Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 2)

— А ця колосальна магічна подія, чи не можна про неї детальніше?

— Наші хроніки не йдуть так глибоко в минуле,— знизав плечима Аргон.— Я вважаю, ми говоримо про ті часи, коли ельфи жили на поверхні Землі, а це було понад десять тисяч років тому.

Артеміс підвівся і схилився над сидячим ельфом. Він раптом відчув себе боржником перед доктором, що відкрив теорію співвідносності, яку дійсно варто досліджувати.

— Докторе Аргоне, ви вивихнули ногу в дитинстві?

Аргон був настільки здивований, що чесно й відразу відповів на це дуже особисте питання, що, загалом, нетипово для психіатра.

— Так, саме так.

— І вас змусили носити ортопедичні черевики зі спеціальними товстими устілками?

Аргон був заінтригований. Він уже сто років не згадував про ті жахливі черевики і, насправді, зовсім забув про них — до цієї хвилини.

— Тільки один, на правій нозі.

Артеміс розуміюче кивнув, і Аргону здалося, що вони помінялися ролями — тепер він сам став пацієнтом.

— Я припускаю, що вашу ногу повернули правильно, проте в ході лікування була трохи викривлена стегнова кістка. Проста підпорка у вигляді дуги вирішить проблему з вашим стегном.— Артеміс витягнув з кишені складену серветку.— Я накидав креслення, поки ви змушували мене очікувати кілька останніх сеансів. Фоулі зуміє змайструвати для вас таку дугу. Втім, я міг помилитися на кілька міліметрів у розмірах вашого тіла, тому краще перевірити ще раз.— Він сперся всіма десятьма пальцями на стільницю.— Тепер я можу йти? Я виконав свої зобов’язання?

Доктор похмуро кивнув, подумавши, що йому, мабуть, доведеться промовчати про сьогоднішній сеанс у своїй книзі. Артеміс широкими кроками пройшов кабінетом і зник за дверима.

Аргон вивчив креслення на серветці та інстинктивно зрозумів, що Артеміс правий щодо його стегна.

«Або цей хлопець найбільш нормальніше створіння на всій Землі,— подумав він,— або настільки закритий, що всі наші тести не змогли навіть подряпати його броню».

Аргон узяв зі столу гумовий штамп і великими червоними літерами відтиснув на обкладинці папки з історією хвороби Артеміса: «ЗДОРОВИЙ».

— Сподіваюся, що так,— подумав він.— Сподіваюся, що так.

Охоронець Артеміса, Батлер, очікував свого господаря у великому кріслі біля дверей кабінету доктора Аргона. Це крісло подарував Батлеру кентавр Фоулі, технічний консультант Легітимної Ельфійської Поліції.

— Мені важко дивитися, як ти втискуєшся на цей ельфів стільчик,— сказав тоді Фоулі.— Це стомлює мої очі. Ти схожий на мавпу, яка намагається розколоти кокосовий горіх.

— Дякую,— сказав у відповідь Батлер своїм низьким басом.— Я приймаю подарунок, хоча б заради безпеки твоїх очей.

Але, правду кажучи, Батлер при своєму двохметровому зрості був шалено радий мати велике крісло в місті, побудованому для дев’яностосантиметрових карликів.

Охоронець підвівся і розпрямився, впершись долонями в стелю, розташовану вдвічі вище, ніж зазвичай прийнято у ельфів. Як добре, що Аргон мав схильність до помпезності, інакше Батлер не зміг би випрямитися, перебуваючи в клініці. Своїми склепінчастими стелями, посипаними золотими блискітками гобеленами і ковзаючими, зі штучної деревини, дверима в стилі ретро будівля швидше нагадувала не медичний заклад, а монастир, монахи якого вклоняються багатству. Тільки встановлені на стінах лазерні дезінфектори для рук і медсестри-ельфійки, які час від часу метушливо пробігали повз, натякали на те, що це все ж таки клініка.

«Я такий радий, що все це закінчується». Останнім часом ця думка відвідувала Батлера кожні п’ять хвилин. Йому не раз доводилося бувати в крутих бувальцях, але щось у цьому розташованому під землею місті вперше в житті викликало у нього справжню клаустрофобію.

Артеміс вийшов з кабінету Аргона із широкою самовдоволеною усмішкою на губах. Коли Батлер побачив цей вираз на обличчі свого боса, він зрозумів, що той успішно досяг своєї мети і був визнаний вилікуваним від комплексу Атлантиди.

— Кінець нескінченним потокам слів. Кінець ірраціональному страху перед цифрою чотири. Більше ніякої параної та галюцинацій. Хвала небесам за це.

Про всяк випадок, щоб бути впевненим, він запитав:

— Ну, Артемісе, як справи?

Той застебнув куртку свого морського костюма.

— Усе гаразд, Батлере. Визнано, що я, Артеміс Фаул Другий, функціональний на всі сто відсотків, тобто приблизно в п’ять разів більше, ніж звичайна людина. Або, інакше кажучи, як п’ять Моцартів. Або гри четвертих да Вінчі.

— Лише три четвертих? Ви занадто скромні.

— Правильно,— посміхнувся Артеміс.— Такий уже я.

Батлер злегка розслабив і опустив плечі. Непомітна зарозумілість, неймовірна самовпевненість. Так, Артеміс, судячи з усього, знову став колишнім.

— Чудово. Тоді прихопимо наш ескорт і якнайшвидше вшиємося звідси, еге ж? Мені хочеться знову відчути сонячне світло на своєму обличчі. Справжнє сонячне світло, а не промені цих ультрафіолетових ламп, які тут усюди натикані.

Артеміс відчув приплив симпатії до свого охоронця — почуття, яке все частіше відвідувало його в останні місяці. Батлеру було доволі складно залишатися непоміченим серед людей. А тут, навіть у костюмі клоуна і з палаючими кульками для жонглювання, він не зміг би привернути до себе більше уваги.

— Добре,— погодився Артеміс.— Ми заберемо свій ескорт і зникнемо. Де Холлі?

Батлер ткнув пальцем у напрямку холу.

— Там, де зазвичай. З клоном.

Капітан Холлі Шорт із розвідувального відділу ЛЕП дивилася в обличчя свого найлютішого ворога, але відчувала при цьому тільки жалість. Звичайно, якби вона дивилася на справжню Опал Кобой, а не на її клона, можливо, жалість опинилася б не на останньому місці в списку її почуттів, то все ж таки набагато нижче за гнів і відразу, що межує з ненавистю.

Але це був клон, вирощений заздалегідь, щоб забезпечити Піксі, з її манією величі, двійником тіла. Її можна буде пересадити в нього, щоб попередити ув’язнення в клініці Ж. Аргона, якщо ЛЕП коли-небудь позбавить її свободи. А про це Поліція мріяла вже давно.

Холлі було шкода клона, тому що та була жалюгідним безсловесним створінням, яке, власне, і не просило, щоб його створювали.

Клонування було оголошено забороненим розділом медицини, як з релігійних міркувань, так і тому, що без життєвої сили, або душі, керуючої їхніми організмами, клони були приречені на коротке життя при низькій активності головного мозку і з вічними перебоями в роботі внутрішніх органів.

Зокрема, ось цей клон провів більшу частину свого життя в інкубаторі, відчайдушно борючись за кожен вдих із того моменту, як його вийняли з кокона, в якому він був вирощений.

— Ще трохи, малятко,— прошепотіла Холлі, торкаючись чола ерзац-Піксі стерильними рукавичками, вставленими в стінку інкубатора.

Холлі і сама не могла точно сказати, чому вона почала відвідувати клона. Можливо, тому, що, як сказав Аргон, ще ніхто ніколи не робив цього.

— Вона з’явилася нізвідки. У неї немає друзів.

Тепер у неї було, щонайменше, двоє друзів. Артеміс теж став приходити разом з Холлі і міг довго мовчки сидіти поруч, що було зовсім незвично для нього.

Офіційно клон називався «Безіменний експеримент-14», але один із дотепників у клініці назвав його Непаль, що було злим жартом, поєднанням «не» і «Опал». Утім, жорстокий це був жарт чи ні, а ім’я приліпилося до клона, і тепер навіть Холлі користувалася ним, хоча й вимовляла його з деякою ніжністю.

Аргон запевнив її, що «Безіменний експеримент-14» абсолютно не має розумових здібностей, але Холлі була впевнена, що іноді молочні очі Непаль реагують на її появу. Чи може насправді клон розпізнавати її?

Холлі дивилася на тонкі риси обличчя Непаль, які чітко нагадували риси обличчя її генетичного донора.

«Ця піксі отруйна,— гірко думала Холлі.— Все, до чого вона доторкається, в’яне і гине».

Артеміс увійшов до кімнати, зупинився поруч із Холлі і легко поклав руку на її плече.

— Вони помиляються щодо Непаль, — сказала Холлі. — Вона відчуває. Вона розуміє.

— Я знаю,— опустився на коліна Артеміс.— Минулого тижня я її дечого навчив. Дивись.

Він поклав руку на скло і став повільно вибивати ритм.

— Це вправа, яку розробив кубинський лікар Парнассус. Він використовує її для вироблення відповідної реакції у немовлят і навіть шимпанзе.

Артеміс продовжував повільно стукати по склу, і незабаром Непаль почала відповідати, вона насилу простягнула до Артеміса свою руку і незграбно повторила його ритм.

— Тепер бачиш? — вимовив Артеміс.— Це проблиски розуму.

Холлі злегка притулилася плечем до плеча Артеміса, цей жест заміняв у неї обійми.

— Я знаю, що з часом твій мозок розвинеться.

Завібрував датчик у формі жолудя, прикріплений на грудях поліцейського комбінезона Холлі, і вона доторкнулася до свого навушника, приймаючи виклик. Швидкий погляд на наручний комп’ютер сказав їй, що дзвінок надійшов від технічного консультанта Поліцейської Плази, Фоулі, і що виклик кентавра позначений як «терміновий».

— Фоулі, що трапилося? Я в клініці, доглядаю за Артемісом.

По бездротовій мережі Небесного міста голос кентавра звучав Кристально чисто:

— Повертайся на Поліцейську Плазу, негайно. Захопи гидкого хлопчиська.

Кентавр говорив з акторськими інтонаціями в голосі, мабуть, він зможе стати зіркою театральної сцени, якщо раптом обірветься його поліцейська кар’єра.