Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 24)

Мешканці зоопарку теж були схвильовані. Вони вищали і тріщали, розгойдували свої клітки, кидали­ся на пруття. Мавпи методично намагалися пере­стрибнути через рови, які оточували їхні острівці. Восьмисоткілограмовий суматрійський носоріг ки­дався на потужні двері своєї клітки, примушуючи їх петлі тріщати при кожному ударі. Рудий вовк гарчав і пирхав, іберійська рись шипіла, прорізаючи повіт­ря, а сніжний барс ганявся за своїм хвостом, вивер­таючи голову і тривожно нявкаючи.

Батлер не міг допомогти, але перемкнув свою ува­гу на джерело звуку.

— Це та істота жіночої статі, — констатував він. — Видає якісь звуки. Це лякає тварин. Я і сам трохи не в собі.

Артеміс не відводив очей від лемура.

— Ти знаєш що робити, — сказав він.

Батлер знав. Якщо є перешкода, що заважає ви­конанню місії, її потрібно прибрати. Він швидко пі­дійшов до ґрат, проштовхнув дуло пістолета в отвір і всадив дротик жінці в плече.

Вона відступила на крок, її фантастичний оркестр тваринних звуків затих.

Батлер здригнувся від почуття провини, яка май­же змусила його відвернутися від Артеміса. Він дві­чі усипляв цю дівчину, чи хто вона там така, не ма­ючи уявлення про те, як ці хімікати діють на її нелюдський організм. Його єдиним виправданням було те, що дротики мали невелику дозу снодійного, оскільки він готував їх для нічних охоронців парку. Вона не буде спати дуже довго. Можливо, декілька хвилин.

Лемур був наляканий. Тоненькі лапки простяга­лися вперед. Концентрат здавався привабливим, але тут була присутня якась жахлива небезпека, тож ін­стинкт самозбереження пересилив спокусу смачно попоїсти.

— Ні, — сказав Артеміс, побачивши страх в очах лемура. — Це неправда. Тут немає небезпеки.

Маленький представник роду мавп не був у цьому упевнений, неначе міг прочитати наміри хлопчика в гострих рисах його обличчя.

Шовковистий сіфака пискнув, неначе уколовся об колючку, а потім побіг по Артемісовій руці, пе­рескочив через плече і вибіг у відчинені дверцята клітки.

Батлер спробував упіймати його за хвіст, але ви­дер лише кілька волосків. Він стиснув руку в кулак.

— Можливо, цього разу варто визнати свою по­разку. Ми страшенно непідготовлені, а наші опо­ненти мають... деякі здібності, про які ми нічого не знаємо.

У відповідь на це його підопічний вирішив побіг­ти за лемуром.

— Артемісе, зачекайте, — сказав Батлер. — Якщо нам треба іти далі, то я буду керувати операцією. Коли ви не заперечуєте.

— Вони хочуть отримати лемура. — Артеміс зади­хався на бігу. — Так що для нас він стає ще ціннішим. Коли ми упіймаємо тварину, у нас буде домінуюче положення.

«Упіймати тварину» — легше сказати, ніж зроби­ти. Лемур був неймовірно спритний, знаходячи, за що чіплятися навіть на гладких поверхнях. Він без видимих зусиль переміщався по сталевій огорожі, підстрибнув на три метри до нижніх гілок пальми, а звідти на стіну парку.

— Стріляй! — прошипів Артеміс.

Здавалося, що Батлер не помітив виразу обличчя Артеміса — майже жорстокого, з насупленими бро­вами, які абсолютно не підходили десятирічній дитині. Але він вирішив потурбуватися про це піз­ніше. Йому зараз потрібно було заспокоїти одну тварину.

Батлер був швидкий, але шовковистий лемур ви­явився швидшим. Хутряним спалахом він піднявся на стіну і вибрався назовні, в ніч, залишаючи за со­бою білий примарний слід.

— Ого, — сказав Батлер, майже захоплюючись. — Це було швидко.

Артеміс не був уражений вибором слів свого охо­ронця.

— Ого? Я думаю, це заслуговує на більше, ніж ого. Наша здобич утекла, і разом з нею мої гроші на арк­тичну експедицію.

З цього боку Батлер швидко втрачав інтерес до лемура. Були інші, менш підлі шляхи знайти гроші. Він починав тремтіти, коли думав про те, які удари йому доведеться витримати, якщо новини про цю ніч якимсь чином долетять до бару «Фермер» в Лос-Анджелесі. Його власником був один колиш­ній охоронець із татуюванням у вигляді синього діаманта, а чимало інших частенько сюди навідува­лись.

Але, не дивлячись на неприязнь до цієї місії, по­чуття відданості змусило Батлера розповісти про один факт, який директор зоопарку згадував раніше, коли Артеміс був зайнятий вивченням системи без­пеки.

— Є дещо, що я знаю, чого ви можете не знати, — лукаво сказав він.

Артеміс був не в гуморі для ігор.

— Ох, невже? І що ж це може бути?

— Лемури — стародавні створіння, — відповів Батлер. — Цей малий переляканий, і він забереться на найвище дерево, яке зможе знайти. Навіть якщо воно несправжнє. Сподіваюся, ви зрозуміли.

Артеміс відразу ж усе зрозумів. Це було несклад­но, оскільки в місячному світлі величезні споруди відкидали тіні на всю територію парку.

— Ну звичайно ж, друже, — сказав він, і зморшка між насупленими бровами зникла з його обличчя. — Електричні стовпи.

Останні події обернулися справжньою катастро­фою для старшого Артеміса. Мульч був поранений, Холлі знову без свідомості — її ноги стирчали з гном’ячого тунелю — і, нарешті, у нього самого скінчилися ідеї. Приголомшливі крики сотень тва­рин, що з’їхали з глузду від страху, не зовсім сприяли концентруванню.

«Ці тварини ніби з’їхали з глузду, — подумав він. А потім: — Дуже вдалий момент для розвитку по­чуття гумору».

Усе, що він міг зробити, — це розставити пріори­тети.

«Спершу потрібно витягнути капітана звідси, — зрозумів він. — Це найважливіше».

Мульч застогнав, перекочуючись на спину. Арте­міс побачив у нього на лобі рану, яка кровоточила.

Він невпевнено зробив крок у бік гнома.

— Я уявляю собі твій величезний біль, — сказав він. — Боюся, на тебе чекають справжні страждан­ня. — Лікарський такт не був сильною стороною Ар­теміса. — У тебе залишиться величезний шрам, але, гадаю, зовнішній вигляд для тебе не особливо важ­ливий.

Мульч покосився на Артеміса.

— Ти що, намагаєшся говорити дотепно? О боже мій, схоже, що ні. Це насправді найприємніша річ, до якої ти додумався.

Він помацав свій поранений лоб пальцем.

— Ой. Це боляче.

— Авжеж.

— Я повинен його зашити. Здогадуюсь, що про цей талант гнома ти знаєш усе.

— Звичайно, — сказав Артеміс, дивлячись йому прямо в обличчя. — Я бачив це десятки разів.

— Дуже сумніваюся, — буркнув Мульч, висмику­ючи волос з бороди. — Але в мене немає особливого вибору, чи не так? Поки ельфійка з ЛЕПрекону спить, магічної допомоги найближчим часом чекати не доводиться.

Артеміс почув шарудіння в кущах у глибині клітки.

— Ти краще поквапся. Здається, горила незаба­ром подолає свій страх стосовно магії.

Поморщившись від болю, Мульч приклав волос до порізу. Волос зірвався з місця, ніби пуголовок, пройшов крізь шкіру і стягнув краї рани. Незважа­ючи на стогін і здригання, Мульчу вдалося залиша­тися притомним.

Коли волос закінчив свою роботу, і рана була за­тягнута щільніше, ніж муха в павутині, Мульч плю­нув на долоню і втер липку суміш у рану.

— Зашито, — проголосив він, а потім, побачивши блиск в очах Артеміса, додав: — Навіть не думай. Це діє тільки на гномів, і більше того, волосся з моєї бо­роди діє тільки на мене. Спробуй запустити одного з моїх улюбленчиків собі під шкіру, і все, що ти отри­маєш, буде інфекція.

Шурхіт у кущах ставав усе голоснішим, і Артеміс вирішив відмовитися від прослуховування подаль­шої інформації, яка була для нього практично неві­домою.

— Час іти. Можеш завалити тунель за нами?

— Я з легкістю зможу його завалити, але тоді тобі слід йти вперед. Адже є кращі способи покінчити з цим життям, аніж бути похованим живцем у... ска­жімо так, вторинній сировині. Сподіваюся, все зро­зуміло?

Не було потреби повторювати по складах. Артеміс стрибнув у тунель, схопив Холлі за плечі і потягнув її вниз по тунелю, минувши згустки слини, що світила­ся, пробираючись до рятівного світла в кінці. Це було схоже на подорож у космосі до Чумацького Шляху.

Звуки його власного тіла посилились. Перерив­часте дихання, барабанний дріб серця, вигинання і скрип м’язів і сухожиль.

Тягнути ельфійку було легко. Її костюм терся об поверхню, видаючи шипіння, як від гадючого гнізда. А може тут і справді були змії, судячи з того, які сюрпризи йому досі підносила вдача.

«Я намагаюся робити щось гарне, аби самому змі­нитися на краще, — нагадав він собі. І ось як доля мене винагороджує. Злочинне життя було значно легшим».

Звуки на поверхні посилювалися за допомогою акустики тунелю. Горила, схоже, не на жарт розсер­дилася. Артеміс чув, як вона б’є себе в груди кулака­ми і люто кричить.

«Вона зрозуміла, що ми її обдурили».

Його теоретизування були різко перервані по­явою Мульча в тісному тунелі, з бандажем зі слини на голові, який відкидав на обличчя моторошне зе­лене світло.

— Горила наближається, — сказав він, жадібно ковтаючи повітря. — Треба поспішати.

Артеміс почув глухий звук удару, коли горила приземлилася в тунелі. Величезний примат заричав, і цей звук ставав усе жорстокішим з кожним пройде­ним ним метром.

Холлі застогнала, і Артеміс міцніше обхопив її за плечі.