Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 26)

Може й так, але Артеміс відчував, як у нього на шиї волосся дибки встає. Це було почуття триво­ги, чи декілька вольт таки прокралися йому під шкіру?

«Суцільне безглуздя. Була б у цьому костюмі діра, тебе б уже ударило в повну силу».

Артеміс мав дуже невиразне уявлення про техніку ходьби по електролініях — тільки з випусків новин, які в спецрепортажах повідомляли про верхолазів-шибайголів, що ризикували своїм життям заради підтримки електрики в Дубліні. Власне, це була не ходьба, а повзання по дротах. Кабелі були надзви­чайно туго натягнуті, й інженери-ремонтники пристібали свої троси безпеки, лягали на монтажні сани, а потім крутили лебідку, поки не досягали місця збою.

У теорії все дуже просто. Для професіонала в спо­кійну днинку.

Але не так просто для любителя, який збирається в подорож темної ночі і якому світять лише зорі та ще вогні Дубліна, що лежить неподалік.

Артеміс прибрав громовідвід у кишеню й обереж­но причепив свій рятувальний трос до одного з ка­белів.

Він затримав дихання, нібито це могло щось змі­нити, і поклав руки в рукавицях на металеві сани.

«Поки що живий. Непоганий початок».

Артеміс повільно просунувся вперед. Метал на­грівався під його незграбними руками в рукавицях, поки він лежав на санях, обхопивши обома руками лебідку прямо перед обличчям. Це був дуже тонкий маневр, і його неможливо виконати, якщо кабелі на­тягнуті нерівномірно. Він почав крутити лебідку й одразу відчув, як важко йому дається тягнути свою власну вагу.

«Фізкультура. Ти мав рацію, Батлере. Я займуся зарядкою, чим завгодно, тільки зніміть мене з цих кабелів з лемуром під пахвою».

Артеміс рухався вперед, відчуваючи, як бігунки скребуть по грубому металу кабелів. Від їх сильного гулу у нього мурашки забігали по шкірі, а постійні вібрації віддавалися у його зігнутій дугою спині. Ві­тер був не дуже сильним, але все ще загрожував викинути хлопчину з його високого гнізда. Звідси Земля здавалася зовсім іншою планетою. Далекою і неживою.

Через десять метрів, коли руки Артеміса вже про­сто знемагали від напруги, його помітили з іншого боку.

Голос доносився з іншого пілона.

— Я раджу вам залишатися на місці, молодий чо­ловіче. Якщо в костюмі є хоч найменша щілина, то одна помилка — і ці кабелі розплавлять ваш мозок і кістки.

Артеміс насупився. Молодий чоловіче? Невже він насправді був настільки нестерпним і пихатим?

— Ти помреш менш ніж за секунду, — продовжу­вав десятирічний Артеміс. — Але цього вистачить, щоб відчути смертельну агонію, чи не так? І все да­ремно, адже лемур, ймовірно, повернеться за приго­щанням.

«Мало того, що він був нестерпним і пихатим, та ще й надто самовпевненим».

Артеміс вирішив не відповідати, сконцентрував­шись на виживанні та привабленні лемура до себе. Зі свого величезного запасу знань майже про все на світі Артеміс вивудив той факт, що приматів заспо­коює муркотання. Дякую вам, Джейн Гудолл.

І він почав муркотіти, розвеселивши цим своє юне альтер-его.

— Послухай, Батлере. Там кіт на дротах. Дуже го­лодний, я б сказав. Можливо, тобі варто кинути йому рибки.

Але в його глузливому тоні відчувалося занепо­коєння. Юний Артеміс точно знав, що відбувається.

Ще трохи муркотіння, яке, схоже, спрацювало: примарний лемур зробив декілька обережних кроків у бік Артеміса старшого, в його блискучих чорних очах відбивалось світло зір і, можливо, трохи ціка­вості.

«Холлі пишалась би мною. Я розмовляю з твари­ною».

Навіть коли він муркотів, Артеміс морщився від усвідомлення повної абсурдності ситуації, яка тут склалася. Типова Фаулівська мелодрама. Дві сторо­ни полюють на лемура на найвищих в Ірландії лініях електропередач.

Артеміс дивився на протилежний пілон, туди, де стояв Батлер. Поли піджака колихалися на вітрі, й охоронець згинався під його поривами. Сила по­гляду Батлера ніби прорізувала темряву, він сверд­лив Артеміса старшого, як лазер.

«Я сумую за своїм охоронцем», — думав Артеміс.

Лемур підібрався ближче, заспокоєний муркотін­ням і, можливо, обдурений кольором його костюма.

«Правильно. Я просто інший лемур».

Руки Артеміса тряслися від обертання ручок під таким кутом. Кожен мускул його тіла був надзвичай­но напружений, у тому числі й ті, які він досі ніколи не використовував. Від утримання балансу у нього наморочилось у голові.

«Усі ці випробування, та ще й удавання із себе тварини».

Один метр. Така була тепер відстань між Артемісом і лемуром. Кепкувань з іншого боку більше не було. Артеміс глянув на пілон і виявив, що його альтер-его заплющив очі і глибоко дихав. Намагався розробити план.

Лемур стрибнув на сани й обережно торкнувся Артемісової руки в рукавичці. Є контакт. Артеміс лежав спокійно, лише з губ його зривалося заспокій­ливе муркотіння.

«Ось так, дружочку. Забирайся мені на руку».

Артеміс подивився в очі лемура і, можливо, впер­ше усвідомив, що у нього також є почуття. У його очах був страх, але ще й пустотлива довіра.

«Як я міг продати тебе тим божевільним?» — ди­вувався він.

Лемур несподівано щось вирішив для себе і ви­дерся Артемісу на плече. Йому, здавалось, подоба­лось так сидіти, у той час, як Артеміс тягнув їх назад до пілону обслуговування.

Відступаючи, Артеміс стежив за своїм юним альтер-его. Він ніколи б не прийняв поразку так легко. Жоден з них не прийняв би. Раптом очі молодшого Артеміса розплющилися, і він зустрів погляд свого супротивника.

— Стріляй у тварину, — холодно сказав він.

Батлер був здивований.

— Стріляти в мавпу? — уточнив він.

— Це... неважливо. Просто стріляй у неї. Чоловік захищений костюмом, але лемур — легка мішень.

— Але падіння...

— Якщо він помре, нехай так. Ніхто не сміє мені суперечити, Батлере. Якщо я не отримаю лемура, тоді його ніхто не отримає.

Батлер спохмурнів. Убивство тварин не було в списку його обов’язків, але з особистого досвіду він знав, що з молодим господарем краще не спере­чатися. У будь-якому разі, перебуваючи тут, на вер­хівці пілона, протестувати вже запізно. Йому слід було поговорити з патроном раніше.

— Стріляй, як будеш готовий, Батлере. Мета не стає ближче.

Там, на кабелях, Артеміс насилу міг повірити тим страшним словам, що долітали до нього. Батлер ви­тягнув пістолет і став підніматися по перилах, щоб напевно вцілити.

Артеміс не збирався говорити, оскільки контакт з його альтер-его міг мати серйозні наслідки в май­бутньому, але слова злетіли з його губ, перш ніж він зміг їх зупинити.

— Відступися. Ти не знаєш, із чим маєш справу.

«Ох, яка іронія».

— А, він уміє говорити, — прокричав Артеміс мо­лодший через прірву. — Як добре, що ми зможемо розуміти одне одного. Тоді зрозумій ось що, незна­йомцю. Цей шовковистий лемур буде моїм або по­мре. Не помились.

— Ти не повинен цього робити. Занадто високі — Я повинен це зробити. У мене немає вибору. А тепер або віддай тварину мені, або Батлер вистрі­лить.

Увесь цей час лемур сидів на голові Артеміса старшого, дряпаючи його каптур.

Отже, два хлопчики, які насправді були одним, схрестили погляди на якийсь довгий, напружений момент.

«Я справді був здатен на таке», — думав Артеміс старший, шокований жорстоким виразом своїх власних блакитних очей.

І тоді він обережно підвів одну руку, знімаючи шовковистого лемура з голови.

— Доведеться тобі повернутися, — тихо сказав він. — Повертайся до смачного пригощання. І будь я на твоєму місці, я б тримався ближче до великої людини. Маленька не дуже добра.

Лемур вибрався з руки Артеміса, ущипнув його за ніс — прямо як Беккет, — а потім розвернувся і побіг по кабелю до Батлера, вдихаючи носом повітря. Його ніздрі роздулись, коли він визначив місцезна­ходження сумки з ласощами.

За лічені секунди він уже сидів на згині руки Ар­теміса молодшого, із задоволенням занурюючи свої довгі пальці в сік. Обличчя хлопця світилося радістю перемоги.

— А тепер, — сказав він, — найкраще для тебе — залишатися на місці, поки ми не підемо. Я думаю, п’ятнадцяти хвилин вистачить. Після того я раджу тобі йти своєю дорогою, і вважай, тобі пощастило, що я не наказав Батлерові приспати тебе. Запам’ятай біль, який ти зараз відчуваєш. Біль повного розгро­му і безпорадності. І сподіваюся, що, освіживши в пам’яті цей біль, ти двічі подумаєш, перш ніж зно­ву стати у мене на шляху.

Артемісу старшому довелося дивитися, як Батлер упаковує лемура у байкову сумку, а потім разом з Артемісом молодшим спускається вниз по службо­вих сходах. Через декілька хвилин фари «Бентлі» розрізали темряву, і машина виїхала з Ратдаунського парку на шосе. Без сумніву, прямо до аеропорту.

Артеміс підвівся і взявся за ручки лебідки. Він ще не був переможений, ні, ще далеко до цього. Він зби­рався стати на шляху десятирічного себе знову так скоро, як тільки зможе. Якщо в нього і були якісь сумніви, то глузлива промова Артеміса молодшого лише зміцнила його рішучість.

«Пам’ятаєш біль? — думав Артеміс. — Я ненави­джу себе. Дійсно ненавиджу».

ГЛАВА 8: МОКРА УГОДА

НА той час, коли Артеміс спустився вниз, Холлі дивним чином зникла. Він би залишив її в тунелі, але на цьому місці нічого не було, окрім бруду і слідів.

«Сліди, — подумав він. — Мені тільки треба йти по них, і я знайду Холлі. Все-таки потрібно було прочи­тати “Останнього з могікан”».