Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 36)

— Так само, як і ви.

— Ви були в машині, — здогадався Кронскі, — дуже розумно.

— Загалом, не дуже. Кожна неточність у вашому плані має вигляд продуманої деталі в нашому.

— Я запам’ятаю це. Товар у вас?

Батлер стиснув губи. Артеміс знав, що ліміт його лояльності на межі. Продаж лемура була досить поганою справою, але ця істота в сумці була якоюсь мірою жінкою.

Не кажучи ні слова, охоронець поставив сумку на стіл. Артеміс зібрався відкрити сумку, але Батлер зу­пинив його.

— У неї є деякі гіпнотичні здібності. Одного разу я зустрів хлопця з Лаосу, який міг зурочити вас, але я ніколи не бачив нічого подібного до цього. Вона намагалася застосувати свої чари на мені на базарі, і я трохи не зіткнувся з верблюдом. Тому я заклеїв їй рот скотчем. Так само ми знаємо, що вона може ста­вати невидимою. Коли я відкрив сумку вперше, то не побачив її. Я подумав, що вона втекла. У неї можуть бути й інші можливості — хтозна, що вона може зробити своїми вухами. Ви згодні піти на цей ризик?

— Так, — відповів Кронскі, починаючи злитися, — абсолютно згоден. Відкрийте сумку.

Батлер прибрав руку, і Артеміс розстебнув блис­кавку, показавши фігуру всередині.

Артеміс посміхнувся. Доктор попався на гачок.

— П’ять мільйонів, — сказав він. — Плюс витрати.

Артеміс старший їхав на доладному скутері ЛЕПрекону. Іфранські дороги за межею прекрасного міста були частиною родючого басейну річки Феса. По краях дороги росли оливкові дерева, а далі були майданчики для гольфу.

«Античність і сучасність. Співіснування».

Зорі над головою здавалися ближчими і яскраві­шими, ніж удома в Ірландії; вони сяяли, як вогні ста­діону, нібито Африка якимсь чином була ближча до Всесвіту.

Я втратив її. Втратив Холлі.

Але в нього був план. Загалом, непоганий план. Усе, що йому треба, — деякі чарівні технології, щоб відчинити кілька дверей. І тоді у них буде шанс. Тому що без Холлі все втрачає сенс. Ні в кого з них не буде майбутнього, якщо з Холлі щось трапиться.

Йому знадобилася майже година, щоб знайти поле для гольфу, де Холлі залишила шаттл ЛЕПреко­ну. Не те щоб на полі було багато відмітних ознак: Холлі зупинила шаттл заглибившись у сухий пісок і виставила захисний щит. Артеміс знайшов шаттл тільки завдяки безпосередній допомозі навігаційних систем скутера.

Він кинув скутер усередину диска розміром з літа­ючу тарілку і спустився вниз.

Мульч Діггумс крутився навколо себе в стільці пілота.

— Це мій скутер, — сказав він. — Він відірвався від вагонетки, тому я заберу його із собою.

Артеміс зачинив люк.

— Де лемур? Де Джей-джей?

Мульч відповів питанням на питання:

— Де Холлі? Ти її втратив?

— Так, — похмуро визнав Артеміс. — Хлопчисько перехитрив мене. Він знав, що ми прийдемо за лему­ром, і використав це, щоб упіймати Холлі.

— Розумний, — сказав Мульч. — Так чи інакше, я пішов... До зустрічі...

— До зустрічі? До зустрічі? Один з твоїх чарівних товаришів у біді, а ти збираєшся просто так піти?

Мульч підняв руки вгору:

— Гей, спустися на землю. Співробітники ЛЕПрекону — мені не товариші. У нас була угода: я допомагаю вам упіймати маленьке хутряне звірятко, а ви віддаєте мені шаттл. Роботу виконано, обидві сторони щасливі.

Цієї миті Джей-джей висунув голову із круглих дверей убиральні.

— Що він там робить?

Мульч усміхнувся:

— Угадай із двох спроб.

— Лемури не уміють користуватися вбиральнею.

— Як знаєш. Що б він там не робив, я довіряю Джей-джею.

Він поманив того волохатим пальцем, і лемур швидко видерся по його руці на голову.

— Бачиш, він визнає мене за головного. — Мульч смикнув бровами. — Сподіваюся, ти не збираєшся міняти його на капітана Холлі?

— Немає сенсу, — сказав Артеміс, відкриваючи базу даних ЛЕПрекону. — З тим самим успіхом мож­на спробувати поміняти шпильку на Екскалібур.

Мульч стиснув губи.

— Я трохи знайомий з історією Екскалібура, тому знаю, що ти намагаєшся сказати. Шпилька — не по­трібна; Екскалібур — дивовижний і таке інше. Але в деяких випадках шпилька набагато корисніша. Те ­пер, якби ти сказав гумова шпилька... Розумієш, що я хочу сказати?

Артеміс не звертав на нього уваги, люто стукаючи по v-подібній клавіатурі. Йому потрібна була вся можлива інформація про екстинкціоністів, і Фоулі зберігав величезну кількість файлів про цю органі­зацію.

Мульч лоскотав Джей-джея під підборіддям.

— Мені не байдужа доля капітана Холлі, хоча це йде всупереч моїм правилам. Я думаю, що можу під­копати маєток і викрасти її.

Це була щира спроба допомогти і гарна пропози­ція, тому Артеміс згаяв дорогоцінний час, щоб від­повісти.

— Неможливо. Кронскі вже бачив наш поряту­нок через тунель, і він не допустить цієї помилки. За моїми розрахунками, ти не зможеш витримати тем­пературу впродовж дня. Навіть під землею ти не бу­деш у безпеці. Земля настільки суха, що тріщини можуть йти вглиб на п’ятнадцять метрів. Один ма­ленький неточний рух удень, і ти тріщатимеш, як стара книга в хатньому каміні.

Мульч здригнувся.

— Зрозуміло. Твій опис дуже наочний. І що ж ти збираєшся робити?

Артеміс використав чарівні технології, щоб роз­друкувати карту із зображенням леопарда і срібляс­тою голограмою екстинкціоністів.

— Я піду на конференцію сьогодні ввечері, — ска­зав він, легенько клацнувши по карті вказівним пальцем — Окрім цього, у мене є запрошення. Все, що мені потрібно, — трохи маскування і деякі меди­каменти.

Мульч був уражений.

— План дійсно дуже гарний. Ти майже так само хитрий, як і я.

Артеміс повернувся назад до v-подібної клавіату­ри. Йому був потрібний час, щоб зміцнити свій май­бутній образ.

— Ти навіть не уявляєш як, — сказав він.

Майбутня конференція екстинкціоністів повніс­тю залежала від Кронскі, і його нерви були на межі. Він танцював по будинку в одному банному рушнику;

його думки крутилися навколо мелодії з мюзиклу «Джозеф і його дивний різнокольоровий плащ снів». Кронскі часто мріяв, що він носитиме різнокольоро­ве пальто, вишите шкурами рідкісних тварин, яких він убив. Ця мрія завжди примушувала його посмі­хатися.

«Усе має бути ідеальним. Ця ніч буде кращою в моєму житті. Дякую, маленький Ах-темісе».

Майбутній банкет задасть тон вихідних, отже, і всій конференції.

Що може бути важливішим, ніж відкриття нового виду? Екстинкціоністи стануть усесвітньо відомими.

І саме вчасно. Правду кажучи, екстинкціоністи перестали бути новинкою. Пожертвування знижува­лися, і, вперше після відкриття, на конференції бу­дуть присутні не всі члени організації. На початку все було чудово — багато захоплюючих видів тва­рин, на яких можна було полювати, щоб повісити на стіни. Але тепер країни захищали своїх рідкісних тварин, особливо великих. Більше не було польотів в Індію для полювання на тигрів: жителі районів, розташованих на південь від Сахари, були налашто­вані дуже агресивно, коли зустрічали добре озбро­єних людей-екстинкціоністів, що полювали на сло­нів. Ці полювання завжди розкривали, особливо в країнах, де уряд не брав хабарів.

Була й інша проблема екстинкціоністів, хоча Кронскі ніколи не говорив про неї вголос. Організа­ція була заснована найбільш ревними прибічника­ми. Але її щира ненависть до тварин притягнула кровожерних божевільних, які не можуть бачити, як кулі влучають у мовчазних тварин. Вони ніколи не зрозуміють філософію організації. Людина — ко­роль, а тварини можуть продовжувати існувати лише доти, доки це вигідно їхнім господарям. Тва­рини, які не використовуються в яких-небудь цілях, а тільки витрачають дорогоцінне повітря, мають бути знищені.

Але ця істота змінила все. Усі захочуть побачити її. Камери зніматимуть увесь процес суду і страти, а потім стрічка потрапить у ЗМІ, і світ ляже до ніг Деймона Кронскі.

Один рік пожертвування, думав Кронскі, і я змо­жу насолоджуватися моїм багатством.

П’ять мільйонів. Ця фея або ким би вона не була, коштує вдесятеро більше. У сто разів більше.

Кронскі близько хвилини постояв під сильним потоком повітря кондиціонера, а потім обрав кос­тюм з шафи, що відчинилася.

«Пурпур, — подумав він, — сьогодні я буду імпе­ратором».