Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 28)

Мульч плюнув у свою долоню крапчастою слиною.

— Потиснемо руки.

Артеміс і Холлі подивилися одне на одного.

— Це твій склад, — сказав Артеміс, засунувши руки в кишені.

— Це в твоїх інтересах, — заперечила Холлі, — Ми тут заради твоєї матері.

Артеміс понуро посміхнувся.

— Ти, Холлі, стаєш такою ж поганою, як і я, — сказав він і скріпив угоду мокрим рукостисканням.

ГЛАВА 9: ПРИНЦ-ЖАБА

Реактивний літак Фаулів, десь над Бельгією

МОЛОДШИЙ Артеміс Фаул за допомогою свого ноутбука намагався через відеодзвінок зв’язатися з давнім містом Фес, що в Марокко. Очікуючи підключення, Артеміс увесь кипів зі злості через те, що взагалі доводилось здійснювати цей міжконти­нентальний переліт. Навіть подорож до Касабланки була б зручнішою. Марокко сама по собі — країна спекотна, не говорячи вже про подорож до Фесу.

Щось клацнуло, і на екрані з’явилось віконце, в яке ледь умістилась величезна голова доктора Дей­мона Кронскі, одного з найбільш ненависних людей у світі, але дуже шанованого в певних колах. Деймон Кронскі був нинішнім президентом організації «Екс­тинкціоністи». Або, як сказав Кронскі у своєму най­більш горезвісному інтерв’ю: «Екстинкціоністи — це не просто організація. Ми — релігія». Це твердження не вселило любові до нього у миролюбних церков світу.

Це інтерв’ю вже декілька місяців маячило на сай­тах новин в Інтернеті, і щоразу згадувалось, як «Екс­тинкціоністи» потрапляли на перші шпальти газет. Артеміс також прочитав його вранці, і йому не спо­добався чоловік, з яким він збирався вести справи.

«Я плаваю з акулами, — зрозумів він. — І я готовий стати однією з них».

Деймон Кронскі був величезним на зріст. Його руда голова майже одразу переходила у плечі, шкіра була напівпрозорою, усіяною веснянками. Він носив фіолетові окуляри, затиснуті між дугами брів та що­ками. І в нього була широка, блискуча та нещира усмішка.

— Маленький Артеміс Фаул, — сказав він, про­мовляючи слова на розтяг, як це було прийнято в Новому Орлеані. — Ти все ще не знайшов свого батька?

Артеміс стиснув підлокітник стільця, залишаючи вм’ятини в шкірі, але його усмішка була такою ж ся­ючою та неправдоподібною, як і у Кронскі.

— Ні. Ще ні.

— Що ж, дуже шкода. Якщо я можу чимось допо­могти, лише дай знати своєму дядькові Деймону.

Артеміс подумав, чи міг би жест люб’язного дядь­ка Кронскі обдурити хоча б п’яного недоумка. Зда­ється, що ні.

— Дякую вам за пропозицію. Вже за кілька годин ми, можливо, зможемо допомогти один одному.

Кронскі радісно заплескав у долоні.

— Ти знайшов мого шовковистого лемура.

— Так, знайшов. Цікавий екземпляр. Самець. Три роки. Понад метр завдовжки від голови до хвоста. Він точно вартий ста тисяч.

Кронскі прикинувся здивованим.

— Ста тисяч? Ми дійсно домовлялись про сто ти­сяч євро?

В очах Артеміса виблискувала рішучість.

— Ви ж чудово пам’ятаєте, що домовлялись, док­торе. До того ж витрати. Реактивне паливо недеше­ве, ви ж знаєте. Хотілося б почути, що ви підтвер­джуєте нашу угоду, інакше я повертаю літак назад.

Кронскі нахилився близько до камери, його об­личчя розпливлося по екрану.

— Я взагалі-то добре розбираюся в людях, Ар­темісе, — сказав він. — Я знаю, на що вони здатні. Але ти... Я не маю жодного уявлення, що ти міг би зроби­ти. Я думаю, це тому, що ти ще не дійшов до своєї межі.

Кронскі відкинувся на спинку стільця, шкіра за­скрипіла під ним.

— Ну що ж, дуже добре. Сто тисяч євро, як ми і домовлялися. Але попереджаю...

— Та-ак? — сказав Артеміс, розтягуючи слова, як це було модно в Новому Орлеані, щоб продемонструвати відсутність страху.

— Якщо ти загубиш лемура, мого маленького сі­факу, тоді краще будь готовий покрити мої витрати. У суді все готово, а мої люди не люблять розчару­вань.

Слово витрати звучало більш зловісним, коли його промовляв Кронскі.

— Не хвилюйтесь, — різко обірвав Артеміс. — Ви отримаєте свого лемура. Просто підготуйте мої гроші.

Кронскі широко розвів руками.

— У мене тут ріки золота, Артемісе. У мене гори алмазів. Єдине, чого в мене немає, — так це шовко­вистого лемура. Тому поспішай, хлопчику, і зроби моє життя щасливим.

І він повісив слухавку, за секунду до того, як Ар­теміс зміг натиснути кнопку завершення виклику.

«Психологічно Кронскі отримав перевагу наді мною, — подумав Артеміс. — Я маю навчитися швид­ше управлятися з мишею».

Він опустив кришку ноутбука і відкинувся на кріслі. Зовні, в небі, сонце пробивалося крізь нижні шари туману і хвіст літака вимальовував вигадливі візерунки.

«Повітряний простір усе ще зайнятий. Сподіва­юсь, що ненадовго. Як тільки ми дістанемося до Аф­рики, потік значно зменшиться. Мені потрібно по­спати кілька годин. Завтра буде довгий і неприємний день».

Він спохмурнів.

«Неприємний, так, але необхідний».

Артеміс поклав голову на спинку крісла і заплю­щив очі. Більшість хлопців його віку обмінювались картками із зображенням відомих футболістів або стирали пальці на ігрових приставках. Він же був у літаку на висоті шести тисяч метрів над Європою, плануючи винищення рідкісного виду разом зі ска­женими екстинкціоністами.

«Можливо, я занадто юний для всього цього».

Але зараз вік не мав значення. Якщо він не докла­де зусиль, Артеміс Фаул Перший буде назавжди за­гублений у Росії, а цього Артеміс Другий аж ніяк не хотів допустити.

З гучномовця пролунав голос Батлера.

— Попереду все тихо, Артемісе. Як тільки ми ді­станемося до Середземного моря, я збираюся поста­вити літак на автопілот хоча б на годину і спробува­ти відпочити...

Артеміс повернувся у бік свого невидимого спів­розмовника. Він відчував, що Батлер хоче сказати щось іще. Спочатку не було чути нічого, окрім тріс­коту і гудіння динаміка, а потім...

— Сьогодні, коли ви наказали мені стріляти у ле­мура, ви блефували, чи не так, Артемісе?

— Ні, не блефував, — сказав Артеміс твердим го­лосом. — Я зроблю все, що знадобиться.

Трансферний порт у Тарі, Ірландія

Доступ до трансферного порту у Тарі був перекри­тий кількома сталевими дверима, різними сканера­ми і кодами, захищений від злодійства біозамками і системою комп’ютерного спостереження з раді­усом огляду у 360 градусів на вході, яку не так уже і просто було встановити. Звичайно, все це можна обійти, якщо знаєш таємний хід.

— Звідки ви знаєте, що у мене є таємний хід? — надув губи Мульч.

У відповідь на це Артеміс і Холлі просто подиви­лися на нього так, ніби він був ідіотом, який чекає, коли впаде пенні.

— Дурна подорож у часі, — пробурмотів гном. — Напевно, сам вам усе про нього розповів.

— Розповіси, — підтвердила Холлі. — І я не розу­мію, чому ти такий засмучений. Я все одно не зможу нікому про це сказати.

— Точно, — поміркував Мульч. — І там скрізь ці чудові трофеї.

Уся трійця сиділа у вкраденому мінікупері, біля паркану ферми Макгрейні, під якою був розташова­ний трансферний портал. Десять тисяч кубічних метрів терміналу, приховані молочною фермою. Один промінь світанку прорізав темряву, і незграб­ні силуети корів повільно поплелися по луках. За рік або два Тара стане жвавим туристичним цент­ром чарівників, але на даний момент увесь туризм був припинений унаслідок спалаху епідемії спелл­тропії.

Мульч скоса подивився через заднє вікно на най­ближчу тварину.

— Ви знаєте, щось я трохи зголоднів. Цілу корову я з’їсти не зможу, але з радістю відгриз би великий шмат від однієї з них.

— Екстрене повідомлення! Мульч Діггумс голод­ний, — холодно прокоментував Артеміс.

Він відчинив водійські дверцята і вийшов на узбіччя, поросле травою. Легкий туман огорнув об­личчя, і запах чистого сільського повітря збадьорив його.

— Нам потрібно йти. У мене немає сумнівів, що лемур уже на висоті шести тисяч метрів над землею.

— А цей лемур досить спритний, — захихикав гном. Він переліз через переднє сидіння і вивалився з машини.