Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 23)

— Гірська горила, — пояснив він Батлеру. — Отри­мала своє ім’я Troglodytes gorilla від доктора Томаса С.

Севіджа, американського місіонера Західної Африки, який першим серед учених описав горил 1847 року.

— Не може бути, — тихо сказав Батлер, якого більше цікавив радіус досяжності істоти, ніж її на­укове найменування.

Вони скористалися загальним занепокоєнням як прикриттям, щоб вислизнути і через маленький вну­трішній дворик дістатися до клітки з лемуром, яка розташувалась поряд з кліткою горили.

Дивні новоприбулі істоти були занадто зайняті, щоб помітити, як Батлер збиває замок з ключ-картою і відчиняє двері клітки.

— Ти тільки подивися на тих двох. Марно гають час. Мене за цим ніколи не застанеш.

Батлер пирхнув, як він зазвичай робив, перш ніж його обличчя набувало безпристрасного виразу.

— Більшість людей не можуть узагалі застати вас за чим-небудь, Артемісе.

Артеміс дозволив собі хихикнути. Це був цікавий день, і Артеміс насолоджувався випробуваннями, які цей день йому підносив.

— А ось і ми, — тихо сказав він. — Останній шов­ковистий лемур у світі. Примат за сто тисяч євро.

Лемур висів високо на мадагаскарській пальмі, хапаючись за гілки довгими, чіпкими пальцями на ногах і широко розставленими великими пальцями рук. Його шкура була білосніжною, з коричневим коміром на грудях.

Артеміс указав на тварину:

— Такий окрас є результатом забарвлення груд­ної клітки ароматичною грудинно-горловою зало­зою.

— Угу, — сказав Батлер, якого ця інформація хви­лювала навіть менше, ніж походження наукових на­йменувань горил. — Давайте просто заберемо твари­ну і будемо вшиватись звідси, поки наші друзі не встигли перегрупуватися.

— Я думаю, у нас є секунда або дві, — сказав Ар­теміс.

Батлер вивчав незнайомців у сусідній клітці. Див­но, що юнак іще не був порваний на шматки, але якимсь чином дівчинка з’явилася з нізвідки і ві­дігнала горилу. Вражаюче. У неї в арсеналі точно є ще якісь трюки. За нею стояли серйозні технології. Можливо, спеціальне спорядження, сховане в її одязі, яке могло б пояснити ці іскри. Він знав, що американці створили якийсь новий універсальний камуфляжний костюм. Один з його знайомих вій­ськовослужбовців поділився посиланням на відео, що просочилося в Інтернет.

У клітці була ще одна істота, волохатий індивід, який витягнув перших двох з «Бентлі», водночас зламавши те, що вважалося незламним замком. Іс­тота не була ані людиною, ані звіром, це був призем­куватий кремезний персонаж, котрий якимсь чином пробрався крізь землю, а зараз намагався впоратися з газами, що розпирали його. Невідомо як ця штука примудрилася за лічені хвилини прорити тридцяти­метровий тунель. Якби не той факт, що клітки були модульними і розділені розмежувальними стінами, істота опинилась би в одній клітці з лемуром. Однак, коли гном опинився прямо під лемуром, це була су­сідня клітка.

Батлер знав, що Артемісу дуже кортить постежи­ти за дивними істотами, але зараз часу на це не було. Вони перебували в абсолютному невіданні стосовно того, що відбувається, а люди в такому стані часто вмирали, навіть не встигнувши нічого зрозуміти.

Охоронець дістав дротиковий пістолет, але Арте­міс, почувши це, зупинив його.

— Лише у крайньому разі. Я не хочу, щоб наш ма­ленький дружок зламав собі шию, коли полізе вниз. Спершу спробуємо м’який підхід.

Зі своєї кишені він вийняв маленьку сумку на блискавці, в якій лежав бурштинового кольору гель, з прожилками чорного і зеленого.

— Суміш власного приготування, — пояснив він. — Сіфаки належать до приматів родини індрієвих, а це означає, як ти розумієш, що вони виключно вегетаріанці.

— Хто ж цього не знає? — здивувався Батлер, який усе ще не прибрав пістолет.

Артеміс відкрив сумку, випускаючи густий, со­лодкий аромат, який потягнувся прямо до лемура.

— Концентрат соку й ароматичної суміші афри­канських рослин. Жоден лемур не встоїть. Але якщо у цього конкретного примата мозок сильніший за шлунок, тоді стріляй. Будь ласка, лише один постріл, і уникай попадання в голову. Ймовірно, навіть і гол­ки вистачить, щоб пробити його маленьку голову.

Батлер хотів пирхнути, але лемур почав рухатись. Він повз по гілці, водив загостреним носом, щоб упіймати аромат. Пробував запах на смак своїм язичком.

— Гм, — сказав охоронець. — Гадаю, з людиною цей прийом не спрацює.

— Запитай мене знову через шість місяців, — ска­зав Артеміс. — Я проводжу деякі експерименти з фе­ромонами.

Лемур побіг уперед, зачарований прекрасним ароматом. Коли він дістався до краю гілки, то сплиг­нув на землю і поскакав уперед на двох лапах, про­стягнувши пальці до сумки.

Артеміс усміхнувся.

— Цю гру скінчено.

— Може й ні, — сказав Батлер. У клітці поряд з ними довговолосий хлопчик знову був на ногах, а жінка видавала дуже дивні звуки.

Магічний ореол навколо чотирнадцятирічного Артеміса і Холлі поступово зник, а з ним минув і оманливий транс, який паралізував розум Артеміса.

Він був напружений. Холлі поцілувала його. Ар­теміс відскочив, підвівся і широко розкинув руки, щоб побороти раптове запаморочення.

— Ммм, дякую, — незграбно промовив він. — Це було несподівано.

Капітан посміхнулась трохи збентежено.

— Артемісе, ти в порядку. Ще декілька зцілень, і ти будеш полотном зі шрамів, зшитим за допомо­гою магічної нитки.

Артеміс подумав, що було б приємно постояти тут і поговорити, але в найближчій клітці його май­бутнє втікало разом з його минулим.

Він відразу зрозумів, що сталося. Ніс Мульча при­вів їх у потрібне місце, але клітки були відгороджені перемичками, отже лемур був прямо над ними, але в той самий час в іншій клітці. Він би запам’ятав цю особливість, якби бував тут раніше. Та в Артеміса не залишилось жодних спогадів стосовно відвідування цього приміщення. Наскільки він знав, директор парку перемістив лемура до спеціальної оглядової кімнати. Це збило його з пантелику.

— Дуже добре, — сказав хлопець. — Тепер я розу­мію, де ми...

Він розмірковував уголос, заспокоюючи свій ро­зум, намагаючись забути поцілунок хоча б наразі. Подумаємо про нього пізніше.

Артеміс потер очі, щоб позбутися від червоних іскор, а потім повернувся так швидко, як тільки

дозволяло заспокоєне запаморочення. Ось де він, він молодший, який приваблює шовковистого сіфа­ку сумкою з бурштиновою пастою.

«Б’юся об заклад, що це концентрат соку рослин. Може, ще пара листків і гілочок. Ну хіба я не був ро­зумним хлопчиком?»

Було потрібне негайне рішення. Блискавичний план дій. Артеміс потер свої очні ямки, неначе це могло допомогти йому краще думати.

— Мульче, можеш прорити тунель?

Гном розтулив було рота для відповіді, але тут його знудило.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. — У мене голо­ва ще трохи ходить ходором. Та й шлунок також. Той удар мене дійсно знесилив. — Його живіт видав звук, схожий на працюючий моторний човен. — Пробачте. Думаю, мені треба...

І він зробив те саме «треба». Мульч забрався в па­пороті і дав шлунку випорожнитися. Деякі рослини одразу ж зав’яли.

«Усе це марно, — подумав Артеміс. — Мені по­трібно диво, або цей лемур помре».

Він схопив Холлі за плечі.

— У тебе ще залишилася магія?

— Трохи. Пара іскорок, можливо.

— Ти можеш говорити з тваринами?

Перевіряючи залишки магії, капітан повернула голову ліворуч, поки шия не хруснула.

— Я можу говорити з ким завгодно, окрім тролей. З ними цей трюк не проходить.

Артеміс кивнув, бурмочучи щось про себе. Він розмірковував.

— Добре. Добре. Я хочу, щоб ти налякала лемура, і він кинувся від мене. Від мене молодшого. Мені по­трібна колотнеча. Можеш це зробити?

— Я спробую.

Ельфійка заплющила очі, глибоко вдихнула через ніс, потім відкинула голову назад і завила. Це був фантастичний звук. Леви, мавпи, вовки, орли — усі злилися в ньому. Виття було наповнене переривчас­тим базіканням мавп і шипінням тисячі змій.

Артеміс старший відступив назад, трохи наляка­ний. Якась первісна частина його розуму сприйняла це послання як страх і біль. Мурашки поповзли по його тілу, йому довелося напружити всі сили, щоб не втекти і не сховатися.

Артеміс молодший нагнувся до лемура, підсову­ючи сумку йому під ніс. Лемур поклав подушечки своїх пальців на зап’ясток Артеміса.

«Я дістав його, — подумав хлопець. — Гроші на експедицію у мене в кишені».

Потім хвиля жахливого звуку ударила його, як де­сятибальний ураган. Молодший Артеміс відскочив і впустив сумку з пастою, наляканий незрозумі­ло чим.

«Щось хоче убити мене. Але що саме? Це схоже на всіх тварин світу».