Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 35)

Хоча шлях до маєтку зайняв не більше п’яти хви­лин, Артеміс використав цей час, щоб обдумати план подальших дій. На той час, коли автомобіль минув укріплені ворота, він вирівняв усі неточності у своїй стратегії. Дві хвилини, що залишилися, він присвя­тив одній з романтичних новел, які він час від часу писав під псевдонімом Віолетти Цирблоу.

Машина проїхала під аркою чотириметрової сті­ни. Артеміс дивився на всі боки, відмічаючи озбро­єних охоронців, що патрулювали маєток, розташу­вання джерел енергії і службових приміщень.

Інформація — сила.

Маєток був побудований у стилі пляжних коте­джів Каліфорнії: з плоским дахом, величезною кіль­кістю скла і штучним пляжем з хвильовою установ­кою і рятувальником. Поряд з маєтком було зведено величезну будівлю для конференцій, на даху якої ви­сочів шпиль. Двоє чоловіків закінчували зміцнення мідного зображення на верхівці шпиля. Попри те, що велика частина зображення була закрита полот­ном, Артеміс бачив достатньо, аби зрозуміти: це людська рука, що стискає світ у кулаці. Символ екс­тинкціоністів.

Водій Кронскі зупинив машину біля входу, і док­тор мовчки пройшов усередину будинку. Він жестом указав на покритий шкурою диван і пішов у спальню.

Артеміс сподівався прийняти ванну і змінити одяг, але напевно Кронскі був такий засмучений подією, що забув про ввічливість, тому Артеміс був вимуше­ний смикати в різні боки комір сорочки і чекати на повернення хазяїна будинку.

Зал прийому Кронскі був жахливим місцем. Одна стіна була заповнена сертифікатами екстинкції. До кожного сертифікату додавалася світлина нещасної тварини і дата, коли екстинкціоністам удалося вбити останнього представника виду.

Артеміс нашвидку проглянув світлини на стінах. Тут були зображення японського морського лева й озерного дельфіна, гуамської літаючої лисиці і балійського тигра.

Усі вони пішли. Навіки.

Є тільки один спосіб побачити цих тварин: потріб­но якось розвинути швидкість переміщення більшу, ніж швидкість світла, і повернутися в минуле.

Меблі в кімнаті, що вказують на цілі організації, викликали жах і відразу. Диван був обтягнутий шку­рою фолклендської лисиці. Абажуром торшера слу­гував череп західного чорного носорога.

Артеміс з усіх сил намагався зберегти спокій.

«Я повинен якнайшвидше залишити це місце».

Але слабкий голос совісті нагадав йому, що його від’їзд не означатиме того, що це місце не існуватиме далі, а продаж дивної істоти Кронскі тільки притяг­не увагу людей до дій цієї організації.

Артеміс подумки уявив собі батька.

Чого б це не було варте. Що б не довелося зро­бити.

Кронскі з’явився в кімнаті в чистому, спадаючому вільними складками каптані. Його очі були червони­ми, начебто він плакав.

— Сядь, Артемісе, — сказав він, указуючи жестом на диван.

Артеміс окинув поглядом диван:

— Ні. Я залишуся стояти.

— Ах, розумію. Занадто великий диван. Важко за­лишатися серйозним, коли твої ноги не дістають до підлоги, — сказав Кронскі, сідаючи в офісне крісло.

Доктор потер очі міцними пальцями і надів фір­мові сонцезахисні окуляри.

— Ти навіть уявити собі не можеш, як це: бути та­ким, як я, Ах-темісе. Переїжджати переслідуваним з країни в країну через віру, наче якийсь криміналь­ний злочинець. І тепер, коли я нарешті знайшов міс­це, яке можу називати будинком; тепер, коли я умо­вив комітет проводити збори тут, — я втратив лемура. Цей лемур був основною метою конференції.

Голос Кронскі був спокійним, і здавалося, що док­тор поступово оговтується після невдачі, що спітка­ла його.

— Члени комітету екстинкціоністів — дуже впли­вові люди, Ах-темісе. Вони звикли до зручностей і комфорту. Марокко навряд чи можна назвати зруч­ним. Я побудував цей будинок, щоб притягнути сюди комітет, для цього пообіцяв грандіозну відкри­ту конференцію. А тепер усе, що я можу показати, — порожні руки.

— Ще не все втрачено, докторе, — м’яко сказав Артеміс. — Я можу надати вам щось таке, що урізно­манітнить вашу організацію і зробить її всесвітньо важливою.

Погляд Кронскі був скептичним, але він нахилив­ся вперед, його руки злегка напружилися.

Його обличчя говорить «ні», подумав Артеміс, але мова його тіла говорить «так».

— Що ти продаєш, Ах-темісе?

Артеміс відкрив галерею в телефоні й обрав світ­лини.

— Це, — сказав він, передаючи телефон Кронскі.

Доктор вивчив світлини, і скептицизм на його об­личчі помітно виріс.

— Що це? Світлини — підробка?

— Ні. Вони непідробні. Ця істота жива.

— Гаразд, Ах-темісе. Лише латекс і кісткові імп­лантати. Нічого більшого.

Артеміс кивнув:

— Це нормальна реакція. Ви не заплатите, поки самі не переконаєтеся в достовірності цієї істоти.

— Я вже заплатив.

— Ви заплатили за лемура, — заперечив Арте­міс. — Це невідкритий вид. Можливо, загроза люд­ству. Це якраз те, чим займаються екстинкціоністи. Уявіть, скільки учасників організації вимагатимуть пожертвування для вашої церкви, коли ви розкри­єте цю загрозу.

Кронскі погодився:

— Ти наводиш гарні аргументи для десятирічно­го хлопчиська. Скільки я маю заплатити?

— П’ять мільйонів євро. Це не обговорюється.

— Готівкою?

— Діамантами.

Кронскі Незадоволено стиснув губи:

— Ти не отримаєш жодного каменя, поки я не буду переконаний у достовірності цієї істоти.

— Це буде справедливо.

— Чи не занадто ти зговірливий, Фауле? Звідки ти знаєш, що я не обдурюю тебе? Після всього я цілком упевнений, що ти доклав руку до події на базарі. Чим обернулася для мене чесна гра, яку я вів?

— Ти можеш обдурити мене, Деймоне. Але ти не обдуриш Батлера. Ти ж не безглуздий чоловік.

Кронскі був уражений:

— Непогано, хлопче. Ти все передбачив. — Док­тор подивився на свої руки. — Ти коли-небудь думав, Ах-темісе, що така дитина, як ти, опинилася проти такого старого шахрая, як я?

— Я не розумію, в чому ваше питання, — чесно зі­знався Артеміс.

Кронскі заплескав у долоні і розсміявся.

— Ти захоплюєш мене, Ах-темісе, — сказав він. — Який ще хлопчик живе так, як ти?

Його сміх обірвався несподівано, неначе відріза­ний гільйотиною.

— Тепер перейдемо до справи. Коли я зможу ви­вчити цю істоту?

— Негайно, — відповів Артеміс.

— Чудово. Тоді телефонуй своєму Батлерові, щоб він приїхав, швидше. Припустимо, на те, щоб діста­тися сюди, у нього піде близько тридцяти хвилин, ще десять, щоб минути охорону. Ми можемо зустрі­ти його у Великій Ложі за годину.

— Я сказав негайно, — сказав Артеміс, клацнувши пальцями.

Батлер зробив крок уперед із-за фіранки. У руках у нього була сумка марки кевлар.

Кронскі пронизливо закричав, а потім закотив очі.

— Ні, я не можу це контролювати... Через цю справу з коалою з Клівленда. Це занадто турбує мене.

«Відкласти і зберегти, — подумав Артеміс. — Ко­ала з Клівленда».

— У будь-якому разі... — продовжив Кронскі. — Як ви сюди проникли?

Батлер знизав плечима: