Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 34)

Було очевидно, що Кронскі дуже збуджувала можливість знищення ще однієї іскри життя. Він елегантно нахилився до клітки і, примружившись, зазирнув у вентиляційні отвори.

— Так, так. Усе, здається, в порядку. Але мені тре­ба поглянути ближче.

— Сто тисяч євро дозволять тобі оглядати об’єкт де завгодно і як завгодно.

Кронскі кинув Артемісу конверт.

— О, візьми їх, стомливе хлопчисько. Я так від тебе стомлююся, Ах-темісе. У таких, як ти, не буває багато друзів.

— У мене є один друг, — відповів Артеміс, кладу­чи гроші в кишеню. — І він більший за тебе.

Кронскі відчинив клітку ширше, щоб схопити ле­мура за загривок. Він підняв тварину над головою, як трофей, оглядаючи її зусібіч.

Артеміс відступив на крок назад, кидаючи по сто­ронах підозрілі погляди.

«Напевно, нічого не станеться, — подумав він. — Напевно, ті істоти виявилися не настільки винахід­ливими, як я припускав. Поки що я можу задоволь­нитися ста тисячами».

А потім з’явилися винахідливі істоти.

У Холлі не було крил, але це не означало, що вона не могла влаштувати хаос. У шафці ЛЕПрекону не було зброї, окрім одного-єдиного «Нейтрино», але в ній було шахтарське обладнання, включаючи декіль­ка дюжин вибухових кульок, які ельфійка розкидала по всьому базару в залишені без нагляду чани з фар­бою, а під вікно з Батлером — у подвоєній кількості.

Хоча Холлі була невидимою, рухалася вона з обе­режністю, оскільки застосування захисного екрана без костюма було вкрай небезпечним чаклунством. Будь-які різкі рухи або зіткнення з її тілом привели б до утворення чарівних феєрверків, виникнення яких на порожньому місці мало б щонайменше дивний вигляд.

Тому вона рухалася дуже плавно, це був єдиний спосіб пересуватися. Ельфійка опустила останні кульки, вона почувала себе дуже вразливою, незва­жаючи на свою невидимість.

«Мені так бракує керівництва Фоулі, — подумала вона. — Як добре, коли у тебе є всевидюще око».

Артеміс наче прочитав її думки, і його голос по­чувся в мікронавушнику. Ще один подарунок із шафки.

— Кронскі відчиняє клітку. Приготуйся підірвати кульки.

— Усе готово. Я в північно-східному кутку — на випадок, якщо Джей-джей спробує утекти.

— Я бачу тебе через фільтр. Висаджуй в повітря на власний розсуд.

Холлі видерлася в порожній чан і сконцентрувала всю свою увагу на Кронскі. Той уже витягнув лему­ра, тримаючи його на відстані від себе. Чудово.

Вона провела пальцем уздовж маленької смужки у себе в руці, і всі крихітні вогники позеленіли. На смужці виникло коротке повідомлення.

«Висаджувати в повітря?»

«Безумовно», — подумала капітан і натиснула кнопку «так».

Чан вибухнув, викидаючи в повітря шестиметро­вий стовп червоної фарби. Ще декілька чанів швид­ко пішли слідом за нею, стріляючи, як бомбомети, та з силою запускаючи свій уміст у небо Марокко.

«Симфонія кольору», — подумав Артеміс зі свого сідала. Батлера не було видно.

Нижче в торгових рядах базару відразу почалося стовпотворіння. Шкіряники зашуміли і заволали, як глядачі феєрверку, захоплюючись і показуючи один одному кожен новий фонтан кольору. Деякі усвідо­мили, що на їхні цінні шкіри потрапляють не ті від­тінки фарби і почали гарячково збирати свої вироби та інструменти.

Декілька секунд падав дощ із крапель фарби, і площини між чанами заповнилися несамовитими робітниками і переляканими туристами.

Юний Артеміс стояв нерухомо, не звертаючи ува­ги на фарбу в повітрі, його погляд був прикутий до Деймона Кронскі і лемура в його руці. Стеж за тва­риною. Їм потрібна тварина.

Кронскі вищав при кожному вибуху, балансуючи на одній нозі, як зляканий артист балету.

«Кумедно», — подумав Артеміс і зняв декілька се­кунд відео на телефон. Має статися щось іще, він був упевнений.

І він мав рацію. У Артеміса залишилося смутне враження, що земля розверзається перед ногами Кронскі. Бруд вибухнув, якийсь рух у земляній заві­сі, і лемур зник.

Доктор Кронскі залишився тримати шматок сли­зу, який ледь світився у вечірніх тінях.

Упали останні краплі фарби, і хаос повільно від­ступив. Шкіряники здивовано похитали головами і стали проклинати долю. Заробіток за день пропав.

Кронскі волав декілька секунд після того, як бруд осів, тримаючи ноту як оперний співак. Артеміс злісно посміхнувся.

— Ноту може тримати огрядна леді, а ти, думаю, зараз замовкнеш.

Доктора зупинив тон Артеміса. Він зібрався, сто­ячи на двох ногах і дихаючи так глибоко, що червоні плями виступили на його щоках.

Коли він захотів витерти слиз, то зрозумів, що ле­мура в його руці більше немає.

Не вірячи своїм очам, він дивився на свої руки, відчуваючи, як слиз укриває його пальці і, застига­ючи, перетворюється на мерехтливу рукавичку.

— Що ти зробив, Артемісе?

«Ах, — подумав Артеміс. — Ти раптом зміг вимо­вити моє ім’я».

— Я нічого не робив, Деймоне. Я доставив лему­ра, ти його втратив. Тепер це твої проблеми.

Кронскі почервонів. Він зірвав окуляри і розплю­щив очі, що налилися кров’ю.

— Ти мене обдурив, Фауле. Ти тут якось заміша­ний. Я не можу скликати екстинкціоністів на кон­ференцію без відповідного вступу. Принесення ле­мура в жертву було моїм величезним вітанням кожному!

Телефон Артеміса завібрував, і він поглянув на екран. Коротке повідомлення від Батлера.

«Місію виконано».

Він поклав мобільний у кишеню і широко посміх­нувся Кронскі.

— Відповідний вступ. Я можу тобі з цим допомог­ти. За певну суму, звісно.

Артеміс старший сидів у кулі-хамелеоні, спостері­гаючи за подіями, що розгорталися внизу. Все йшло точно за планом, виключно з чанами з фарбою, які, насправді, перевищили очікування Артеміса.

«Батлера взагалі не видно, — подумав він. А потім усередині раптом похолоднішало. — Звичайно! Я не ставив Батлера в тому вікні. Я поставив туди при­манку, тому що це одне з п’яти місць, куди логічно поставити снайпера. В усі п’ять місць я поставив приманки, а сам Батлер сховався десь у торгових ря­дах базару, на землі, готовий утрутитися, якщо ті до­кучливі лемурокради знову з’являться. А вони могли з’явитися, тому що, мабуть, знали кожен мій рух. Я, Артеміс Фаул, сам себе обдурив.

Раптом його осяяла жахлива думка.

— Холлі, — закричав він у подушечку мікрофона, приклеєну до пальця. — Відбій! Відбій!

— Відповідний вступ. Я можу тобі з цим допомог­ти. За певну суму, природно.

— Що... — почулась шипляча відповідь. — Шум... Я думаю... пошкоджений.

Потім декілька секунд білого шуму, різкий тріск і тиша. Надто пізно. Все, що залишалося Артемісу, —

притиснути палець до екрана і безпорадно дивитися, як один зі шкіряників скинув з плечей ковдру і ви­прямився, виявляючись набагато вищим, ніж був раніше. Звичайно, це був Батлер, а перед собою він направляв ручний інфрачервоний сканер.

— Батлере. Не роби цього, старий друже. Я знаю, тобі мої махінації ніколи не подобалися.

Три швидких широких кроки, і охоронець був біля чана Холлі, він накинув на ельфійку ковдру. Вона чи­нила опір і билася, але в неї не було ні єдиного шансу проти величезної сили Батлера. Через десять секунд ельфійка була зв’язана по руках і ногах і лежала на плечі охоронця. Ще через п’ять секунд Батлер сховав­ся за воротами і загубився в натовпі Медіни.

Усе це сталося настільки швидко, що щелепа у Ар­теміса не встигла відвиснути. В якийсь момент усе було під контролем, і він самовдоволено насолоджу­вався усвідомленням, що він — найрозумніша люди­на в метафоричній кімнаті. Наступної миті він з тріс­ком упав на землю, пожертвувавши королевою за туру, усвідомлюючи, що він був віч-на-віч з кимось таким же розумним, як і він сам, тільки вдвічі без­жальнішим. Він відчув, як блідість відчаю насуваєть­ся на обличчя, залишаючи по собі сліди, що колють.

Холлі у них. Екстинкціоністи катуватимуть її, зви­нувачуючи в тому, що вона дихає людським повітрям.

І тут йому спало на думку...

— У кожного підсудного є право на адвоката.

ГЛАВА 12: ТІ, ЩО ПІШЛИ НАВІКИ

Володіння людей, територія екстинкціоністів, Фес

МОЛОДШИЙ Артеміс погодився відвідати маєток доктора Кронскі, роз­ташований неподалік від Медіни. Авто­мобіль Кронскі був розкішніший, ніж орендований Артемісом. Він мав потужний конди­ціонер і кулер, сидіння його були драпіровані шку­рою білого тигра. Артеміс пропустив хутро крізь пальці і зовсім не здивувався, виявивши, що воно справжнє.

— Непогані сидіння, — прокоментував він сухо.

Кронскі не відповів. Він був не дуже-то балаку­чий, відколи втратив лемура, лише бурмотав упівго­лоса, проклинаючи несправедливість усієї події. Та­кож не було схоже, що він надто переймався тим, що фарба з його костюма в’їдалася в хутро дорогої дра­піровки.