підкреслити слово, або прорізати кілька стале­вих пластин, у залежності від настройки.

— Давайте спробуємо разом. Підніміть палець і скажіть, «Ici, garçon». Усі разом...

Хлопчики зробили так, як було сказано, прагнучи догодити своєму ненормальному братові.

— Ici, garçon, — сказали вони хором, піднявши вгору товстенькі пальці. І Майлз непомітно шепнув своєму брату-близнюку: — Артеміс-простачок.

Артеміс підвів руки.

— Я здаюся. Ви перемогли — більше ніяких уро­ків. Може, трохи помалюємо?

— Чудово, — сказав Майлз. — Я намалюю свою банку із цвіллю.

Беккет підозріло зиркнув на старшого брата.

— Я не буду вчитися?

— Ні, — сказав Артеміс, ніжно скуйовдив братове волосся і тієї ж миті пошкодував про це. — Ти не ви­вчиш нічого нового.

— Добре. Тепер Беккет щасливий, бачиш?

Хлопчик ще раз указав пальцем на себе, особливо на свою широку посмішку.

Троє братів розляглись на підлозі, по лікті замаза­ні плакатною фарбою. До кімнати увійшов батько. Хоча догляд за мамою і виснажив його, та все одно тато залишався у гарній формі. Кроки його були впевнені та граціозні, як у професійного спортсмена, незважаючи на біогібридний протез ноги. Пристрій був сконструйований із титанового протезу з вико­ристанням імплантованих датчиків, щоб Артеміс Старший міг керувати ним за допомогою сигналів мозку. Хоча іноді наприкінці дня він був змушений користуватися гелем, щоб пом’якшити шкіру, але взагалі він поводився так, ніби ця нова нога була його власною.

Артеміс підвівся навколішки, увесь забрьоханий.

— Я відмовився від поповнення їхнього словнико­вого запасу у французькій і приєднався до розваг близнюків. — Він посміхнувся, витираючи руки. — Насправді це досить захоплююче. Ми малюємо паль­цями. Я спробував прочитати їм невеличку лекцію з кубізму, за що був забризканий, на превеликий жаль.

Тут Артеміс помітив, що його батько був більш ніж просто втомлений. Він був стурбований.

Артеміс із батьком відійшли від близнюків і стали біля високої, від підлоги до стелі, книжкової шафи.

— У чому справа? Мамі стало гірше?

Батько Артеміса поклав руку на роликову драби­ну, намагаючись перенести вагу з протеза. Вираз його обличчя був настільки дивний, що Артеміс на­віть і не пригадував, щоб він бачив батька у такому стані.

Він зрозумів, що його батько був більш ніж стур­бований. Артеміс Фаул Старший був наляканий.

— Тато?

Артеміс Старший стиснув щабель із такою силою, що деревина аж заскрипіла. Він відкрив рота сказати щось, але потім, здається, роздумав.

Тепер Артеміс уже сам занепокоївся.

— Тато, я маю знати.

— Звичайно, — промовив його батько так, ніби він тільки-но згадав, де перебуває. — Я повинен тобі сказати...

На його сорочку впала сльоза, залишивши темно-синій слід.

— Я пам’ятаю, коли вперше побачив твою ма­тір, — сказав він. — Я був у Лондоні, на приватній ве­чірці в Айві. Кімната, повна негідників, найбільшим з яких був я сам. Вона змінила мене, Арті. Розбила моє серце, а потім зібрала його знову. Анджеліна врятувала мені життя. А тепер...

Артеміс почав сильно нервувати. Кров стукотіла у вухах, немов штормові хвилі.

— Мама помирає? Ти намагаєшся мені сказати це?

Ідея здавалася безглуздою. Неможливою.

Його батько закліпав, ніби отямившись від сну.

— Фаули просто так не здаються, чи не так, син­ку? Прийшов час тобі здобути свою власну репу­тацію.

Очі Артеміса Старшого блищали з відчаю.

— Хоч би там що, синку. За всяку ціну.

Артеміс відчував паніку, яка прокидалась усере­дині нього.

«Хоч би там що?»

«Спокійно, — сказав він собі. — Ти здатен це ви­правити».

У Артеміса ще не було всіх фактів, але проте він був досить упевнений: що б не сталося з його матір’ю, усе це можна вилікувати за допомогою чарівної ма­гії. І він був єдиною людиною на Землі, у жилах якої була ця магія.

— Тато, — сказав він обережно, — лікар уже пішов?

На мить здалося, що це питання спантеличило Артеміса Старшого, але туї’ він отямився.

— Пішов? Ні, він у холі. Я подумав, що ти міг би поговорити з ним. У разі коли є питання, які я про­пустив...

Артеміс був трохи здивований, побачивши у холі доктора Ганса Шальке, провідного європейського експерта у галузі рідкісних захворювань, а не зви­чайного сімейного лікаря. Мабуть, батько послав за Шальке, коли стан здоров’я Анджеліни Фаул погір­шився. Шальке чекав під філігранним родовим гер­бом Фаулів. Біля його ніг розмістився товстий шкі­ряний саквояж, схожий на гігантського жука. Лікар підперезував паском свій сірий плащ і розмовляв зі своєю асистенткою досить гострим тоном.

Увесь вигляд доктора був гострим, починаючи із загостреної чуприни над чолом і закінчуючи вістрям його вилиць і носа. Блакитні очі за товстими лінзами окулярів здавалися величезними, а рот, навпаки, був ледь помітним і залишався майже нерухомим під час розмови.

— Усі симптоми, — сказав він. Акцент видавав у ньому німця. — По всіх базах даних. Ви розумієте?

Його асистентка, мініатюрна міс у дорогому сіро­му костюмі, кілька разів кивнула, набираючи інст­рукції на екрані свого смартфону.

— По університетах також? — запитала вона.

— Скрізь, — сказав Шальке, супроводжуючи свою відповідь нетерплячим кивком. — Хіба я не сказав скрізь? Ви не розумієте мій акцент? Це тому, що я прибув з Німеччини?

— Вибачте, докторе, — сказала асистентка з жа­лем. — Скрізь, звичайно.

Артеміс підійшов до доктора Шальке і простяг­нув руку. Лікар не відповів йому.

— Забруднення, містере Фаул, — сказав він, без жодного натяку на вибачення або симпатію, — Ми не визначили, чи є стан вашої матері заразним.

Артеміс затиснув пальці у долоні та заховав руку за спиною. Звичайно, лікар мав слушність.

— Ми ніколи не зустрічалися, докторе. Не були б ви такі люб’язні описати мені мамині симптоми?

Доктор роздратовано зітхнув.

— Гаразд, юначе, але я не звик мати справу з ді­тьми, тож не буде ніяких сюсюкань.

У Артеміса в горлі раптом пересохло.

Сюсюкання.

— Стан вашої матері, можливо, унікальний, — сказав Шальке, жестом відрядивши свою помічницю назад до роботи. — 3 того, що я можу сказати, її орга­ни, здається, вийшли з ладу.

— Які саме органи?

— Усі, — сказав Шальке. — Мені потрібно привез­ти сюди обладнання з моєї лабораторії в Трініті-коледжі. Вочевидь, вашу маму не можна транспортува­ти. Моя асистентка Імоджин, міс Бук, буде доглядати її до мого повернення. Міс Бук не лише мій прес-агент, але також чудова медсестра. Практичне поєд­нання, чи не так?

Боковим зором Артеміс побачив міс Бук, яка зни­кла за рогом, щось бурмочучи у свій смартфон. Він дуже сподівався, що прес-агент/медсестра виправ­дає покладені на неї сподівання у догляді за його ма­мою.

— Здається, що так. Відмовили всі мамині орга­ни? Абсолютно всі?

Шальке був не з тих, хто повторює двічі.

— Її хвороба нагадує вовчак, але в більш агресивній формі, у поєднанні зі всіма трьома стадіями хвороби Лайма. Одного разу я спостерігав схожі симптоми в Амазонському племені, але не такі суворі. При таких темпах погіршення стану здоров’я вашій мамі залиши­лись лічені дні. Чесно кажучи, в мене є сумніви стосов­но того, чи буде у нас час, щоб завершити всі обстежен­ня. Тут може врятувати лише чудодійний засіб, та мій великий досвід показує, що чудодійних ліків не існує.